Цей принцип допомагав Олені Iванівні завжди: в опануванні знань і навиків, у повсякденній праці та досягненні заповітних цілей, у вирішенні проблем і подоланні труднощів, без яких немислиме наше життя.
Народилася вона на початку 1949-го в Окниці – маленькому селі в кам’янській глибинці. Батьки, Iван та Ганна Вогнисті, від зорі до зорі працювали разом з усією радянською країною, відновлюючи зруйноване в роки Великої Вітчизняної війни народне господарство.
Оленка зростала під наглядом бабусі – відомої в селі модистки. Саме цей факт мав великий вплив на подальші події в житті дівчинки. Бабуся Харитина була майстринею в усьому: виготовляла пряжу і ткала, вишивала, в’язала і шила одяг для кожного, хто звертався. Повсякденні речі були практичними, зручними та довговічними; нарядні відрізнялися оригінальністю, кожна була прикрашена по-своєму, тому клієнти у кравчині були завжди.
Старшу з онучок (а незабаром в Оленки з’явилися дві молодші сестрички та братик) мудра жінка навчила всьому, чого вміла сама. Без нудних повчань, а власним прикладом. Сідала за прядку й попутно пояснювала, для чого потрібно промити вовну і перебрати шерсть; показувала, як пофарбувати пряжу і правильно її висушити. Оленка влаштовувалася поруч, мотала клубки й запам’ятовувала науку; і так у всьому: у ткацтві, вишиванні, плетінні мережив. «Іспитом» стало доручення від самої бабусі Харитини: пошити нову спідницю. Олена все зробила сама: зняла мірки, розкроїла тканину, зшила за обраним фасоном – і строга наставниця визнала її придатною до самостійної роботи. Після цього вона вже не знала спокою: шкільні подруги, що мріяли про модні обновки, зверталися саме до неї.
Вибір професії був очевидний, а тут якраз при Рибницькій трикотажній фабриці відкрили робітниче училище, де готували швачок. Олена без проблем поступила, успішно освоїла сучасні машинки та нові процеси. Дипломованим фахівцем вийшла на роботу на фабрику, і тільки тоді зрозуміла, що конвеєр – не для неї. Позначилася дитяча травма, про яку сама вона вже й забула, хоча часу на лікування було витрачено чимало… Те, що батьки спочатку вважали звичайним ударом, було серйозною проблемою, яка обернулася туберкульозом кісток. Хворобу вдалося здолати, й ні дорослі, ні сама Оленка не думали, що наслідки даватимуть про себе знати все життя. Усвідомила цей факт юна швачка лише тоді, коли потрапила на виробництво. Багатогодинне сидіння за машинкою згубно впливало на спину, то й довелося задуматися про роботу, яка була б під силу.
Професія Олені подобалася, цікаві фасони немов самі собою виникали перед очима, а володіння різними видами рукоділля допомагало оригінально прикрасити одяг. Вирішила зайнятися індивідуальним пошиттям. Проте коли прийшла в Будинок побуту, розташований у центрі Кам’янки, дізналася, що майстрів такого профілю – надлишок. Не вистачало перукарів, і керівництво комбінату запропонувало дівчині освоїти нову професію. Розсудивши, що допомагати людям у створенні красивого образу можуть не тільки швачки, Олена з ентузіазмом взялася за навчання.
У 1973-му почалася її кар’єра дамського перукаря. До роботи ставилася творчо. Стежила за модою на стрижки, вникала в тонкощі – кому яка підійде. Чаклувала над святковими зачісками, добиваючись досконалості. З радістю допомагала клієнткам бути красивими й доглянутими в будні. Десятиліття присвятила цій непростій роботі, в якій треба бути художником і психологом, мати вірне око й тверду руку, а головне – базу теоретичних знань, підкріплених практичними вміннями. Стала майстром першого класу. Вищий давали лише універсалам, які робили жіночі й чоловічі зачіски. Втім, Олена Іванівна могла б атестуватися і на цю категорію: вдома стригла чоловіка, синів і численну рідню.
Зі Станіславом Лисим познайомилася саме в Будинку побуту. Звернула увагу на весельчака і балагура, що нагадував батька. Іван Вогнистий пройшов усю війну, був поранений і став інвалідом, але ніколи не втрачав оптимізму. Крокував життям із жартами, піснями, цим і привертав до себе людей. От і Станіслав був із такої породи: уважний, добрий, з гумором сприймав усе, що відбувалося. Сама не помітила Олена, як закохалася. Влітку 1974-го зіграли весілля, і молодою хазяйкою увійшла вона в будинок Лисих.
Тут у батьківській хаті зростали сини, для яких матуся була прикладом життєлюбності та підтримкою в усіх справах. Вона створила атмосферу затишку, прикрасивши кімнати килимами в молдавському стилі, витканими ще в дівоцтві, вишитими рушниками з традиційними українськими візерунками, ніжними мереживними серветками. В родинному осередку за святково накритим столом збиралася вся рідня з боку Лисих і Вогнистих: батьки, брати й сестри, діти й племінники. Кожна зустріч перетворювалася на концерт. Співали, грали на різних музичних інструментах – виходив домашній оркестр із солістами та хором.
Напевно, це вплинуло на вибір життєвого шляху синів Станіслава й Олени. Обидва стали професійними музикантами. Євген – хормейстер Придністровського державного хору, Іван – один з учасників цього високопрофесійного творчого колективу. Радують Олену Іванівну успіхами й онуки. Старша, яку назвали Оленою на честь бабусі, – майбутній лінгвіст, а Тетяна з Віктором вибрали справою життя музику. Навчаються, виступають на концертах і різноманітних заходах, беруть участь у міжнародних конкурсах і перемагають.
Сама Олена Лиса теж втілила в життя дитячу мрію про сцену. Коли вчилася в школі, співала в хорі й у тріо, яке не тільки в рідній Окниці, а й у райцентрі називали не інакше, як «Сестри Вогнисті». Потім трудові будні та родинний клопіт закрутили її в життєвій круговерті. Пісні супроводжували в роботі, а на художню самодіяльність часу катастрофічно не вистачало.
Коли вийшла на пенсію, а діти розлетілися з рідної хати, змогла присвятити дозвілля не тільки рукоділлю, від якого є зрима користь, а й пісням. У районному Будинку культури якраз створювався новий вокальний колектив – до нього Олена Іванівна й записалася. Тепер двічі на тиждень поспішає на репетиції, у святкові ж дні й під час літнього фестивалю «Камертон» виступає з подружками на концертах. У репертуарі ансамблю «Землячки» – російські, українські, молдавські народні та сучасні пісні. Виконують їх самодіяльні вокалістки з душею, тому завжди мають відгук у глядачів.
Активну участь бере Олена Лиса в громадському житті: очолює міську «первинку» в Раді ветеранів Кам’янського району. Вона з задоволенням складає сценарії для різних заходів, які проводить громадська організація. Зустрічається з молоддю й охоче ділиться своїм життєвим досвідом. На початку року її багатолітня добросовісна праця була відзначена Грамотою Президента ПМР.
Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора.