«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…»
Т. Шевченко
Література різних народів має твори, яким судилося стати безсмертними. Саме такою є поезія великого українського Кобзаря з його неперевершеним чуттям причетності до долі рідного народу. З творчої скарбниці Тараса Шевченка можна виділити одну з них, яка чи не найглибше виявляє його патріотизм і почуття національної гідності – послання «I мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» (далі – Послання).
Ідейно-художня цінність твору
Його ще називають духовним заповітом українському народові.
Згадаймо!
Послання – публіцистичний прозовий або віршований твір у формі листа-звертання до певної особи (чи багатьох осіб).
Фундатором цього жанру називають римського поета Горація, що жив у І столітті до н. е. Біблія також містить послання святих апостолів (у Новому заповіті), Володимир Мономах написав «Послання дітям», відомі також «Послання до єпископів» Івана Вишенського і послання самого Т. Шевченка «Гоголю» і «До Основ’яненка». У своїй творчості цим жанром послуговувалися І. Франко, П. Грабовський, А. Малишко, Д. Павличко.
Виникає запитання, а хто ж є адресатом послання Т. Шевченка «І мертвим, і живим…»? Відповідь на нього міститься в повній назві твору. (Мертві, живі, ненароджені земляки письменника в Україні й поза її межами).
Хто ж вони – «мертві», а хто – «живі», а хто – «ненарожденні» земляки Т. Шевченка? (Предки, сучасники поета, майбутні покоління, тобто ми).
Передумови створення Послання
Вивчаючи біографію Т. Г. Шевченка, українця, який більшу частину свого життя провів за межами батьківщини, літературні критики виділили три його подорожі в Україну. У травні 1843 року поет відвідав десятки міст і сіл України, спілкувався з селянами, знайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками. Під час цієї першої подорожі поет на власні очі побачив розгул кріпосництва, сваволю поміщиків і чиновників, злиденне життя неосвіченого селянства.
Друга подорож розпочалася в березні 1845 року. Тоді Т. Шевченко весну, літо й осінь провів на Полтавщині. Тут він теж здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв. Діставши з чималими труднощами дозвіл, Тарас Григорович влітку 1859 року знову приїхав в Україну, де не був 12 років. Перебуваючи на батьківщині поет і художник пильно придивлявся до дворянської та різночинної інтелігенції, прагнув пізнати її інтереси, духовні запити, рівень освіченості, ставлення до історичного минулого та сучасного життя українців.
Послання «І мертвим, і живим…» написане в 1845 р. в с. В’юнищі (нині це Канівський район Черкаської області). На той час поет уже розумів, що для покращення життя народу необхідно якимось чином пробудити в ньому політичну свідомість. На його думку, тільки освічені інтелектуали могли б це зробити, згуртувати людей на боротьбу проти кріпосницької системи.
Виявилося ж, що більшість дворян була адаптована до політики самодержавства й часто байдуже сприймала громадські справи свого краю, недооцінюючи його минуле й сучасне. Нерідко їх цікавило тільки особисте збагачення, основним джерелом якого була експлуатація поневолених селян, своїх же земляків. Поміж інтелігенції, щоправда, траплялися й національно свідомі українці, які любили рідний край, цікавилися його історією, бажали добра народові. Однак вони не мали реальної програми дій, їхні протести проти несправедливого ладу найчастіше зводилися до безплідної полеміки. Спостереження і роздуми щодо побаченого й пережитого, відтак свої почуття і настрої Т. Шевченко виразив у посланні «І мертвим, і живим…» і зробив це надзвичайно майстерно.
Ідейно-художній зміст
Епіграфом до Послання є слова з Біблії: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, – лжа оце». Автор у ньому натякає на панів, які експлуатують кріпаків і водночас говорять, що люблять їх.
Ліричний герой твору важко переживає трагізм навколишнього життя: він чіткіше за інших бачить зло й неправду, та не може цьому лиху зарадити. Сам автор теж усвідомлював, що українські пани глухі до потреб народу, не чують скривджених ними й царатом людей. Вони «…правдою торгують», самі «…людей запрягають у тяжкі ярма. Орють лихо, лихом засівають». Ці метафоричні вислови акцентують злочинність вчинків дворян: ярмо існує для волів, кріпаки ж – люди, й вони повинні бути вільними. Кобзар закликає панство схаменутися, брататися з «нижчими» верствами народу, перестати кривдити кріпаків і по-справжньому, а не на словах, полюбити свій народ.
ТЕСТОВІ ЗАПИТАННЯ
1. За що поет дорікає панству? Вони: а) багато їдять і сплять; б) не читають класичної літератури; в) правдою торгують і Бога зневажають. 2. Поет у творі критчно ставиться до тих, хто: а) не цікавиться історичним минулим рідного краю; б) намагається виїхати за кордон; в) відцурався від народних традицій. 3. Історію Т. Шевченко вважає: а) поемою вільного народу; б) заплутаною і чітко не обґрунтованою; в) недопрацьованою суспільством.
«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», – пише Т. Шевченко. Він вважає, що український народ має право на розвиток своєї культури. Для нього це таке ж важливе питання, як і звільнення з кріпацтва. Тому й різко засуджує тих дворян, які шукають передової культури на чужині, відгороджуючись від рідної. Поет упевнений, що не там треба шукати передову культуру, не в «чужому краю», а на рідній землі. І любити її треба, бо нема на світі другої України, «…немає другого Дніпра». Так міг сказати тільки великий патріот, який полум’яно любив рідний край.
