Збірку нарисів, що протягом кількох років публікувалися на сторінках українськомовного видання «Гомін» у рамках патріотичної акції «Свічка пам’яті», співробітники редакції презентували учням старших класів Республіканського українського теоретичного ліцею-комплексу.
Зустріч відбулась у столичній Центральній бібліотеці напередодні 35-х роковин від дня виведення радянських військ з Афганістану та Дня захисника Вітчизни. Й це цілком логічно, адже серед захисників Придністров’я були ті, кому свого часу довелося послужити в лавах Радянської Армії в Афганістані. Комусь із них пощастило повернутися додому живим і здоровим. Однак, доля-лиходійка не вберегла і на початку 90-х кинула в пекло війни на рідній землі. Один із нарисів так і називається: «Не дістала куля від душмана, то наздогнала куля брата-молдована». Це історія про рибничанина Олександра Ситникова, який 17 березня 1992 року вступив у народне ополчення і став одним із тих, хто загинув 22 квітня того ж року в бойовій машині, під час проведення військової операції в районі Кочієри – Коржево.
Учням показали саму книжку під назвою «Не забудемо ці імена», невелику за об’ємом, що вмістила 39 історій – розповідей рідних і близьких, удів та дітей, братів та сестер, колишніх колег по роботі тих, хто загинув за майбутнє Придністров’я. Вони ділилися спогадами про найближчих людей, життя яких перервалося на самому злеті.
Кореспонденти газети, від Кам’янки на півночі до Тирасполя на півдні, особисто зустрічалися з родичами загиблих, ретельно записували все, що ті могли розповісти, розглядали фотографії, дбайливо збережені в домашніх архівах.
Ведуча повідала присутнім, що колектив редакції виношував мрію щодо створення такого видання для нинішніх і наступних поколінь, а також для того, щоб імена захисників не забулися. не канули в Лету.
У залі, попри те, що вона була заповнена молодими особами, стояла якась напружена тиша. Вражали серйозні зосереджені обличчя юнаків і дівчат, які уважно дослухалися до тихого голосу своєї ровесниці Марії Стамової – учениці 11 класу, яка читала один із нарисів:
■ «Валерій Палега народився 4 лютого 1956 року в Григоріополі. Після восьмирічки приїхав до Тирасполя з наміром здобути спеціальність токаря в середньому профтехучилищі ім. Гагаріна. З червоним дипломом молодий спеціаліст розпочав трудовий шлях на заводі «Автополив» за фахом. Оселився в гуртожитку… Галина Генріхівна (вдова Валерія), яка прожила в шлюбі з коханим вісімнадцять років, пригадує, як у 1988 році вони одержали власне житло, народили двоє дітей, а 19 червня 1992 року Валерій разом з іншими ополченцями вирушив з Тирасполя в Бендери, щоб стати на захист міста, своєї Батьківщини.
Вдова каже, що через травмоване око він мав повне право залишатися на заводі. Там теж вистачало роботи. Проте чоловік на слова дружини навіть образився: «Як ти собі уявляєш? Усі поїдуть, а я залишуся в тилу? Воювати з ворогами можна і з одним оком». Відповів так і пішов з дому…
Уже пізно ввечері Галині повідомили, що Валерій лежить у військовому госпіталі. Несподівана звістка вдарила, як обухом по голові. Разом із сином примчала до коханого, запитувала, що сталося, а той не міг навіть пояснити. Він лише пам’ятав раптовий вибух. Отямився вже на госпітальному ліжку. Лікарі давали надію на одужання, та вже 22 червня її чоловік пішов з життя, не справився з осколковим пораненням. Для осиротілої сім’ї настала чорна пора. Жінка та діти навіть не уявляли, як житимуть далі.
Поховали Валерія на Алеї Слави кладовища «Дальнє», посмертно нагородили медаллю «Захиснику Придністров’я». Відтоді минуло 30 років, і ніби загоїлися рани, та біль душевний не вщухає. Галина Генріхівна пам’ятає кожен день недовгого сімейного життя у дрібницях. Родичі Валерія приїздять із Григоріополя, і вони разом відвідують його могилу».
Присутня на зустрічі з ліцеїстами удова слухала разом з усіма свою історію, а потім розповіла старшокласникам ліцею про свого чоловіка, який трагічно пішов із життя:
■ «Мій Валерій був ще зовсім молодим. Йому, 36-річному, ще б жити й жити, ростити сина й дочку, працювати, подорожувати, як він це любив. Він був надзвичайно добрим чоловіком і батьком, але ми дуже мало прожили разом, усього вісімнадцять років.
Діти виросли без батька, онуки так ніколи й не побачили свого дідуся. Не дай Боже, щоб повторилися такі жахливі події на нашій землі. Нехай всюди якнайшвидше настане мир, а люди знайдуть слова, щоб порозумітися одне з одним і просто жити та радіти життю».
Гостя побажала учням відмінного навчання, любові до близьких, своєї родини та до землі, на якій вони народилися і живуть. Попри свій ще досить юний вік, ліцеїсти з розумінням сприйняли розповіді про учасників тих трагічних подій.
Одна з них поділилася враженнями:
■ «Мене приголомшили всі ці історії. Адже такі ще молоді чоловіки самі, без наказу «зверху» пішли рятувати свій край, щоб ми, нинішнє покоління, змогли вільно жити на нашій землі. І таких людей багато. Вони поклали життя, щоб республіка відбулася».
По завершенні офіційної частини учні оточили гостю, розпитували її про минулі роки, цікавилися, де тепер їхні з Валерієм діти та онуки. Галина Палега просто і щиро відповідала на всі запитання.
Зустріч завершилася спільним фото на згадку і передачею кількох книжок до бібліотечного фонду установи, де відбулася ця пам’ятна подія.
Післяслово: «Свічка пам’яті» – це особливий проект, що дає змогу ближче познайомитися з тими людьми, які в 1992 році захищали молоду республіку ціною власного життя. У серцях придністровців назавжди збережуться імена тих, хто загинув заради нашого мирного сьогодення.
Герої, які відстояли незалежність нашої держави, виявили справжній патріотизм і безкорисливу відданість своїй Батьківщині, самопожертву та відвгу в складні та відповідальні для респуб-
ліки часи.
Сто примірників видання українською мовою побачили світ восени 2023 року завдяки підтримці ДУ «Приднестровская газета». Тексти написані українською – однією з офіційних мов нашої республіки. Розраховані вони на аудиторію школярів, студентів, а також усіх, кому небайдужа історія нашого краю, наше минуле.
Михайло ТРЕМБIТА.
Фото Анни ПОЛІКАРПОВОЇ.