«Червоний резидент» – так називали у 20-х роках минулого століття уродженця села Кіцкани Слободзейського району Ісая Костянтиновича Парфелюка. Свої називали з любов’ю, вороги – з ненавистю.
Він народився в селянській родині 29 травня 1885 року. Навчався у сільській школі, закінчив гімназію в Тирасполі. До армії мобілізований у 1914 році й після закінчення унтер-офіцерських курсів направлений на Південно-Західний фронт.
У запеклих боях Першої світової російська армія несла великі втрати. Професійних офіцерів уже на другому році війни практично не залишилося. Командирами підрозділів ставали прапорщики. Ця обставина багато в чому і забезпечила стрімку і в прямому значенні слова надзвичайну військову кар’єру Парфелюка.
Надамо слово збереженим документам канцелярії 55-го піхотного Подільського полку. Ось деякі з них:
«У бою 24 травня 1916 року біля села Малин підпоручик Парфелюк, командуючи 6-ою ротою, під сильним артилерійським, кулеметним і рушничним вогнем, на чолі своєї роти прорвався через 6 рядів дротяних загороджень і увірвався на позиції противника, тим самим забезпечивши успіх атаки. Сам Парфелюк, перебуваючи весь час попереду роти, першим увірвався в окопи і з бою взяв діючий ворожий кулемет. Противник не витримав лихої атаки і поспішно відступив. У полон було взято 160 осіб.
За видатні мужність та хоробрість, проявлені підпоручиком Парфелюком у цьому бою, і за подвиги, вчинені ним, пропоную нагородити цього доблесного офіцера орденом Святого Великомученика і Побідоносця Георгія 4-го ступеня. Командир полку полковник Зеленецький».
«У бою 25 травня 1916 року біля села Крупи підпоручик Парфелюк особистою безстрашністю, хоробрістю вивів своїх людей за собою, завдяки чому надмірну завзятість ворога було зламано. Австрійці в безладді відходили, і підпоручик Парфелюк енергійно переслідував їх, захоплюючи в полон не рахуючи. За видатну хоробрість випробуваного в боях підпоручика Парфелюка пропоную нагородити орденом Святої Анни 2-го ступеня. Командир полку полковник Зеленецький».
«У бою 27 травня 1916 року на 6-у роту Подільського полку було покладено завдання вибити ворога з окопів і зайняти лівий берег річки Полонка. Командир 6-ї роти підпоручик Парфелюк це завдання виконав блискуче. Під убивчим артилерійським, рушничним і кулеметним вогнем противника він особистим прикладом підняв свою роту в багнети і вибив противника із займаних ним окопів. А потім, перейшовши вбрід по горло у воді через річку, атакував ворога, який засів у окопах на правому березі Полонки. Австрійці почали тікати, а підпоручик Парфелюк зі взводом із 33 чоловік почав переслідувати противника, який відступав, і захопив у полон 70 осіб, тобто вдвічі більше людей, ніж було у нього під командуванням.
За мужність та хоробрість, проявлені в цьому бою підпоручиком Парфелюком, а також за здійснені ним подвиги, пропоную нагородити його Георгіївською зброєю. Командир полку полковник Зеленецький».
Зверніть увагу: три подвиги і три нагороди за три дні боїв знаменитого «Брусиловського прориву». Прочитавши ці подання, по-перше, розумієш, чому російське офіцерство несло величезні втрати. По-друге, усвідомлюєш: Парфелюку несказанно пощастило, що він залишився живий. Нарешті, по-третє, не дивуєшся, що вже 1917 року Ісай Костянтинович був кавалером тринадцяти бойових нагород, дослужився до полковника, став командиром 766-го піхотного Шипкинського полку, а потім 55-го Подільського.
У жовтні 1917 року 14-а дивізія зі зброєю в руках перейшла на бік Радянської влади, і полк, яким командував Парфелюк, бився з махновськими бандами на півдні України та в Бессарабії, кілька разів здійснював рейди по тилах румунських військ. Потім Ісай Костянтинович служив у штабі Українського фронту, очолював розвідвідділ 14-ї армії. 1918 року він став комуністом.
