Є люди, про яких можна сказати: «Вони були покликані епохою». Розповісти про кожного з них – нереально. Цілком можливо це зробити через найяскравіші долі учасників тих грозових подій: повідати школярам про війну, про ту безмірно високу ціну, сплачену за Перемогу, і про те, що нині треба берегти та примножувати. Коли йдеться про колективний портрет покоління переможців над фашистською чумою в його індивідуальних рисах і проявах, цілком доречно згадати й про нашого земляка – письменника, Героя Радянського Союзу, генерала Петра Петровича Вершигору.
ДИТИНСТВО ТА ЮНІСТЬ
Народився Петро Вершигора 16 травня 1905 року в селі Северинівка, в сім’ї вчителя Петра Кіндратовича. Після смерті батька, його мама Віра Петрівна перебралася з малолітнім сином ближче до своєї рідні, в село Коритна, що поблизу Балти. Проте 1917 року вона теж померла. Дванадцятирічний Петро залишився круглим сиротою. Вдова дядька Пантелеймона, тітка Ксенія, прийняла підлітка як рідного сина і виховувала разом зі своїми дітьми. Жилося їм дуже важко.
Про своє життя Петро Петрович говорив так: «У юнацькі роки мріяв стати агрономом, був шевцем, трубачем музичної команди, хвацько грав польки, вальси та краков’яки на весіллях». Петро Вершигора став ватажком сільської молоді. Веселий, енергійний, справедливий, він мав досить велику повагу між односельців.
СТАНОВЛЕННЯ МИТЦЯ
У 1925 році П. Вершигора пішов добровольцем до Червоної Армії, служив у 51-й Перекопській дивізії, де вивчав основи диригентського мистецтва і став старшиною музичної команди. Вже наступного року його – червоноармійця музичного взводу 151-го Бауманського полку в Одесі – взяли на навчання в Одеський музично-драматичний інститут ім. Бетховена на відділення режисури. Він успішно закінчив його і почав працювати режисером Вседонецького театру робітничої молоді (ТРАМ), Іжевського театру робітничої молоді, організував пересувну трупу.
Можливо, саме в цьому театрі розпочалася його літературна діяльність, імовірно, в галузі драматургії. У цьому легко переконатися, знайомлячись з репертуаром ТРАМу тих років. На сценах Іжевська, Горького, Ростова, Києва, Донецька, де гастролював цей колектив, ставили й п’єси Петра Вершигори. Наприклад, 1934-го він інсценував «Підняту цілину» М. Шолохова. Тоді ж портрет молодого режисера був надрукований у журналі «Огонек».
Через рік Вершигора вже викладав на молдавському відділенні Одеського театрального училища. 1938 року він закінчив Московську кіноакадемію (нині ВДІК – Всесоюзний державний інститут кінематографії) і почав працювати на Київській кіностудії актором і кінорежисером разом із видатним діячем кіномистецтва Олександром Довженком.
У цей період він підготував кілька короткометражних фільмів на етнографічні та сільськогосподарські теми. Як сценарист і режисер, створив документальний фільм «Радянська Молдавія», в якому знімалися колгоспники з Подойми та Рашкова (копія фільму зберігається в школі с. Подойма). Написав кілька оповідань, повість «Чеколтан», книгу про Молдавію «Дуб Котовського». Перед ним відкривалися широкі творчі перспективи. Однак Велика Вітчизняна перекреслила всі його плани…
БОЙОВИЙ ШЛЯХ
Петро відмовився від належної кінорежисерам «броні» й опинився на посаді інтенданта полку 264-ї стрілецької дивізії. Перше воєнне літо стало часом горя, пожеж і поразок: плутанина, паніка, удари німецьких танкових клинів, бомбардування. Петро Вершигора взяв усю повноту відповідальності за залишки розгромленого батальйону. Німці насідали. Бомбардування та обстріли тривали безперервно.
Від перших місяців війни в пам’яті письменника-генерала залишилися чотири нескінченних і жахливо страшних доби блукань німецькими тилами. «Це чотиридобове оточення, – напише він пізніше, – було для мене першою репетицією перед справжньою партизанською боротьбою в тилу ворога».
