Цього разу ми запросили на зустріч з читачами члена Спілки письменників Придністров’я з Рибниці. Тамара Базилевська пише вірші та прозу російською й українською мовами. З метою ближчого знайомства, вона люб’язно погодилася відповісти на декілька запитань.
ВІДКРИВАЄМО ІМЕНА
– Тамаро Іванівно, що надихає чи примушує літератора брати в руки перо? Коли Ви написали перші рядки, чому їх присвятили?
– Свого часу я закінчила будівельний інститут у Дніпропетровську. Я не філолог, але хотіла б подякувати шкільним учителям російської та української мов – це вони навчили мене любити літературу. Українську мову у нас викладала Ганна Гаврилівна Мухіна – їй особлива вдячність, бо навчалася я в російській школі, а української мови вона нас навчила досить добре.
Ще в школі я писала вірші та оповідання, і вчителі казали, що твори я пишу чудово. Я хотіла вступати на філологічний факультет, а та сама Ганна Гаврилівна сказала мені: «…можеш учитися на будь-кого, а література тебе знайде, якщо це твоє». Так воно й сталося – література мене знайшла!
Що примушує братися за перо? Життя навколо нас. А перші рядки я присвятила матусі – у третьому класі написала віршик на день народження. Хто ж знав, що з нього почався мій шлях до Спілки письменників?!
– Які теми Вас здебільшого цікавлять, хвилюють чи приваблюють?
– За фахом я інженер-конструктор металевих конструкцій, та це не заважає мені писати російською або українською мовою. Цікавлять мене, насамперед, людські стосунки. Цей рік присвячений сімейним цінностям, що дуже важливо! У мене є кілька оповідань на цю тему: «Софійка», «Сон, що збувся», «Моя родина». Все, про що написано в оповіданнях, – правдиві історії з життя. Є в мене і вірші, що перегукуються з цією темою: «Мені здалося», «Батьківська хата».
Буває, раптом туга нахлине – згадається дитинство, друзі… про це пишу. Багато про що! І про листячко-квіточки, й вірші та оповідання для дітей, і про війну. Сказати коротко – пишу про наше життя, а воно таке різне! Інколи роблю авторський переклад російською мовою.
– Для чого письменники пишуть твори? Чи прагнете Ви їх опублікувати? У яких джерелах можна знайти Ваші публікації?
– Для чого пишу? Навіть важко відразу відповісти. Це, як стан душі. Хочеться донести до читачів свої думки та почуття. Інколи – це вірші, іноді – оповідання.
Друкувати свої твори, звичайно, хоче кожен письменник. На превеликий жаль, це недешеве задоволення, і не кожен автор може собі це дозволити. Тут я вам розповім найцікавіше: в Рибниці творче об’єднання «Літературне джерело» з 2018 року випускає журнал «Відкриті лапки», де будь-який автор може опублікувати свої твори безкоштовно! Журнал саморобний, та попит на нього зростає і в школах, і в бібліотеках. У рамках цього журналу випускається додаток «Авторський збірник». Уже вийшли друком твори кількох рибницьких письменників, зокрема і мої три книги, одна з яких українською мовою – «Роздуми». Були публікації в українському «Гарному настрої», в альманахах «Сонячне місто» і «Водограй», у газетах, у журналі «Литературное Приднестровье» та на сайті стихи.ру.
– Щиро вдячні за розмову, бажаємо Вам натхнення у творчості, а нашим читачам пропонуємо оповідання «Софійка».
Першого вересня першокласники вишикувалися перед школою ошатні й дещо збуджені, навіть трохи перелякані, адже в них починалося нове життя. Школа – це вам не дитячий садочок! Особливо вражали дівчатка: величезні банти, святкова шкільна форма і букети яскравих квітів. Хлопчики теж стояли з квітами, але виглядали суворіше.
І тільки одна дівчинка була без бантів. Замість новенької шкільної форми на ній було стареньке платтячко. Дівчинка стискала в руках три айстри й намагалася не дивитися в бік схвильованих дорослих. Там, поміж усіх мам, тат, дідусів і бабусь, була і її мама. Вона вже «відзначила» день знань і стояла, похитуючись, не помічаючи, що люди її цураються, і навколо утворився порожній простір. Жінка махала руками та кричала: «Сонька, зараза, дивись, вчися добре!» А дівчинка, ковтаючи сльози, намагалася усім виглядом показати, що Сонька – зовсім не вона, а якась інша дівчинка.