Час тоді летів стрімко, і кожен рік людського життя вміщував у собі стільки, скільки не могли вмістити цілі мирні десятиліття. У 1919 році, тобто через п’ять років після того, як він став військовою людиною, доля Парфелюка знову досить круто змінилася. Уродженець Бессарабії, який прекрасно знав тамтешні місця, офіцер, колишній командир розвідроти, а потім начальник розвідвідділу армії, він виявився кращим кандидатом на посаду нелегального резидента військової розвідки на території Бессарабії.
Ісаєві Костянтиновичу було надано оперативний псевдонім «Семенов». Йому доручали в найкоротший термін здобути документи, що підтверджують участь румунських урядових і військових інституцій у формуванні, постачанні, озброєнні білогвардійських і біло-українських банд на території Бессарабії та Румунії. Ці документи мали бути безпосереднім доказом підтримки Румунією військових білогвардійських організацій.
Одночасно йому доручали в найкоротший термін з’ясувати (і по можливості підтвердити це документально) склад Дністровської флотилії, добути документи з Ясських і Кишинівських архівів про російські військові вантажі, які залишилися в Румунії, та майно земських і міських спілок. На виконання завдання резиденту вислали 5000 леїв.
Обов’язком резидента було безперервно і ретельно стежити за роботою, станом і намірами петлюрівських та інших контрреволюційних організацій і частин, їх відносини з різними державами та політичними організаціями. Крім повідомлення відомостей про роботу і стан цих організацій, головним обов’язком було своєчасне попередження про підготовлюваний перехід через румунсько-російський кордон контрреволюційних банд. Відомості загрозливого і термінового характеру потрібно було передавати командуванню РСЧА (Робітничо-селянської Червоної Армії) негайно. Нарешті, він повинен був стежити за дислокацією, чисельністю, постачанням і намірами румунських частин, діяльністю місцевих і поліцейських органів, настроями місцевого населення.
Судячи з обсягу завдань, Парфелюк керував досить великою резидентурою, і його таємні співробітники працювали на різних важливих об’єктах. Та, на жаль, що більша розвідувальна мережа, то більша ймовірність рано чи пізно потрапити в поле зору контррозвідки. Так воно і сталося наприкінці 1921 року, коли розвідників видав провокатор Осип Микулич.
Військовий трибунал при Військовій комендатурі Бессарабії присудив Ісаєві Парфелюку 20 років ув’язнення. Але цього румунам було мало. Їм дуже хотілося розрахуватися з резидентом, який два роки успішно працював під носом у Сигуранци. Тому вона вирішила прибрати розвідників по-тихому, без суду, списавши потім все на «спробу втечі». Парфелюка і його товаришів, зв’язаних однією мотузкою, доставили вночі прямо з тюрми на берег Дністра – туди, де зазвичай проводили масові страти. Їх поставили на обриві над водою, гримнув залп. Ісаєві Костянтиновичеві пощастило: чи то він почав падати трохи раніше, чи то куля його просто «вдало» зачепила, але у воду Парфелюк упав живим – тільки пораненим. Оскільки він стояв у шерензі скраю, то розплутати мотузку було легко.
Кілька ночей лісами добирався «червоний резидент» до Кишинева. Потім відсиджувався на конспіративній квартирі, а після загоєння рани приступив до нової справи. 26 серпня 1921 року до Румунії втік легендарний батько Махно, і резидентура Парфелюка дістала завдання стежити за отаманом анархістів.
Наприкінці 1922 року в резидентурі Парфелюка стався другий провал. Йому самому вдалося втекти буквально за годину до арешту. Він «схоронився» в лісах Оргеєвського повіту окупованої Бессарабії, між тим як за нього було оголошено винагороду в 75000 леїв. Зрозуміло, нескінченно ховатися в Кодрах Ісай Костянтинович не міг, і він потай пробрався в Кишинів, на конспіративну квартиру. Але тут його чекала засідка. Два місяці розвідник провів у в’язниці, де його посилено допитували, піддавали тортурам, били. У тюремників до нього було особливе ставлення: полковник російської царської армії – це одне, а безрідний «червоний резидент» – зовсім інше.
