Завжди бути в доброму гуморі, відчувати більше позитивних емоцій, дотримуватися емоційного балансу. Хто скаже, що це просто?
Подружжю Ніни та Василя Чекан з Бендер, які нещодавно відзначили піввіковий ювілей спільного життя, попри всі життєві негаразди, вдалося знайти й, найголовніше, зберегти ту саму «золоту» середину, що зробила їх щасливими.
«Я не знаю, що таке любов, чи люблю я свого чоловіка, але ж коли його нема поряд зі мною, то страждаю, не знаходжу собі місця, постійно йому телефоную, чи все в порядку, чи не трапилося чогось. Добре, що нині телефони в кожного з нас у кишені, то з’ясувати, де хто є, нескладно. Колись важче було, переживала болісно його відсутність», – признається Ніна Федорівна.
Василь Іванович повністю погоджується зі своєю вірною подругою:
«Не уявляю життя без своєї другої половинки. Ми завжди й усюди разом, навіть хворіємо удвох, лікуємося і підтримуємо одне одного».
З поважною родиною ми розмовляли в приміщенні Бендерського союзу ветеранів війни, праці та Збройних сил, куди пара прийшла на запрошення Юрія Iльяшенка – керівника організації. Він і порадив нашій газеті розповісти про цю сім’ю.
ДОЛЕНОСНА ЗУСТРІЧ
Вона. Першою відповідати на запитання зголосилася дружина. Відразу ж стало зрозуміло, хто в домі хазяїн. Вона, весело сміючись, розповіла історію знайомства з молодим тоді чоловіком:
«Справа була у 1974 році. Я працювала в продовольчому магазині міста Бендери після закінчення торгового технікуму. В обідню перерву сиділи з подружкою та насолоджувалися кефіром з булочкою. Аж ось до магазину зайшли двоє хлопців, та зразу до нас. Ніби жартома попросили розділити з нами трапезу. Я, недовго думаючи, відкрила пляшку кефіру, налляла обом по склянці, булочками пригостила. Так ми вперше «чаркували» разом. «Кефірне» знайомство продовжилося. Невдовзі ми побралися, так і живемо вже п’ять десятиліть».
Ніна Федорівна народилася в селі Урсоая Каушанського району, неподалік Бендер. Після школи навчалася в торговому училищі, потім у Кишинівському технікумі радянської торгівлі. Торгівля приваблювала її понад усе.
«Для мене це стало справою всього життя. Я – товарознавець продовольчих товарів, і, скажу відверто, щиро люблю свою справу».
Сорок років – такий стаж роботи Ніни Федорівни. Комсомолкою її направляли делегатом ХVІІ з’їзду комсомолу Молдавії, її портрет як передовика підприємства висів на Дошці пошани міста Бендери. Медаль «За трудову доблесть» по праву посіла почесне місце після відомчих нагород.
«Якби не мій чоловік, не його підтримка, я не змогла б добитися успішної кар’єри. Він і з дітьми сидів, і в магазин чи на базар завжди ходив, і з онуками тепер бавиться. Золотий мій Василь. Без нього не мислю свого життя».
У родині Ніни було семеро дітей. Усі вони звикли до праці, не боялися труднощів і навчилися стояли горою одне за одного. Ці риси заклали основу характеру дівчини, допомагали тримати удари долі, які випадали на її життєвому шляху.
Він. Василь Іванович досить терпляче очікував, поки дружина ділилася своїми спогадами, та долучився до розмови, тільки вона замовчала:
«Може ви здивуєтеся, але наші стосунки склалися за тих кілька хвилин обідньої перерви, коли ми познайомилися. Я першої ж миті, лише глянув на неї, відчув, що саме вона стане моєю долею. Яка це була дівчина! Очі випромінювали радісні іскорки, говорила щиро, без будь-якого хизування. Звичайно, я не признавався, що закохався з першого погляду, та вже й не відпустив її від себе. Ми довго не роздумували, побралися за кілька місяців, всупереч тому, що, як вважалося тоді, хлопець і дівчина повинні довго зустрічатися, добре пізнати одне одного перед тим, як сім’ю створити».
Чоловік за характером спокійний, стриманий, ніколи не вступав у суперечку:
«Не люблю з жінками сперечатися, марна це справа. Жінка повинна виговоритися, сказати все, що наболіло, а я вже потім відповідаю, коли вона заспокоїться. Це її дратувало на перших порах, а потім звикла».
Глава сімейства – потомствений залізничник. Його батько Іван Васильович свого часу трудився стрілочником, а потім білетним касиром. Дідусь застав ще румунську окупацію, працюючи черговим на переїзді. Сестра також обрала працю білетного касира на Бендерській залізниці.
Сам Василь Іванович починав монтером на залізниці, а після навчання в Харківському електромеханічному технікумі транспортного будівництва, повернувшись у 1975 році в Бендери, став майстром лінійної дільниці дефектоскопії. Так що залізниця міста Бендери вважається другим рідним домом для нашого героя, їй він віддав 50 років:
«Моя справа була дуже відповідальна, бо вимагала досконального знання, вміння, зосередженості, уваги для забезпечення безпеки руху поїздів. Я дорожу своєю долею залізничника і ні на яку іншу не проміняв би її ніколи».
Василя Івановича держава відзначила Грамотою Президента I. М. Смирнова та медаллю «За доблесний труд».
Післяслово. Тепер подружжя на заслуженому відпочинку. Відзначили ювілей у вузькому колі власної родини, з дітьми та п’ятьма онуками. Вони вважають, що сім’я – це основа, на якій має триматися держава. Щоб зберегти її, треба скласти свою, власну формулу щастя, яка народжується з любові, терпіння та щирої турботи одне про одного. Життєві ж негаразди та спільне горе більше гартують. Вони вистояли, підтримуючи одне одного.
Михайло ТРЕМБIТА.
Фото автора.