Першокласників вишикували парами. Софійка простягнула руку дівчинці – своїй парі, але та гидливо відвернулася. Коли пролунав перший в її житті шкільний дзвоник, маленька Софійка по-дорослому вирішила, що вчитися буде тільки на «відмінно» – в неї просто немає іншого виходу!
На однокласницю дівчинка не ображалася, бо звикла, що з нею не хочуть дружити, а все через маму. Тата ж у неї ніколи й не було, хоча сусід Миколка казав, що так не буває. От Миколка з нею товаришував. Напевне, тому, що його мама була така ж, як у Софійки. Та матері й пили разом.
Після занять першокласників зустрічали схвильовані мами й тата, дідусі та бабусі й тільки за Софійкою ніхто не прийшов. На неї чекав вірний друг Микола. Він уже був другокласником і вважав себе старшим Софійчиним товаришем, опікував її, як міг. Та що там казати – подобалася йому дівчинка. Жили вони в сусідніх будинках.
Софії дуже не хотілося йти додому, але треба – завтра ж знову до школи.
– О, Сонька прийшла! Ну, як, уже двійок нахапала? – зустріла її мати. – А ми тут з дядьком Василем перше вересня святкуємо.
Біля столу сидів якийсь неохайний мужик і п’яно всміхався.
– Сонько, а ми тобі на честь свята морозиво купили, – сказала мати й додала: – дядько Василь буде жити з нами, можеш його татком називати.
– Угу, – підтакнув мужик, – будеш моєю донькою, – і знову безглуздо посміхнувся.
Добре, що домашнього завдання у першокласників ще не було. Софійка з’їла яблуко, яким пригостив її Микола, і залізла під ковдру – на кухню йти не хотілося, та, мабуть, там нічого їстівного вже й не було.
Софійка довго не могла заснути – з кухні доносилися спочатку просто розмови, потім почалися пісні, поступово все злилося в якийсь шум-гам, і дівчинка заснула.
Прокинулася вона від крику. Кричала мама. Соня вбігла на кухню і застигла від жаху: мама лежала на підлозі, з-під неї випливала цівка рідини якогось темного кольору. А той неприємний дядько, що тепер буде її татком, стояв на колінах і по-собачому цю рідину злизував з підлоги. Мама піднялася, нецензурно лаючись, взяла зі столу шматок хліба й почала вмочати його в калюжу та облизувати. Мабуть, вона оступилася і розбила пляшку з вином. Маленька Софійка тихо причинила двері та повернулася в ліжко. Вона лежала й думала, що якби в неї був справжній тато, то мама не була б такою.
Батьки разом любили б свою дочку, і в Софійки була б справжня шкільна сукня та величезні банти. Тоді дівчатка з нею товаришували б.
Вранці, переступивши лежачого на підлозі в кухні дядю Васю, Софійка торкнула за плече маму, яка сиділа за столом, схиливши голову на руки. Мама ніяк не відреагувала. Хоча дівчинка була тільки першокласницею, вона раптом усвідомила, що трапилося щось зле і з цим неприємним дядьком, і з її матусею. Не зважаючи ні на що, Софійка її любила. Дівчинка вискочила на вулицю і кинулася навперейми якійсь машині. Вискнули гальма, і з машини вискочив білий, як полотно, чоловік. Слава богу, маленька дівчинка була ціла, тільки подряпане при падінні коліно кровоточило. Чомусь, схопивши дитину на руки, водій почав її цілувати, примовляючи: «Слава богу! Слава богу!» Потім поставив на землю і запитав: «Ти чого по сторонах не дивишся? Летіла, як очманіла…»
Софійка заплакала: «Дядечку, дядечку! Врятуйте мою маму! Вона хороша!» – і потягла його до під’їзду.
Увійшовши до кухні, він усе зрозумів. Пульсу в лежачого чоловіка не було, а в жінки за столом він слабко, але відчувався. «Швидка» і міліція приїхали одночасно. Дядька Василя відвезли в морг, а маму забрала швидка. Софійка мовчки стояла посеред кухні. Сліз чомусь не було. Дівчинка раптом подумала, що сьогодні тільки другий день, як вона школярка. Вчителька, напевно, буде сваритися за те, що вона не прийшла до школи.
