2 березня 1992 року посідає особливе місце в придністровській історіографії. Вважають, що саме з цього дня розпочалася широкомасштабна агресія Молдови проти Придністров’я.
Незагойною раною ця скорботна дата кровоточить у серцях придністровців, які пережили горе непоправних втрат у трагічні дні тієї неоголошеної війни.
Ми пам’ятаємо всіх, хто, не шкодуючи свого життя, став на захист Придністров’я, усіх, хто мужньо відстоював суверенітет молодої республіки.
Зі звернення Президента Вадима Красносельського.
І сталося це в багатостраждальних Дубоссарах, які до цього тричі зазнавали нападів – 2 листопада 1990 р., 25 вересня та 13 грудня 1991 р. Їхніми жертвами стали троє дубоссарців і троє рибничан.
Напруженість у відносинах між двома берегами Дністра наростала з кожним днем. Молдовська влада не хотіла миритися з рішучим настроєм придністровців самостійно визначати власну долю та розбудовувати державність на своїй землі, говорити своєю мовою. Цілеспрямований удар саме по Дубоссарах багато в чому пояснювався ще й географічним розташуванням міста. Воно прийшлося на центр Придністров’я, а в його околицях відстань між кордоном Молдови та України становить трохи більше, ніж 10 км.
Отже мета охочих «навести конституційний порядок» на непокірній території була прозора – «перерізати» республіку на дві частини, а потім розправитися з ними поодинці. Тому і для супротивника, і для тих, хто був готовий жертвувати життям заради незалежності молодої республіки, Дубоссари мали стратегічне значення.
На той час національна армія РМ лише формувалася, тому на авансцену, на передній край наступу на Дубоссари вийшли загони поліції особливого призначення (ОПОН), а також так звані «карабінери» (добровольці з навколишніх сіл району). Їм протистояли співробітники щойно організованого РВВС, які у вересні 1991 р. перейшли під юрисдикцію ПМР, військовослужбовці Республіканської гвардії, що стала попередницею Збройних сил, чорноморські козаки та беззбройні городяни. ОПОНівці та сили, що їх підтримували, постійно шукали привід для чергового захоплення Дубоссар.
У тому, що телефонний дзвінок до місцевого РВВС про нібито масову бійку в місті був заздалегідь спланованою провокацією, кухлем бензину, підлитим у багаття протистояння, нині вже не викликає сумнівів. У тому вогнищі були смертельно поранені начальник Дубоссарського РВВС Iгор Сипченко, донський козак Михайло Зубков, який приїхав до Придністров’я на поклик дністровських побратимів. Йому було всього 18. Ці вбивства викликали обґрунтоване обурення городян. Упевнені в тому, що ті, хто стріляв, сховалися в місцевому відділенні поліції, вони оточили будівлю. Народна воля змусила поліцейських скласти зброю, а самим здатися в полон. Це поставило крапку у двовладді правоохоронних органів, що склалося в Дубоссарах на той момент, – діяв як комісаріат Молдови, так і відділ внутрішніх справ Придністров’я.
Парадоксально, але саме в ніч, коли Молдова розпочала широкомасштабну агресію проти Придністров’я, колишню радянську республіку приймали в ООН.
На цьому трагічні події початку березня 92-го не закінчилися, вони набули розвитку. Вже 2 березня Молдова напала на полк цивільної оборони 14-ї армії, розквартирований у приміському селі Кочієри. Поліцейські нейтралізували наряд, що ніс чергування, та винесли зі збройової кімнати військової частини понад 100 одиниць стрілецької зброї. Як згадує тодішній керівник служби безпеки першого Президента, такі дії не залишили байдужим керівництво Придністров’я. Командувач Республіканської гвардії Стефан Кицак оголосив бойову тривогу. Гвардійці спробували деблокувати військовий підрозділ 14-ї армії. У ході бойового зіткнення та евакуації членів сімей російських військовослужбовців загинули чотири придністровські військовослужбовці: Василь Воронков, Леонід Толстенко, Сергій Шинков і Сергій Титовський. Вони поховані на столичному Меморіалі Слави. Це були не останні жертви молдо-придністровського конфлікту… То був лише початок…
За ним пролунали артилерійські обстріли Дубоссар, позиційні бої під Кошницею, Кочієрами та Рогами, на греблі Дубоссарської ГЕС, Бендерська трагедія…
У 2017 р. указом Президента день 2 березня внесений до переліку пам’ятних дат, як День початку відбиття широкомасштабної агресії Молдови проти ПМР.
Яким видалося 2 березня 1992 року для дубоссарців, згадує мешканка міста, журналіст, член Спілки письменників ПМР та РФ Олена СТЕПАНОВА.
Нещодавно перебирала документи й натрапила на невеликий, але цінний для мене папірець – ордер на нову квартиру. Вона пожовкла від часу, вицвіли печатки та підписи, а дата залишилася – 02.03.1992 року.
Через 32 роки я добре розумію, що означав цей день для всіх нас у довгій низці подій придністровської війни. З убивства першого начальника Дубоссарської міліції Ігоря Сипченка на вул. Жовтневій розкрутився її маховик.
Покійний чоловік, учасник бойових дій із захисту Придністров’я, пророчо сказав того дня: «Тепер буде жарко, треба йти в ополчення». І пішов. Воював у народному ополченні, потім у козацтві, потім служив у прикордонних військах та миротворчих силах.
Квартиру ж ми з ним одержали в самому центрі Дубоссар, встигли переїхати з «другої ділянки», тепер це мікрорайон Коржево. З березня до серпня 92-го він був найнебезпечнішим у місті. На стінах будинку № 5 на вул. Енергетиків, де ми жили тоді з матір’ю та сестрою чоловіка, і сьогодні залишилися «шрами» від куль і снарядів.
Не всім пощастило вижити. Були і вбиті у своїх будинках, і поранені. Можливо, ордер, виданий нашій сім’ї 2 березня 1992 р., уберіг від смерті мою сім’ю. Ось такий день, такі спогади…
Олександр ЗАВЕЛЯ.