Війна в Афганістані стала важливою віхою для мільйонів жителів СРСР. З грудня 1979-го по лютий 1989-го 620 тисяч військовослужбовців виконували в далекій країні свій інтернаціональний обов’язок. Ще 20 тисяч осіб перебували в епіцентрі бойових дій як цивільний персонал. Усіх їх чекали рідні, близькі, друзі…
Це було покоління, чиї батьки пережили Велику Вітчизняну. Воювали на передовій і партизанили, страждали під гнітом фашистської окупації та надривалися на трудовому фронті. У вихованих на їхньому прикладі дітей не могло виникнути запитання: служити чи ні. От і син важко пораненого фронтовика Василя Соловова, закінчивши Кам’янську СШ № 2, з нетерпінням чекав повістку в районний військкомат. Там, оцінивши підготовку Олега, який мав посвідчення тракториста, направили парубка на курси водіїв.
Нові навички – як керувати військовою технікою – Олег Соловов опанував під час служби. Півроку разом з іншими новобранцями здобував вишкіл в армійській навчальній частині. Освоїв спеціальність механіка-водія інженерної машини розгородження. З гордістю показав фото цієї потужної техніки, забезпеченої бульдозерним устаткуванням і телескопічною стрілою, що може підняти дві тонни вантажу. Пояснив, що створена на базі танка бойова машина потрібна для того, щоб прокладати дорогу транспортним колонам.
Це і стало основним завданням солдата на довгих 20 місяців служби в Афганістані. Тривав початковий етап війни. Загони моджахедів ще не набрали достатньої сили, тому рідко діяли відкрито. Вважали за краще мінувати магістралі, створювати на них завали, щоб прицільно бити по колоні, яка потрапила в пастку, з укриттів, яких вистачало в гірській місцевості. Екіпаж, у якому служив мехводом Олег Соловов, здійснив10 бойових виїздів. Прокладали дорогу, забезпечували рух техніки, брали участь у боях із формуваннями противника.
«Нам, хлопцям, які виросли в мирний час, було дуже важко. Довкола все незвичайне та незрозуміле. Чуже життя, чужа країна – і смерть, що підстерігає на кожному кроці. Кулі свистіли над головою, міни вибухали під колесами техніки. Не раз рятував наш екіпаж навик, якому навчили старші товариші: рухатися строго слідами спеціального трала, що очолює колону і витягує з землі міни. Що буває, якщо відхилитися від безпечного коридору, теж побачив. Одна з броньованих розвідувально-дозорних машин зрізала дорогу через арик – і підірвалася. Старший лейтенант загинув, водієві відірвало руку і ногу…» – поділився страшними спогадами Олег Васильович.
Його екіпаж потрапляв під обстріл, відбивався від загонів душманів. Одного дня під шквальним ворожим вогнем О. Соловов міняв на своїй машині пошкоджену гусеницю. Справився і вивіз товаришів із засідки. Був нагороджений медаллю «За відвагу».
У грудні 1983-го Олег Соловов повернувся на Батьківщину: якраз до дня народження матусі, для якої не було кращого подарунку, ніж побачити сина, який пройшов горнило війни живим і неушкодженим. У мирному житті він не шукав легких доріг. Відразу ж прийшов до центральної районної лікарні, колектив якої проводжав його два роки тому в армію. Молодому водієві довірили санітарну машину. На ній медики виїжджали до хворих, які за станом здоров’я не могли самостійно дістатися до поліклініки.
Через пару років Олег Васильович пересів за кермо «швидкої допомоги». З тих пір він є членом бригади, що врятовує життя в екстрених ситуаціях. У його машині народжувалися діти, проявляли справжній героїзм медики, ридали рідні хворих – часто від полегшення, коли стресова ситуація вирішувалася успішно, а деколи й через важку втрату…
Олег Соловов знає, що життя і здоров’я пацієнтів залежать не тільки від кваліфікації медпрацівників, а і від нього самого, тому з поля зору не упускає нічого. Піклується про стан автомобіля, акуратно поводиться на дорозі, розуміючи, що, поспішаючи якнайскоріше доставити пацієнта до лікарні, вельми важливо не створювати аварійних ситуацій. За 40 років роботи в системі охорони здоров’я він зарекомендував себе як досвідчений професіонал, відповідальна людина і хороший товариш. Колеги впевнені: на нього завжди можна понадіятися. Керівництво ЦРЛ поважає за розуміння та сумлінність, з якими Олег Васильович ставиться до роботи. Його внесок у розвиток нашої республіки оцінений і відзначений медаллю «За доблесну працю» й орденом «Трудова слава».
У відділенні швидкої допомоги О. Соловов знайшов не тільки покликання, а і своє кохання: велике, сильне, справжнє і, на щастя, взаємне. У святковий день 7 листопада 1985-го молодий закоханий поїхав у Хрустову – просити благословення на шлюб у батьків своєї обраниці. Відтоді вони з фельдшером Галиною Андріївною нерозлучні. Виховали дочок, допомогли їм обрати справу до душі, видали обох заміж і тепер допомагають виховувати внучку та двох онуків.
Понад чверть століття Олег Васильович очолює районну громадську організацію «Союз ветеранів Афганістану». На сьогодні в її лавах перебуває близько 40 чоловік. Підтримують один одного, разом вирішують проблеми, беруть активну участь у тій багатогранній громадській роботі, яку на Кам’ящині координує територіальне відділення Загальнопридністровського народного форуму. Неоціненний внесок воїнів-афганців у патріотичне виховання молоді. Вони часто зустрічаються зі школярами та студентами, чесно розповідають про свою нелегку службу, про величезну роль справжнього бойового братерства, дружби та взаємовиручки.
Олег Соловов, завершуючи нашу розмову, що відбулася на його робочому місці – за кермом «швидкої», зазначив:
«Ветерани нашої організації, всупереч усім розмовам, які трапляються до цих пір, зокрема про доречність афганської війни, впевнені: ми з честю виконали завдання Батьківщини та свій обов’язок. Ідеали вірного служіння Вітчизні прагнемо прищепити й молодому поколінню».
Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора.