У столичній школі № 7 відбулась урочиста лінійка, на якій згадували Євдокію Данилевську: 21 січня ветерану Великої Вітчизняної, педагогу та громадському діячу виповнилося б 100 років. Євдокія Пилипівна пройшла бойовий шлях від Сталінграда до Відня.
День розгрому радянськими військами німецько-фашистських військ у Сталінградській битві відзначається 2 лютого. У Тирасполі остання учасниця найбільшої битви у світовій історії – Євдокія Данилевська – пішла з життя у 2020 році. Учні та вчителі ТСШ № 7, де після війни працювала ветеран війни та педагогічної праці, вшанували пам’ять заслуженої вчительки Євдокії Пилипівни.
На першому поверсі навчального закладу активісти республіканського молодіжно-патріотичного руху «Спадкоємці Перемог» організували виставку зброї та військового обмундирування. Школярі мали можливість побачити зброю часів Великої Вітчизняної війни, дізнатися про те, хто і для яких цілей її використовував, потримати в руках і навіть зробити фотографію на згадку.
На урочисту лінійку педагогічний колектив та учні запросили почесних гостей: представника Адміністрації Президента Олександра Березовського, депутата Верховної Ради, керівника Придністровської Асоціації ветеранів війни в Афганістані Iгоря Бугу, членів Ради ветеранів м. Тирасполя Євгенію Юдіну, Евдокію Ємельянову, Єфросинію Пироговську, Неллі Делі.
Про важливість збереження історичної пам’яті та вшанування ветеранів говорив Ігор Буга:
«Скільки б часу не минуло, перемога у війні буде головним символом сили радянської зброї, перемогою добра над злом. Тяжко було країні, що понесла величезні втрати, заради того, щоб настав мир. Разом із чоловіками Радянський Союз від фашистів визволяли й жінки. Євдокія Пилипівна брала участь у боях за Сталінград. Залишила вона великий слід і в історії нашої школи. Її героїзм і мужність є прикладом для придністровців».
Гостей ознайомили з фактами біографії Євдокії Данилевської. Учениця 9-го класу Яна Селезньова виконала патріотичні пісні, які так любила вчителька. Мовою танцю школярі спробували передати життя покоління сорокових років, обпалених війною.
Багато учнів прийшли на лінійку з портретами родичів, які вибороли Перемогу. Портрет свого чоловіка в лавах «Безсметрного полку» Євдокія Пилипівна довіряла нести учням ТЗТЛ № 1.
Учасники заходу вшанували пам’ять героїні хвилиною мовчання.
РОКИ ДИТИНСТВА – ЦЕ НАСАМПЕРЕД ВИХОВАННЯ СЕРЦЯ
Евдокія Данилевська народилася в січні 1924-го в багатодітній сім’ї. П’яти років залишилася сиротою й виховувалася в дитячому будинку. За словами відомого педагога Яна Коменського, «…тільки те в людині міцно і надійно, що всмокталося в її природу в першу пору життя». Під час навчання непосидюща дівчинка відвідувала різноманітні спортивні секції. Це був час, коли молодь здавала комплекс ГТО, захоплювалася плаванням, кінним та авіаспортом, в аероклубах опановувала техніку стрибків з парашутом. Тож не дивно, що коли розпочалася війна, «ворошиловський стрілок», Євдокія з подругами просилася на фронт. Їх не брали, бо вчорашнім випускницям виповнилося лише по 16 років.
У перші місяці лихоліття дівчата часу не гаяли: допомагали на кухні, доглядали поранених, прали білизну і бинти та вперто домагалися своєї мети. Завдяки нестримному бажанню захищати Батьківщину, Євдокію таки зарахували в батальйон аеродромного обслуговування. «Ким я тільки не була. Прийшла ж добровольцем, присягала служити Батьківщині. Є така професія», – пригадувала згодом вона.