Софійка повільно пройшлася по квартирі, підібрала якийсь папірець і дивилася в нього бездумним поглядом. Незнайомець, якого вона привела в квартиру, запитав: «У тебе є хто-небудь? Бабуся? Дідусь?». Софійка похитала головою і невідривно дивилася на папірець. Безмовною тінню за нею ходив Микола, ніби боявся, що Соня зараз упаде, і був готовий підхопити її. Микола зайшов, щоб разом піти до школи, а тут таке…
Незнайомець усе ніяк не йшов. Уся ця ситуація нагадувала третьосортне кіно. Як у нескінченних серіалах, зараз мало б щось статися. Він обережно взяв у дівчинки папірець. Це був список: зошити, олівці, лінійка. Щоб якось змінити ситуацію, чоловік запитав: «Купили?» Дівчинка заперечно похитала головою і раптом гірко заплакала. Хлопчик метався навколо своєї подружки, але вона не бачила ні його, ні незнайомця. Сльози текли по щоках, а вона їх не помічала. Чоловік обережно пригорнув дівчинку до себе і погладив по голівці. Сонечка схлипнула і затихла. Незнайомець дістав мобільний телефон і набрав номер: «Мамо, мені дуже потрібна твоя допомога, я зараз приїду і все розповім». На звороті папірця зі списком необхідних речей він написав: «Вул. Дніпровська, 9, кв. 7. Максименко А. А.», і віддав хлопцю. Взявши дівчинку на руки, незнайомець пішов до виходу, кинувши на ходу: «Закрий квартиру і забери ключі».
Посадивши Софійку в машину, він намагався заспокоїти свої почуття. Внутрішній голос підказував, що без нього дівчинка пропаде. Занадто багато несподіванок і переживань сьогодні випало на долю маленької, коли ж чоловік повернувся до неї, Софійка вже спала на задньому сидінні. Серце стиснулося від жалю до цієї незнайомої дитини, яка так несподівано увірвалася в його життя. Він чомусь почувався відповідальним за її долю. Тепер у неї, крім нього, нікого не було – в лікарні сказали, що мати дівчинки померла дорогою: отруєння сурогатним алкоголем. Хіба тільки хлопчисько, який не відходив від неї ні на крок…
Сплячу дівчинку Аркадій, так звали чоловіка, поклав на канапі у вітальні. Мама запитливо мовчала.
– Ходімо, я тобі все розповім, – сказав Аркадій пошепки. І раптом подумав, що він і сам нічого не знає, а просто піддався раптовому почуттю жалю до самотньої дівчинки. Проте Аркадій завжди вважав, що в житті нічого просто так не відбувається. Вислухавши його плутану мову, мама сказала:
– Розберемося. Ти все зробив, як треба.
…На випускний вечір Софійці пошили чудову сукню персикового кольору. Директор школи Аркадій Анатолійович, за сумісництвом – опікун Софії, дуже хвилювався. Цього року в школі було три золотих медалісти, і Софійка була серед них. Волею долі, незнайомець, під колеса якого кинулася дівчина, був директором школи, де першокласниця відучилася тоді лише один день. Мама Аркадія, Тетяна Олексіївна, теж працювала в школі – викладала математику в старших класах. Вона пишалася несподівано знайденою онукою: і красуня, і розумниця. Сьогодні вручали атестати і нагороди випускникам, отже жінка щиро раділа за Софійку.
Після шкільного балу зустрічали світанок, та дівчина не пішла з однокласниками до річки. Вона тихенько відстала і звернула до цвинтарної огорожі. Ворота ще були закриті, довелося чекати. З першими променями сонця з’явився сторож і мовчки відчинив ворота. Соня посиділа біля могили мами, поплакала, а потім пройшла далі, до Миколи. У минулому році не стало її вірного лицаря. Його мати заснула з непогашеною цигаркою, а хлопець спав у сусідній кімнаті, та так і не прокинувся… Пожежу гасили всім селищем, однак врятувати нікого не вдалося. Софійка довго сиділа і дивилася на похилений хрест над останнім притулком свого друга. Тут її і знайшла Тетяна Олексіївна. Вона пригорнула дівчинку до себе, удвох вони поплакали над сумною Миколиною долею…
А першого вересня Аркадій Анатолійович і Тетяна Олексіївна стояли в натовпі схвильованих пап, мам, дідусів і бабусь, а на майданчику перед медичним інститутом вишикувалися ошатні й трохи схвильовані першокурсники – в них починалося нове життя. Інститут – це вам не школа! Серед першокурсників була і радісна Софійка.
Сторінку підготувала Марфа ДМИТРЕНКО.
Фото з архіву письменниці.