23 лютого- червоний день календаря
Це свято – День захисника Вітчизни – в низці знаменних стоїть дещо окремо. Тенденції, поширені на європейських просторах, прагнуть перетворити його на звичайне свято всіх чоловіків, хоча ж є міжнародний день чоловіків, який відзначається в листопаді. У нашому випадку опорними можна вважати два слова: «захисник» і «Батьківщина». А захищати, стояти на варті її інтересів можуть і повинні не тільки чоловіки.
Необхідно також пам’ятати, що і 23 лютого, і 8 березня мають певне ідеологічне забарвлення. Наприклад, перше свято поєднане з історичною датою, формуванням полків робітничо-селянської Червоної Армії для відбиття нападу німців під Нарвою. Її бійці воювали не тільки з одноплемінниками, які представляли інший соціальний клас, але, і це найголовніше, з зовнішнім ворогом.
У нашій історії завжди було так: усі внутрішні чвари відсувалися на другий план, а на передній виходила необхідність здолати тих, хто «…з мечем до нас прийшов». І гинув ворог іноземний від нашого меча. До того ж, у полках не робили різниці – пан воює, чи його кріпак. У своїх справах, ми, як кажуть, «…самі між собою порозуміємося». Коли ж нас намагаються поневолити, коли приходять до нашого монастиря зі своїм статутом, тут уже нас така об’єднавча хвиля наздоганяє, що готова все зрушити на своєму шляху. Історичних прикладів не порахувати, зокрема і в нашій новітній історії.
Наприкінці 80-х – початку 90-х придністровців провокували націоналісти. Що з цього вийшло, всім відомо. Звичайно, тепер можна було б додати цивільно-мужньої патетики та сказати, що «…ми, всі як один, дружно стали в лави захисників Батьківщини». Тільки часом пафосні слова тьмяніють перед простими й такими щемливими, що зворушують найпотаємніші душевні струни слова, як це сталося з піснею Бориса Парменова «Хлопець узяв автомат». Війна – то важка буденна робота. Тягар цієї рутини ліг на плечі більшості придністровців, які виступили на захист… Це потім усі напишуть про державність, про Батьківщину, про право жити на цій землі. В основі ж цього жертовного подвигу, щоб хто не говорив, лежить насамперед захист своїх рідних – матері, батька, сестри, брата, дружини, дітей. Так ми вже виховані, так ми звикли – скривдити рідних, образити не дамо.
Водночас пригадайте, як легко Гітлер завойовував сусідні європейські країни. Звичайно, там також чинили опір, там теж були герої. Проте не такі, як у нас. Під час Великої Вітчизняної війни деякі міста стояли перед натиском ворога довше, ніж деякі європейські держави. Ніхто не залишав бойових позицій, поки не надійде наказ. То були справжні герої! Молоді безусі солдатики – це зовні. Усередині – билинні герої, схожі на Iллю Муромця.
Саме їм, героям нескореного духу, ми завдячуємо миром на нашій планеті, який деякі сучасні політики, начитавшись історичних мемуарів, раптом вирішили перекинути його в тартар. Коли ж ми вгамуємося? Коли перестанемо воювати?
Переконаний в одному: захист Вітчизни – це доля сильних, мужніх, хоробрих. Людей, про яких кажуть: «Є така професія – Батьківщину захищати». Давно склався такий словесний штамп, як «червоний день календаря». Якщо застосувати його до Дня захисника Вітчизни, сприймати його слід буквально, бо, захищаючи Вітчизну, бійці проливали кров. Щасливчикам удавалося вижити, «кому не доля» – віддавали життя за рідних і близьких, за Батьківщину. Упевнений, якби їм представилася можливість прожити життя наново, то заради захисту рідної Вітчизни вони вчинили б так само.
Буде свято 23-го лютого, рідні сядуть за накритий стіл, і згадаю я захисників Вітчизни, Радянського Союзу зразка ДМБ-85, тих, з ким теж захищав Батьківщину, якої, щоправда, вже нема. Згадаю молоді обличчя однополчан, посміхнуся спогадам і скажу: «Я чесно виконав свій солдатський обов’язок». Тепер черга інших. Від покоління – до покоління.
Сергій ХОХЛОВ.