Республіканська щотижнева газета «Гомін» відзначає 73-ю річницю Великої Перемоги подарунком для ветеранів – безкоштовною передплатою видання (з травня до кінця 2018 року). Це стало приводом нашого знайомства з Євдокією Пилипівною Данилевською. На хвіртці будинку – табличка з написом «Тут живе ветеран Великої Вітчизняної війни».
Євдокія Пилипівна Данилевська – ветеран Великої Вітчизняної війни та педагогічної праці. Вона народилася в селищі міського типу Уразово Бєлгородської області Російської Федерації. У п’ять років залишилася сиротою, тому потрапила в дитячий будинок. Там маленька Євдокія й росла. За її словами, вихователі були дуже хорошими, прищеплювали дітям почуття патріотизму. А ще в дитячому будинку було багато різних гуртків: «Всадник», «Парашютист», «Стрелок». Та ледве їй виповнилося 16, у вікно постукала війна. Застала вона Євдокію, коли та проходила практику після закінчення десятого класу. Ще й до сьогодні сива жінка з ясним поглядом згадує, як усі вихованці клялися, що після війни будуть зустрічатися, листуватися, не забувати одне одного.
Коли всі зрозуміли, що підступний ворог порушив мирне життя радянських людей, що на поріг рідної домівки прийшла війна, Євдокія Пилипівна зі своїми подругами відразу ж звернулися у військкомат. Довго вони просили, щоб їх направили на фронт, але їх не брали. Допомогли випадок і рішучість, наполегливість та впевненість у своїх силах. Одного разу настирливим дівчатам показали групу офіцерів, серед яких був командир, що міг приймати рішення. «Ми підійшли до нього, честь віддали й попросили дозволу звернутися. Пояснили своє прохання. Були ми тоді маленькі, худенькі, але всі свої значки, які здобули, навчаючись у гуртках, розвісили на грудях. Командир їх помітив, почав уважно розглядати. Відзначив моє вміння стрибати з парашутом, але найбільше його зацікавив значок «Ворошиловский стрелок». Я й кажу йому: «Я влучу в що хочете!» Принесли мені наган (револьвер), я його при командирові розібрала та зібрала. І ось він підкинув кашкет, я вистрілила і влучила прямо в середину. Він мене похвалив і сказав, що не кожен офіцер так стріляє. Так мене, 17-річну, взяли на війну», – розповіла Євдокія Пилипівна.
На фронті їй довелося виконувати різну роботу: була й кухарем, і радисткою, і мотористкою, й парашутисткою-розвідницею… Це коли їх літаком вивозили на нові місця, щоб визначити, наскільки вони безпечні для можливої дислокації армії.
Ще є одна сторінка життя, яку жінка не забуде ніколи – Сталінградська битва. Тоді вони з товаришами з льотного загону будували удавані аеродроми. Дівчат скидали з літаків над місцевістю, де були зарості кущів, висока трава. Бійці на таких галявинах споруджували штучну злітну смугу, чіпляли лампочки. «З неба здавалося, що звідси насправді злітають наші літаки. Німці їх бомбили. Таким чином ці штучні аеродроми викликали вогонь на себе, щоб зберегти справжні злітні смуги. Дівчата ж ховалися під час обстрілів у маленьких, ними ж викопаних, окопчиках, але вони не завжди рятували», – зазначила Євдокія Данилевська.
Шість поранень і контузія й до сьогодні нагадують ветеранові про ту страшну війну. Одного разу парашут не розкрився… На щастя, вона впала на ліс. Дерева та кущі пом’якшили удар, проте у дівчини був пошкоджений хребет, ноги… Євдокія Пилипівна, повністю загіпсована, лікувалася в госпіталі близько року.
Цікавим виявилося її знайомство з майбутнім чоловіком. Напередодні останнього завдання Євдокія черговий раз здала кров для пораненого. Через деякий час молодий хлопець, якому вона допомогла, зайшов у палату, розшукуючи свою рятівницю. Він не знав ні її імені, ні прізвища, а, побачивши, одразу впізнав та зізнався їй у серйозних намірах. Він уже повідомив своїй матері, що одружується. Дівчина розгубилася, вона навіть не очікувала такого, почала відмовляти хлопця, пояснюючи, що, можливо, й не ходитиме. Але він не відступав.
Незабаром війна закінчилася. І з часом, після нескінченних процедур, сталося диво: Євдокія почала відчувати ноги. Лікарі допомогли їй навчитися ходити заново. Через деякий час молоді вирушили в Румунію, де жінка проходила в госпіталі подальшу реабілітацію. Там вони й зареєстрували свій шлюб, ставши чоловіком і дружиною. І жили вони душа в душу.
Наперекір усім труднощам війни та пережитому, жінка з ностальгією згадує той час, бо це й радість від перемоги над фашизмом, це й сльози від багатьох втрат тих, з ким вона пліч-о-пліч пройшла всі роки війни. «Я пам’ятаю всіх. Не можу спокійно говорити про тих, хто загинув, кого проводжала в бій. Перед тим, як відлітали на завдання, вони просили мене передати лист своїм рідним, якщо раптом загинуть», – пригадує ветеран Великої Вітчизняної.
Після війни, в 1950 році, Євдокія Пилипівна влаштувалася на роботу в столичну середню школу № 7. Протягом 37 років ветеран виховувала молоде покоління, ділилася своїм досвідом і знаннями. Вона готувала берегинь домашнього затишку: вчила дівчаток готувати смачні обіди й сніданки, шити, вишивати, прикрашати своє житло, адже сама добре знає ціну домашнього тепла, якого була позбавлена в дитинстві. На педагогічній стезі її завжди підтримував і цінував вірний соратник, друг і помічник – чоловік.
Євдокія Пилипівна не буває самотньою, тому що колишні й теперішні учні школи часто бувають її гостями, кожного разу вона їх приймає як рідних. А вони, у свою чергу, допомагають жінці у всьому. Єгор Ковальов, учень Тираспольскої середньої школи № 7, який неоднаразово відвідував колишню вчительку, розповів: «Мені дуже подабаються зустрічі з Евдокією Пилипівною. Адже вона згадує своє життя, тісно пов’язане з історією нашої країни, що є важливим для виховання молодого покоління. Тому що слова того, хто пройшов усю війну, врятував країну й народ від загибелі, сприймаються зовсім по-іншому».
Євдокія Данилевська нагороджена орденом Вітчизняної війни II ступеня, медалями «За оборону Києва», «За оборону Сталінграда», «За взяття Відня», «За перемогу над Німеччиною», а також багатьма ювілейними медалями.
Нині Євдокія Данилевська зізнається, що ні про що не шкодує. «Якби довелося розпочати життя знову, я напевно не повернула б із тієї дороги, яку торувала, якою пройшла», – зазначила жінка.
У роки становлення Придністровської Молдавської Республіки вона брала активну участь у багатолюдних мітингах, сиділа на рейках і блокувала залізницю, за що й була нагороджена знаком «За оборону Придністров’я». За військово-патріотичне виховання придністровської молоді стала «Людиною року – 2004».
Анастасія КАЛІОН.