Євдокії Пилипівні довелося виконувати різну роботу: була і комірником харчового, а потім військового блоку, і кухарем, і радисткою, споряджала снарядами літаки. Смілива й рішуча дівчина стала парашутисткою-розвідницею: вилітала на нові місця, щоб визначити, наскільки вони безпечні для можливої дислокації військової частини. Будувала хибні аеродроми, які дезорієнтували ворога і викликали на себе вогонь, траплялося бути й донором для поранених льотчиків. «Нам давали не тижні, не дні, а кілька годин, тобто за один день ми мали побудувати такий аеродром. От уже й ворожі літаки… два-три… один раз пролетіли, побачили цей аеродром, відбомбили, відлітають назад, і вже летять стільки літаків, що земля гуде», – розповідала своїм гостям учасниця запеклих боїв на берегах Волги під стінами героїчного Сталінграда.
Євдокія Данилевська брала участь у боях за Сталінград, на Курській дузі, в Яссько-Кишинівській операції та у визволенні країн Східної Європи. Дістала контузію і шість поранень. Останнє – в березні 1945 року під час 99-го стрибка з парашутом в Австрії. Тоді він не розкрився, а вона щасливо приземлилася на гілля дерев і кущів – дивом урятувалася.
МИРНИЙ ЧАС – ПЕРІОД ТВОРЕННЯ
Уже в повоєнний, мирний час Євдокія Пилипівна очолювала в Тирасполі Раду ветеранів, організувала хор «Бойові подруги», влаштувалася працювати в столичну СШ № 7, де викладала домоводство. У Будинку вчителя вона вела курси крою та шиття, гурток художньої вишивки, створила музей. Протягом 37 років ветеран війни виховувала покоління молодих тираспольчан, ділилася своїм досвідом і знаннями.
У роки становлення Придністровської Молдавської Республіки Євдокія Данилевська перебувала у Спілці жінок Придністров’я, брала активну участь у мітингах, ставала на рейки та блокувала залізницю. За активну громадську діяльність вона нагороджена знаком «За оборону Придністров’я». За вагомий внесок у військово-патріотичне виховання молоді 2004 року удостоєна звання «Людина року».
ГІДНІ НАЩАДКИ
Не дивно, що з-поміж випускників Євдокії Пилипівни багато талановитих людей, які досягли певних висот. Вони підтримували з нею зв’язок – писали листи, телефонували. Коли ж вийшла на пенсію, то сама стала «підшефною» учнів рідної школи. Вона за традицією називала їх тимурівцями, та й не дарма, бо залюбки разом саджали квіти, кущі троянд, готували грядки під помідори. «Мене досить часто відвідують діти. Приходять, кидають свої портфелі, запитують, чим можуть допомогти. От вони на городі попрацюють і чекають, звісно, чаювання. Ми накриваємо стіл, сідаємо, і я розповідаю їм про війну, як ми захищали Батьківщину. Знаєте, як вони слухають, які в них очі при цьому! Вони жують бутерброди, п’ють чай, а я розповідаю. А потім стільки запитань сиплеться!», – раділа спілкуванню бабуся.
УРОКИ ІСТОРІЇ
Діти захоплено слухали розповіді про військові подвиги, хоробрість і чесність. Зокрема про дитинство Євдокії Пилипівни, як дитдомівці заробляли макуху, збирали їстівні корінці, трави та кропиву на суп і на «оладки». Було тоді холодно й голодно, але діти добре вчилися і займалися спортом.
Потім грянула війна. У воєнному житті Євдокії Пилипівни була велика глава – Сталінградська битва.
Зі спогадів Є. Данилевської: «…Від німецьких бомбардувань місто горіло так, що за десятки кілометрів від Сталінграда можна було спокійно читати книгу посеред ночі. За свободу боролася не тільки армія, а й самі мешканці. Вважалося, що місто, яке носить ім’я самого Сталіна, має битися до самого кінця.
Бої розгорталися за кожну вуличку, дім, за кожну п’ядь землі була боротьба, адже всім відомий дім Павлова, що став символом стійкості, героїзму, військового подвигу. Вода у Волзі час від часу була бурого кольору від крові, бо стільки людей гинуло, стільки було там трупів».
Останнє угруповання гітлерівців склало зброю 2 лютого 1943 року. За 200 днів Сталінградської битви загинуло близько 2 млн людей. Блискуча перемога Червоної Армії не тільки докорінно змінила перебіг усієї війни, а й повністю перевернула хід подальшої історії.
