В історії кожної сім’ї є нитка, яка переплітається з часом і надає життю особливого сенсу. У сім’ях Раїси Мельниченко, Альони Бебешко, Світлани та Наталії Топальських вона втілена в педагогічній династії. У їхньому житті вчительська місія «сіяти розумне, добре, вічне» стала не просто професією, а й наріжним каменем, що пов’язує воєдино цілі покоління.
Заповнені книгами стелажі та полиці, декламація віршів на перервах і репетиціях, уроки, зошити й нескінченна підготовка до позакласних заходів – усе це стало невіддільною частиною сімейної атмосфери. Родоначальницею педагогічної династії стала Раїса Iгнатівна Мельниченко, вчитель російської мови та літератури, бібліотекар вищої категорії, відмінник народної освіти та заслужений працівник ПМР.
У Ближньохутірській школі вона працювала вчителем і бібліотекарем з 1964 по 2021 рік. Діти та онуки згадують про неї з особливою теплотою:
«Не можемо забути її добрі очі, доброзичливе ставлення до кожного учня, спільні прогулянки, екскурсії, свята. Вона проводила різні шкільні заходи: диспути, читацькі конференції, зустрічі з письменниками та художниками, літературні вечори, організувала роботу гуртка «Українські вечорниці».
Крім основних навчальних предметів, Раїса Ігнатівна викладала українську мову. Це і стало спонукальним мотивом до створення гуртка з поетичною назвою «Українські вечорниці». На початку 90-х вона разом з учнями організовувала веселі різдвяні колядки. Вже тоді розуміла, що сила придністровського народу не лише в його єдності, а й у національному різноманітті. Тому виступи школярів складалися з пісень, віршів та декламування прози українською, молдавською та російською мовами.
У цих заходах, ще дитиною, брала участь і її внучка Альона. За її спогадами, вони кілька разів приходили колядувати до першого Президента ПМР Iгоря Смирнова. Багатьом учасникам на довгі роки запам’яталися гучні виступи учасників гуртка «Українські вечорниці».
Традицію проводити різдвяні зустрічі продовжила донька Раїси Мельниченко, Світлана Топальська. Її вихованці також одягали національні українські костюми та виконували пісню «Добрий вечір тобі, пане господарю». Сама ж Світлана досі трепетно зберігає архівний чорно-білий знімок 1993 року: на сходах школи зібралися учасники різдвяних колядок, і поміж них –
її донька Альона та мама Раїса Ігнатївна.
На запитання, чому Світлана вирішила стати педагогом, відповідає:
«Спочатку я була, як і мама, бібліотекарем. Після 10 років роботи вихователем у дитячому садку я прислухалася до її доброї поради та пішла працювати вчителькою початкових класів. Відтоді минуло вже 30 років. Найбільше в нашій діяльності мені подобається приємна метушня. Моя мама завжди говорила: «Рух – це життя». З цим я погоджуюся цілком та повністю».
Її донька Альона Бебешко теж працювала вихователем і навіть трохи побула вчителькою початкових класів. Її стаж у педагогіці становить 18 років. У повсякденній роботі, в підготовці до уроків їй допомагали написані від руки плани, методики та сценарії мами з бабусею. Це один із плюсів бути причетною до педагогічної династії.
Фундаментальний закон Всесвіту свідчить: подібні речі мають тенденцію притягуватися одна до одної. Так сталося і з цією родиною. Дружина сина Світлани Наталія Топальська працювала п’ять років вихователем у дитячому садку разом з Альоною, а потім улаштувалася вчителькою початкових класів до Ближньохутірської школи. Якийсь час там працювали одразу четверо представників однієї великої родини. Дивовижний і щасливий збіг.
Педагоги зізнаються, що після уроків вони часто збиралися в кабінеті однієї з них, щоб порадитися про побут чи планування якихось особистих і сімейних справ. Тому що «школа – другий дім» стала для них не фігурою мови, а місцем, де вони не лише працюють, а й діляться думками, збагачуються духовно та підтримують одна одну.
Зі спілкування з педагогами Світланою, Альоною та Наталією стало зрозуміло, що особливо приємними для вчителя є слова вдячності, які адресують їм учні та батьки. Це не тільки підтвердження самовіддачі вчителів, ефективності їхньої педагогічної роботи, а й усвідомлення того, що зв’язки, започатковані у шкільні роки, залишаються міцними впродовж довгого часу.
Нерідкі випадки, коли випускники, які вже стали дорослими, приходять відвідати свою першу вчительку. Для них вона залишається символом початку, точкою відліку їхнього дорослішання і теплим спогадом про минуле. Інколи буває так, що колишні учні (навіть у старших класах) під час перерви заглядають у клас, щоб привітатися та поділитися новинами про свою успішність.
«У кожної з нас є свої секрети успішної педагогічної діяльності, але всіх єднають сім’я і безмірна любов до дітей та професії. «Щоб бути добрим викладачем, треба любити те, що викладаєш, і любити тих, кому викладаєш», – говорив російський історик Василь Ключевський. – Ці слова – підтвердження успіхів моїх родичів у навчанні та вихованні молодого покоління», – зазначила Світлана Топальська.
Перегортаючи книгу з фотографіями та записами, присвячену трудовому шляху Р. Мельниченко, її дочка висловила надію на те, що, можливо, через багато років хтось з онуків чи правнуків теж стане педагогом. Бо що ж може бути краще за фамільну, родинну справу, яка об’єднує не одне, а відразу кілька поколінь.
Ця неординарна сімейна історія пронизана учительською мудрістю та любов’ю до дітей. Досягаючи нових професійних вершин в освіті та вихованні, кожен член педагогічної династії зміцнює зв’язок між минулим і сьогоденням, передає учням знання та натхнення. Тому майбутнє нашого суспільства залежить від того, як ми виховуємо та навчаємо дітей сьогодні.
Марина СОВА.
Фото автора.