Т. Шевченка обурює не те, що пани їздять за кордон, а те, що, зневажливо ставлячись до рідних традицій, привозять звідти «…великих слов велику силу, та й більш нічого». Вважаючи себе культурними людьми, вони преспокійно «…шкуру деруть з братів незрячих, гречкосіїв». Тому Великий Кобзар начебто вибухнув гнівом у своєму посланні:
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала…
До боротьби проти царату Т. Шевченко закликав ще на початку Послання. Це не був заклик до революції, а поки що лиш пересторога панам: схаменіться, припиніть знущатися над народом, бо «…розкуються незабаром заковані люде» та вам, панам, тоді «лихо буде».
Діалог між паном і ліричним героєм
Тема цієї розмови – самобутність культури українського народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. На противагу панам, які в усьому орієнтувалися на Захід, поет вважає, що правду треба шукати на власній землі й силу слід черпати саме в ній та в єднанні зі своїм народом.
Тарас Григорович висміює панів за те, що вони цураються простолюдинів, нехтують своєю мовою. «Хіба можна шанувати інші народи, не люблячи свого? Той, хто не вивчає материнської мови, зневажає рідну культуру, не стане ніколи патріотом», – упевнений український поет. Він знав, що навіть німецькі та польські вчені цікавилися історією, наприклад, козаччини. Самі ж українці не бралися досліджувати й описувати минуле та сучасне свого краю. Це й обурювало Великого Кобзаря, і саме тому він з докором писав, що «…німець історію нашу нам розкаже».
Крилатий вислів «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» свідчить, що Шевченко не був національно обмеженим: він виступав проти іноземного, але тільки реакційного, а прогресивне з культури інших народів радив переймати, не забуваючи рідної як першооснови: «Бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються». Водночас Т. Шевченко вірив, що й поміж дворянської інтелігенції є люди, готові служити народові, тільки треба пробудити їхню свідомість. До них він звертається у своєму посланні:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Тема послання: автор показує образ національної еліти, якою вона повинна бути, торкається її політичних та морально-етичних поглядів.
Ідея: критика української еліти, яка зневажає український народ, і заклик до соціального примирення заради відродження нації.
Особливості композиції твору
Композиційно Послання оформлене суцільним ліричним монологом. Такий художній прийом як діалогізація надає драматизму та емоційної напруженості деяким рядкам твору. Поет зіставляє сучасне з минулим, «заглядаючи» й у майбутнє.
Філософський зачин поеми передає звичний для всіх плин життя: «І смеркає. І світає, день Божий минає. І знову люд потомлений, і все спочиває». Насправді ж – це тиша перед бурею. Бо вже з наступного рядка починає стогнати душа поета: «Тільки я, мов окаянний, і день, і ніч плачу. На розпуттях велелюдних…».
Наприкінці ж Послання Т. Шевченко двічі закликає «обійнятися». Спочатку він звертається до української суспільної верхівки:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата.
Наприкінці ж – до всієї нації:
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Це заклик до національної злагоди. Поет заповідає за будь-яких обставин залишатися з народом, його цінностями, закликає до примирення. Братами автор називає передову українську інтелігенцію, в руках якої перебувала на той час доля народу, а «найменший брат» – це пригноблений народ.
Образ ліричного героя
У Посланні образ автора і ліричного героя часто збігаються. Щодо цього процитуємо дослідника творчості Т. Шевченка В. Смілянську: «Цей образ багатозначний: «автор» обертається до читача обличчям то юродивого – печальника за людей («Тілько я, мов окаянний, день і ніч плачу на розпуттях велелюдних»), то пророка («Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде»), то апостола-проповідника («І чужому научайтесь»), загалом – поета-громадянина, патріота, чиє серце розтяла розколина, яка зруйнувала націю. Кожна з іпостасей автора творить емоційний ореол скорботи, прокляття, апокаліптичної погрози, іронії та сарказму, любові й надії».
Ліричний герой Послання звинувачує соціальні верхи в байдужості до розвитку освіти й національної свідомості свого народу. Він засуджує їх за глухість до проблем простого люду. Будучи «гуманістами» за кордоном, удома вони перетворюються на засліплених гнобителів своїх же співвітчизників. Головними їх характеристиками в поемі-посланні є епітети «недолюдки», «діти юродиві».
Водночас ліричний герой усе-таки сподівається на краще і закликає своїх заможних співвітчизників зупинитися, замислитися і дбати про освіту й культуру свого народу.
Діалог між ліричним героєм і паном
Темою цієї розмови є проблема самобутності історії, традицій, культури українців, зорієнтованість на захід у галузі культури й освіти. Тому і не має Україна своїх істориків, учених, політиків, бо історію й політику пишуть іноземці (у Посланні – «німець»). Т. Шевченко радить повернутися до свого коріння, написати свою історію України, описати її героїчне козацьке минуле. Він критикує дворян, які шукають правди й волі за кордоном, і закликає здобувати прогресивні, корисні знання в іноземців, але так, щоб їх навчаючись, «свого не цуратись». І використовувати ці знання на благо своєї країни.
Погляди Кобзаря на історію України
У Посланні поет виступає проти псевдоісториків, які твердили, що наша історія – це «поема вільного народу», шукали на її сторінках лише героїчні моменти, уславлювали видатних особистостей. Поет проти такого однобокого трактування подій: «Та читайте од слова до слова, не минайте ані титли, ніже тії коми, все розберіть…»).
Послання Т. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» – це не просто твір, який треба прочитати й запам’ятати сюжет. Він здатний викликати зміни, якщо не в поведінці, то принаймні в поглядах читачів, які мали можливість ще раз переконатися в літературному таланті та геніальності всесвітньо уславленого поета, Великого Кобзаря.
Iнна ЯКИМЧУК.
Фото history.znaj.ua