У кожному місті чи селі Придністров’я створені меморіали, як знак поваги до пам’яті тих, хто загинув, обороняючи свій край від фашистської навали.
У селі Мокра – одному з найзатишніших сіл нашої республіки, дбайливо доглядають два меморіали слави: один із них зведений на початку 60-х років минулого століття (його реставрували у 2023 році), другий – збудований небайдужими мокрянами на початку 2000-х. На них викарбувані імена захисників села та 113 односельців, які не повернулися з війни.
Голова селищної Ради – глава адміністрації села Мокра Людмила Михальченко повідала зворушливу історію одного імені, вибитого на гранітній плиті в самому кінці списку героїв.
Жителя не місцевого, але того, хто загинув, захищаючи село.
На початку 2000-х до с. Мокра приїжджала Ганна Гайша, жінка з Черкас, яка розповіла, що її батько під час війни був розвідником і загинув у с. Шевченківка. Де саме розташований такий населений пункт, вони з мамою тоді ще не знали. Почали шукати, але мама невдовзі померла. На її могилі донька присяглася, що обов’язково розшукає місце поховання рідної людини.
«Мій батько – Іван Назарович Лазоренко, який служив у 18-му повітряному десантному гвардійському стрілецькому полку 7-ї гвардійської дивізії, не повернувся з війни. Понад 20 років я розшукувала його могилу. На запит центрального архіву МО РФ м. Подольська, Московської обл., одержала відповідь, що він похований на хуторі Шевченко, Ренійського району Одеської області», – розповіла жінка.
Однак на території Одеської області сіл з такою назвою виявилося аж сім. Ганна Іванівна писала листи до військкоматів, музеїв, шкіл, сільрад. З часом звідусіль надходили відповіді, але всі виявилися невтішними.
Ганна Іванівна особисто побувала в Одеському обласному музеї, в районному музеї міста Рені, співробітники якого через військкомат знову адресували звернення до Подольського архіву. Відповідь, що надійшла невдовзі, свідчила: Іван Лазоренко загинув і похований на хуторі Шевченко Рибницького району.
«Я переслала листа в Рибницю. Не вірила власним очам, коли читала лист з того невідомого краю. Всі дати сходилися, і полк батьків там воював. Велике спасибі голові сільради Костянтину Сидоровичу Кожокарю та секретареві Людмилі Вікторівні Михальченко, завдяки яким я знайшла могилу свого батька», – поділилася Ганна Іванівна. Це був 2001-й рік, і Людмила Вікторівна обіймала посаду секретаря.
На день Перемоги, 9 травня 2001 року, Ганна Гайша прибула до села Мокра: «Їхала у невідомість, це ж інша держава, стільки всього чула про неї, хвилювалася». На гостю вже чекали. В центрі села відбувся мітинг, присвячений дню Перемоги, Ганна Іванівна виступила, розповіла про нелегку та довгу дорогу, якою йшла до батька. Побачила на обеліску слави його прізвище, розридалася, подякувала жителям, працівникам сільради та голові місцевого колгоспу за те, що вони так дбайливо доглядають це священне місце, за увагу і чуйність.
Наступного року Ганна Іванівна разом із братом знову була в Мокрі, але вже їхала, як до рідних. Глава адміністрації Людмила Вікторівна додала, що підтримувала зв’язок з родиною Лазоренків ще кілька років потому. Люди збиралися, влаштовували їм теплий прийом, навіть гроші на дорогу збирали.
Михайло ТРЕМБIТА.
Фото автора.