ДО 35-РІЧЧЯ ВИВЕДЕННЯ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК З АФГАНІСТАНУ
Сто днів. Саме стільки у 82-му прослужив в Афганістані майор, згодом полковник у відставці Михайло Катков. Однак подій ці три місяці вмістили більше, ніж кілька років мирного життя.
Мишкові на роду було написано стати військовим, тому що на світ він з’явився в сім’ї захисника Вітчизни. «Я народився в переможному 45-му. Батько воював з 42-го до 44-го, додому повернувся після поранення. Він розповідав, як там воювали, на війні. Тому змалку я хотів бути військовим», – згадував Михайло Юзефович.
Людям у погонах місце служби вибирати не доводиться – наказ і ти вже збираєш нехитрий скарб. Так сталося і з Михайлом Катковим, який на той час служив у Бендерській ракетній бригаді. 16 жовтня 1982 р. – дата початку виконання майором Катковим інтернаціонального обов’язку в ДРА. Місце служби – 201 дивізія, повітове місто Кундуз, 80 км до радянсько-афганського кордону.
Третій дивізіон 998-го артилерійського полку, де довелося служити нашому герою, стояв у бойовій охороні Кундузького аеродрому. Головне завдання – забезпечення безпечного проходження дорогою різних колон з живою силою, технікою, провіантом для військових з’єднань, що дислокувалися в глибині країни. Кожен несподіваний обстріл ворога, і «…до бою, готуйся!»
Михайло Юзефович про ті незабутні роки:
«Такого військового колективу, як там, за річкою, я більше не зустрічав. Прийняли як рідного, саме там я зрозумів справжнє значення слів «бойове братство». З кожним товаришем по службі був готовий піти в розвідку, і спина до спини оборонятися від ворога».
Війна залишила незабутній слід не лише в душі… Черговий супровід колони з п’яти «КамАЗів» із боєприпасами та продовольством. На містку, перекинутому через гірську річечку, одна з машин наїхала на фугас. Цей бойовий епізод закінчився тяжким пораненням майора Каткова.
Непритомним його доправили в медсанбат. Життя офіцеру врятував військовий хірург із Ленінграда Валерій Ганін. Операцію він робив у свій день народження – 35 років. Ногу довелося ампутувати. Три доби в комі, але в боротьбі зі смертю Катков переміг. Життя йому врятувала донорська кров, як розповідали пізніше, сімох людей п’яти національностей.
«Коли прийшов до тями, перше, що побачив, як невеликого зросту медсестри намагалися «запустити серця» трьох бійців. Хто вже після афганської війни був гідний пам’ятника, то це наші медсестри, ангели-хранителі», – згадував ті трагічні хвилини між життям і смертю Михайло Катков.
Потім було тривале лікування в дивізійному медсанбаті та окружному шпиталі Ташкента. На пропозицію командування написав рапорт на ім’я міністра оборони з проханням залишити його на службі у Збройних Силах. Надій із таким пораненням було мало, за фактом мали б комісувати. Проте доля виявилася прихильною до Михайла Юзефовича, він продовжив службу в рідному дивізіоні в Бендерах. Всупереч важкому пораненню, він не став тягарем, усі труднощі військової служби нарівні ділив із колегами.
Після закінчення служби в армії з 1991 по 1995 Катков – заступник начальника штабу цивільної оборони авторемонтного заводу м. Бендери, згодом – головний спеціаліст міського штабу цивільного захисту. Тричі був обраний депутатом Верховної Ради, вперше – у грудні 1995-го. Багато років очолював Придністровську Асоціацію ветеранів війни в Афганістані.
На думку Михайла Юзефовича, на війні, як ніде, оголюються і почуття, і характери. «Там, за річкою, було легко розумітися на людях, знати, що ось ця людина тебе не підведе і в біді не покине. Ми все ділили порівну, їли з одного казанка».
Минуло 35 років із дня виведення військ з Афганістану, та ще й сьогодні не вщухають суперечки «чи потрібні ми там були?». Полковник Михайло Катков переконаний: потрібні!
Жіночий погляд на ратну працю
Софія Федорівна Каткова, дружина героя-афганця, не з чуток і не за відомим фільмом «Офіцери» знає, що означає бути дружиною, а згодом – матір’ю і бабусею в сім’ї військового. Родина Каткових – ратники в чотирьох поколіннях. Узявши приклад із батька – переможця фашизму, Михайло Юзефович воював в Афганістані, захищав Придністров’я; його син Сергій Михайлович – учасник боїв за нашу республіку в 92-му та військової операції в Чечні; його онук Сергій Сергійович відстоює інтереси Ізраїлю в боротьбі з ХАМАС. Ось така військова династія. «Та й як їм не бути військовими, якщо син Сергійко раз у раз пропадав на службі в тата.
Приклад батька сприяв тому, що він назавжди закохався в «таку професію, як Батьківщину захищати», – розповідає Софія Федорівна. Та гірко звучать її слова: «Де війна, там ми».
Коли Батьківщина призвала майора Каткова до виконання інтернаціонального бов’язку в Афганістані, дружина залишила престижну роботу у виконкомі Бендерської міськради й цілком і повністю зосередилася на вихованні дітей-школярів. Вона пожертвувала кар’єрою і пішла працювати до школи лаборантом. Відтоді непереборне почуття тривоги за рідних і близьких людей, за «кровиночку свою» назавжди оселилося в серці Софії Федорівни.
Бойові дії в «гарячих точках» випробували долю кожного з чоловіків Каткових. Як же почувалися їхні дружини, матері, бабусі неможливо собі й уявити. Вони, мов Ярославна у Путивлі, чекали з війни своїх ратників. Дякувати богові, всі залишилися живі. Майже 55 років, від першого «гірко» на комсомольському весіллі на Молдавській ДРЕС у Дністровську, пліч-о-пліч крокують життям захисник Вітчизни Михайло Катков та його вірна бойова супутниця Софія Федорівна. З роками життя їхнє не легшає, та вони стійкі-загартовані, вони гідно тримають удари долі, вони обов’язково вистоять.
Сергій ХОХЛОВ.
Фото з архіву редакції.