25 березня 1998 року при державній адміністрації Кам’янського району був сформований Відділ соціальної допомоги з обслуговування самотніх громадян похилого віку. Завдання його співробітників були чітко окреслені самою назвою. Соціальні працівники надавали всебічну підтримку тим землякам, які внаслідок поважного віку чи за станом здоров’я вже не могли самостійно поклопотатися про себе.
За 20 років назва установи неодноразово змінювалася, але цілі її залишалися незмінними. «Знати поіменно кожного, хто потребує сторонньої допомоги, та своєчасно надавати її», – так коротко характеризує коло обов’язків колективу, що нараховує близько 60 осіб, директор «Служби соціальної допомоги Кам’янського району» Марія Корнатовська. З нею ми зустрілися напередодні професійного свята (його соціальні працівники відзначають 30 квітня), щоб дізнатися про нелегку, але вкрай необхідну соціуму повсякденну роботу. «Сьогодні у нас на обслуговуванні понад 300 самотніх непрацездатних громадян, у тому числі 30 інвалідів. Для них непосильна справа – дійти до найближчого магазину, щоб придбати товари першої необхідності. Що вже казати про самостійне вирішення побутових чи інших життєвих питань!» – додала директор.
От і стають співробітниці (в Службі соцдопомоги здебільшого працюють жінки) для своїх підопічних практично членами сім’ї. Вони наводять лад у кімнатах та на присадибних ділянках, оплачують комунальні послуги, ходять до поліклініки за рецептами на ліки, купують продукти й медикаменти, готують їжу та виконують ще чимало повсякденних справ. І все це – з доброзичливою посмішкою, яка допомагає завжди: і під час знайомства, коли соціальний працівник вперше входить у будинок підопічного, і в початковий період установлення довірливих стосунків, і в складних ситуаціях, без яких не обійтися в житті. Адже і в сім’ї не завжди вдається налагодити взаємини між різними поколіннями. А соцпрацівники повинні зуміти підібрати ключик до кожного з літніх (нерідко – важкохворих) підопічних.
Одна зі співробітниць, яка найкраще справляється з цим завданням, – Юлія Кир’як (на фото). У колективі вона – з 2003 року. Згадує, що прийшла сюди випадково. Юна уродженка села Сенатовка (Республіка Молдова), закінчивши середню школу, незабаром вийшла заміж за кам’янчанина і переїхала на батьківщину чоловіка. Професії в Юлі не було, а робота, щоб забезпечувати насущні потреби молодої сім’ї, потрібна була до зарізу. Фахівці місцевого Центру зайнятості населення, проаналізувавши її навички та протестувавши характер, направили комунікабельну молоду жінку, яка не боїться працювати руками, у відділ соціальної допомоги. І не помилилися. Як вести господарство, Юлі було добре відомо, а шанобливе спілкування зі старшими в селі завжди вважалося непорушним законом.
Нині в Юлії Кир’як на обслуговуванні шість підопічних. Вона їх ласкаво називає бабусями. І до кожної так і ставиться: відвідує через день, уважно вислуховує не лише побажання (щось зробити по господарству, щось купити), а й нехитрі «новини» літніх самотніх жінок про болячки, що загострилися, про побачені сни. Уміє утішити, якщо в підопічної поганий настрій, і завжди готова підбадьорити веселою розповіддю. Ретельно звівши воєдино список необхідних покупок, Юлія вирушає на ринок і по магазинах, прагнучи максимально скоординувати параметри «ціна – якість», щоб не переплачувати з невеличких пенсій підопічних за життєво необхідні товари. Повертається з продуктами, ліками та іншими замовленнями своїх бабусь і береться за хатні справи. Раз на тиждень у кожному будинку Юлія робить вологе прибирання, допомагає з пранням. Лише дві її підопічні живуть у квартирах, де турбот трохи менше. Інші – у приватному секторі. А отже, їм потрібно допомогти ще й на городі (Юля тільки-но закінчила сіяти цибульку та редиску, щоб бабусі мали вітамінну продукцію), і в квітниках, на які самотні жінки не нарадуються.
Доля її підопічних різна. Комусь із них вдалося газифікувати свій будиночок, оснастити його водопроводом та каналізацією, в інших побутові умови гірші, а отже й турбот у соцпрацівника більше. Наприклад, будинок Галини Баранецької з пічним опаленням. А хазяйка – інвалід другої групи. Тому турботи про те, щоб запасти паливо на осінньо-зимовий період, нарубати дров лягають на плечі Ю. Кир’як.
Інвалідів на її обслуговуванні всього двоє. Одну з них ми з соціальним працівником навідуємо разом. Юлія несе персикове деревце (купити саджанець Любов Саналатій попросила в попередній візит). Хазяйка нас чекає, вже й двері на акуратну веранду гостинно відчинила.
Поки соцпрацівник клопоче по будинку та у дворі, я розпитую Любов Володимирівну про життя-буття. Кухарю-кондитеру з 30-річним стажем у галузі громадського харчування лікарі діагностували важкий артроз: суглоби пошкоджені настільки, що жінка не спроможна нормально користуватися руками. «Готую сама, але почистити овочі не можу, – показує мені понівечені хворобою пальці співбесідниця, – постійно прошу Юлю. Та про що лише не прошу! Адже я давно хворію. Спочатку і працювати могла. Потім стало важко ходити, почали підводити руки. Комісія лікарів визначила другу групу інвалідності. Але в хаті я справлялася самостійно, поки не впала та не зламала шийку стегна. Тепер я – інвалід першої групи. З дому зайвий раз вийти боязко – раптом знову нещасний випадок. А жити ж якось треба… Лише допомога Юлії мене і рятує».
Історія Любові Володимирівни нетипова. Вона є платним клієнтом муніципальної установи «Служба соціальної допомоги Кам’янського району». На безкоштовне обслуговування, відповідно до законодавства, приймають лише самотніх непрацездатних. А у моєї співбесідниці є донька. Ось тільки живе вона в Росії – там робота, сім’я, домівка. Приїжджає, звичайно, в рідну Кам’янку, але нечасто, лише як обставини дозволяють. Зате може підтримувати матір фінансово. На родинній раді вирішили звернутися до Служби соціальної допомоги на платній основі обслуговування.
– Не дорого? – запитую я.
Л.С.: Що Ви! За місяць я плачу всього 51 рубель і 40 копійок. А який за мною догляд! З Юлею мені пощастило: уважна, про жодне прохання не забуде, гарна господарка. Ставиться до нас, підопічних, з величезною повагою. За рік ми з Юлею вже зріднилися.
Ці слова, якими хвора жінка описує соціального працівника, що її опікає, важливіші, ніж відмінна характеристика, яку мені показали в Службі соціальної допомоги. Адже порядність, тактовність, доброту не підробиш. Самотні літні люди відразу відчувають, у кого такі риси є. Юлія Кир’як – саме з таких: її щирою турботою оточені члени сім’ї, в якій підростають троє дітей, і підопічні бабусі. Її душевного тепла та енергії вистачає на всіх.
Ніна ПАНАЇДА.