У березні 1923 року Ісай Парфелюк і його товариші постали перед військовим трибуналом. Суд над ними дістав назву «Процес 56-ох», так що резидентура його, як бачите, була досить велика. Червоного резидента засудили до 20 років каторжних робіт. Однак під вартою він пробув недовго – нашій розвідці вдалося підкупити начальника Кишинівської в’язниці, і той сам організував втечу ув’язненого. З Кишинева Парфелюка таємно перевезли до Тирасполя.
Після всіх випробувань, побиття і тортур у Сигуранці здоров’я Ісая Костянтиновича було підірвано. І в 1925 році він у званні комдива звільнився з армії і вступив на роботу до ВЦВК Молдавії. Тут йому доручили керівництво нелегальним відділом Міжнародної організації допомоги робітникам. У віданні Парфелюка була мережа конспіративних квартир у Кишиневі, Тирасполі, Бендерах, де переховувалися від переслідування контррозвідок своїх країн румунські, болгарські, угорські, югославські, грецькі революціонери.
Незважаючи на плідну діяльність, у 1937 році «червоного резидента» знову звинуватили у шпигунстві. Тепер уже на користь Румунії. І звинуватили свої ж. Під час багатоденних допитів комдив рішуче відкидав ці звинувачення та відмовився підписати сфальсифікований протокол Особливої наради при НКВС СРСР, хоча більшість обвинувачених його зазвичай підписували.
У той час, на щастя Парфелюка, наркома Єжова змінив нарком Берія, і «розстрільний» вирок військового розвідника було замінено десятирічним ув’язненням. Минуло три роки, і, у зв’язку з указом Президії Верховної Ради СРСР, 1940 року Ісай Костянтинович мав вийти з в’язниці достроково. Однак тут його доля зробила новий різкий поворот – тепер уже останній. Комдив був оббреханий якимись «доброзичливцями», знову засуджений і 25 грудня 1941 року розстріляний у місті Долинську Сахалінської області.
Уже після війни родині розвідника повідомили, що «генерал-майор І. К. Парфелюк помер від серцевого нападу 1943 року». А в 1971 році рішенням колегії Верховного суду СРСР Ісай Костянтинович був посмертно реабілітований «у зв’язку з відсутністю складу злочину».
Отака доля нашого земляка І. К. Парфелюка, одного з яскравих героїв пожовтневих подій, що відбулися у великій країні Рад. У нас збереглася тільки одна фотографія І. К. Парфелюка – з архіву Сигуранци часів Першої світової війни з підписом: «Резидент Ісай Костянтинович Парфелюк. Проживає в Кіцканах».
2007 року на фасаді музичної школи його рідного села Кіцкани відбулося велелюдне відкриття меморіальної дошки полковнику Російської армії, повному Георгіївському кавалеру, командиру легендарного 55-го піхотного Подільського полку, генерал-майору Червоної Армії І. К. Парфелюку. Вадим Красносельський, тоді міністр внутрішніх справ ПМР, виступивши на цьому урочистому заході, зазначив: «Історія країни до 1917 року ущемлена, і пам’ять вимагає її відродження, тому сьогодні ми віддаємо данину пам’яті командиру Піхотного полку і всім подолянам: солдатам і офіцерам, а також всім військовослужбовцям, які віддали свої життя за Батьківщину».
Відтоді односельці та громадськість Придністров’я традиційно в дні полкового свята приходять до меморіальної дошки, щоб вшанувати пам’ять прославленого командира і згадати імена предків і земляків, які залишили свій слід в історії Придністров’я.
Віолетта БЕДРОС, завідувачка музею Яссько-Кишинівської операції, село Кіцкани.