П. Вершигора хотів стати партизаном. Дізнавшись про можливість потрапити у ворожий тил, він добився зарахування до спецшколи розвідників. Кілька тижнів тривала напружена підготовка: вивчення розвідувальної та радіосправи, тренувальні стрибки з парашутом.
З вересня 1941-го до квітня 1942 року Петро Вершигора – воєнкор політвідділу 40-ї армії, а в червні уже резидент розвідувального управління Брянського фронту. 13 червня його з групою військової розвідки перекинули за лінію фронту, в партизанську зону в брянських лісах правобережжя Десни. З серпня Петро Вершигора – заступник командира з розвідки знаменитого партизанського з’єднання Сидора Ковпака, а з грудня 1943 року – командир цього з’єднання, вже перейменованого на «Першу Українську партизанську дивізію імені двічі Героя Радянського Союзу Сидора Артемовича Ковпака».
1944 року під командуванням Петра Вершигори партизанська дивізія здійснила рейд до Польщі та знаменитий «Німанський рейд». Пройшовши тисячі кілометрів тилами противника, 3 липня легендарна «Ковпаківська партизанська дивізія» з’єдналася з частинами Червоної Армії в районі Барановичів. 6 серпня постановою Ради народних комісарів СРСР П. П. Вершигорі було присвоєне звання генерал-майора.
Указом Президії Верховної Ради СРСР 7 серпня 1944 року «За успішне проведення рейдів та особливі заслуги в розвитку партизанського руху в Україні» генерал-майор Петро Петрович Вершигора удостоєний звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка».
«ЛЮДИ З ЧИСТОЮ СОВІСТЮ»
Дороги війни… Ніхто краще за самого письменника-фронтовика не зможе розповісти про дороги, пройдені ним. У своєму щоденнику Петро Петрович записав: «Якщо коли-небудь вистачить у мене сил написати книгу, я назву її «Люди з чистою совістю».
У 1945-му журнал «Знамя» опублікував перші глави книги, а наступного року вийшло повне її видання. Про успіх можна судити з того, що незабаром вона була перекладена польською, англійською, іспанською, корейською, в’єтнамською та грецькою мовами. Загалом видавалася книга в 30 державах світу. За цей твір письменник 1947 року удостоєний Державної премії СРСР.
Автор книги «Люди з чистою совістю» розпочинає опис подій з перших днів війни. Написана від першої особи, розповідь достовірна, справжня, що обпалює своєю відвертістю. Вона несе в собі багато суперечливих емоцій, якими автор ділиться з читачами без прикрас. Стиль викладу простий і зрозумілий, нагадує нарізку кінохроніки. Відчутний багатий досвід воєнного фотокореспондента – його завдання коротко та чітко передати враження.
Розповідь жива та яскрава. Начебто ми самі не просто бачимо те, що відбувається, а безпосередньо беремо участь в описуваних подіях. Автор не відволікається на довгі логічні переходи, та вони й не потрібні, бо відчуття фронтового життя стає реальнішим.
У його творі яскраво і виразно розповідається про непрості партизанські будні, в яких переплітаються і прикрощі, й радості. Природжене життєлюбство Вершигори допомагало не тільки йому, а й усім, хто був поруч із ним на всіх перехрестях війни. Такий показовий приклад: в офіційній біографії часто згадується, що письменник «…наприкінці липня 1941 року був інтендантом на передовій». Сам Петро Петрович із властивим йому гумором і самоіронією у своїй книзі розповідає, що на цій «високій» посаді він протримався всього дві години – не зміг розв’язати задачу, як 688 оселедців порівну розділити на 985 бійців. Розділити так, щоб було «справедливо». Завдання не для творчої людини. Вершигора ділиться спогадами з читачами: «У перші дні війни часто доводилося червоніти через цивільні промахи».
Ще один спогад-міркування: «У житті кожного солдата є такий кризовий момент, коли вирішується його доля у війні. Як він братиме в ній участь: як боягуз, чи як безшабашний сміливець, чи просто як чесна людина». І, виявивши вкотре мужність, чесно розповідає про свій переломний момент. Описує, як побачив першого німця та свій перший бій: «У бою бувають моменти, коли свідомість немов покидає тебе. Мушу сказати, що й у подальших боях мені доводилося відчувати подібний стан… Після цього першого бою дві деталі залишилися в пам’яті: дзвін у вухах від нескінченних пострілів та страшна спрага… І саме тоді, вночі, я зрозумів, до кінця усвідомив, що на війні не можна показувати ворогові спину. Солдат, який показав ворогові спину, викликає у нього впевненість у перемозі й, крім того, є чудовою мішенню».