ВИХОВУВАТИ ВЛАСНИМ ПРИКЛАДОМ
Кажуть, що виховувати треба життєвими ситуаціями, а не теоретичними фактами. Отже, талановитий педагог і вихователь повною мірою служить прикладом для наслідування, адже її життя є взірцем служіння Батьківщині й людям. Спілкуючись з бабусею-ветераном, у якої на кітелі стільки високих нагород, діти бачили її в повсякденному житті. Вона любила й доглядала квіти, завжди чекала маленьких гостей і мала чим їх пригостити: печиво й цукерки, чай і компот, черешні, кавун або виноград.
Вона цікавилася їхніми успіхами в навчанні, любила співати, слухати музику, читати вірші. Часом вони створювали цілі художні програми, до яких залучалися вчителі школи та батьки. Розчулена жінка, ветеран Великої Вітчизняної війни говорила: «Я хочу, щоб у нас було тихо, мирно, було добро в усьому. Дівчата зараз читали, співали, й мені так було легко на серці, що таки наша молодь добра. Добро перевертає гори».
Курсанти ТЮІ, які допомагали під час генерального прибирання в будинку (виносили на провітрювання килимки, чистили доріжки, рубали дрова), бачили скромне помешкання ветерана. Стіни кімнати прикрашали вишиті вчителькою картини, фотографії воєнної пори, де Євдокія Пилипівна молода і гарна, а також разом із чоловіком у військовій формі. На фото вони закохані в життя й одне в одного, а скільки їм довелося пройти…
Напередодні останнього завдання Євдокія в черговий раз стала донором: кров переливали пораненому. Проте, її цього разу теж тяжко поранило, лікарі давали мало шансів на життя. Солдат, якого вона врятувала, розшукав її, впізнав свою Дусю, загіпсовану з голови до п’ят. Представився і сказав, що вже повідомив своїй мамі, що одружується. Дівчина довго не погоджувалася, але юнак не відступав. Закінчилася війна. Після нескінченних процедур сталося диво: Євдокія почала відчувати ноги, вчилася ходити заново. Вони з майбутнім чоловіком вирушили до Румунії, на подальшу реабілітацію. Там і розписалися, ставши чоловіком і дружиною.
Жили молоді душа в душу. Набували мирних професій, працювали, мріяли, любили. Однак, ніколи не забували тієї війни, що забрала так багато життів, яка неодноразово залишала їх на краю життя і смерті. Яка подарувала їх одне одному. Батальйон, де вони з чоловіком служили, розформували, їх відправили до Тирасполя. Тут вони прожили багато років разом, тут вона ще довго жила без нього…
ПАМ’ЯТЬ. ВОНА ВІЧНА Й НЕТЛІННА
Євдокія Пилипівна ніколи ні про що не шкодувала, вона завжди повторювала: «…Якби довелося мені повернутися і все починати спочатку, почати життя заново, я б, мабуть, нічого не змінила, не звернула б з тієї дороги, яку вторувала, яку я пройшла від Сталінграда до Відня. Бо інакше просто не могла».
Президент Вадим Красносельський назвав Євдокію Данилевську прикладом стійкості та життєлюбства.
Героїчна жінка нагороджена орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня та «За перемогу над Німеччиною», а також багатьма медалями. Особливо цінною для неї була «За оборону Сталінграда».
На урочистому заході з нагоди 75-річчя Сталінградської битви, коли в столичному клубі «Ветеран» зібралися учні ТСШ № 7, курсанти Суворовського училища, ветерани праці та Збройних сил, учасники творчих колективів, представники громадськості та держадміністрації Тирасполя, Євдокія Пилипівна цитувала «Реквієм» Роберта Рождественського. Вона закликала молодь пам’ятати подвиги батьків, дідів і бабусь, які віддали свої сили, здоров’я і життя в ім’я Великої Перемоги, закликала пам’ятати їхні імена, щоб вони жили поміж нас.
Сьогодні надзвичайно важливо пам’ятати про мужність і героїзм радянських солдатів і офіцерів, бо через вісім десятиліть нацизм знову піднімає голову. Тому необхідно зробити все, щоб страхіття війни ніколи не повторилися. Наш обов’язок – захистити пам’ять наших дідів і прадідів, які перемогли фашизм. Вони дали нам можливість жити й будувати плани на майбутнє.
Володимир ДАНИЛОВ, Олена СТЕФАНЮК.
Фото: IA «Новости Приднестровья».