Письменнику були цікаві люди, їхні думки, почуття, їхнє реальне, не вигадане життя, їхні відкриті серця. Довгим і багатим на випробування був бойовий шлях Вершигори. З першою нагородою – орденом Бойового Червоного Прапора – командира партизанського з’єднання привітав сам Рокоссовський, відзначивши його наполегливість та завзятість у досягненні мети. Вершигору любили бойові товариші та друзі, цінували командири.
Наш легендарний земляк увійшов в історію й як один із головних фотографів Великої Вітчизняної війни, оскільки зробив величезну кількість фотографій, багато з яких присвячені партизанському побуту.
ПОВОЄННА ДІЯЛЬНІСТЬ
Після війни відважний партизан у званні генерал-майора продовжив службу у Збройних Силах СРСР, закінчив академію Генерального штабу, а потім читав там лекції зі стратегії й тактики партизанської боротьби. Накопичений досвід партизанського руху послужив йому творчим джерелом: П. Вершигора продовжив писати на воєнну тематику. Були надруковані його повісті «Невигадані пригоди» та «Рейд на Сан і Віслу», роман «Рідний дім», серії оповідань «Партизанський комісар», «Герої партизанських рейдів», «Болгарські замальовки», «Героїчний син чехословацького народу», «Карпатський рейд», «Естафета поколінь», «Партизан Роберт Клейн», «Красуня народна», «Іван-герой», «Партизанська любов», «Партизанські рейди», «Дорогою безсмертя».
Мемуарна повість «Рейд на Сан і Віслу» (1960 р.) про той найглибший рейд тилами ворога, проведений під командуванням Вершигори в 1944 році практично до кордонів Польщі та Чехословаччини, була надрукована в журналі «Новый мир».
З 1947 по 1954 роки Петро Петрович служив старшим викладачем Військової академії Генерального штабу Збройних Сил на кафедрі військового мистецтва. У цей час випустив кілька праць із практики та теорії партизанського руху, поклавши в основу свій особистий бойовий досвід. Вершигора писав і говорив про те, про що знав не з чуток.
Генерал Вершигора помер 27 березня 1963 року в підмосковному санаторії.
Для історії, для збереження правди про ту війну, 57 років, прожитих генералом-письменником, стали незабутніми!
Поховали його на Новодівичому цвинтарі в Москві. На могилі встановлений скромний пам’ятник – гранітна плита і бронзова книга з викарбуваним написом «Человек с чистой совестью».
ВДЯЧНІСТЬ НАЩАДКІВ
Пройшовши через горнило війни, Петро Вершигора залишився простою людиною – Людиною з чистою совістю, з кипучою енергією, невтомною працьовитістю. Хоч би де був письменник, душею прагнув на малу батьківщину. Він часто приїжджав до рідних у Северинівку і, чим міг, допомагав. Та й не тільки рідні, а й усім селянам. Місцеві підлітки його любили й, певна річ, залюбки слухали його розповіді про війну. А розповідати він умів!
Рибничани, які на початку 60-х років були школярами, теж пам’ятають його візит, участь у посадці дерев на вулиці Леніна. Дерева давно виросли, це також пам’ять про його справи. Згодом у Рибниці одну з вулиць назвали на його честь.
Незадовго до смерті, у 1962 році, Вершигора посадив дуб біля Будинку культури в Кам’янці. Так і стоїть той дуб як пам’ятник усім партизанам.
На батьківщині Петра Петровича в Северинівці 27 березня 1965 року в місцевій школі відкрили музей. Експозиція поповнювалася безцінними експонатами: особистими речами героя-партизана, документами, книгами. Зростав інтерес до музею. За рік його відвідувало до 4 000 осіб не тільки з усіх куточків СРСР, а і з різних країн Європи, Азії, Африки та Латинської Америки. У 1983 році почалася масштабна реекспозиція закладу. 16 травня 1985-го, в день 80-річчя П. П. Вершигори, був урочисто відкритий оновлений музей, який дістав офіційний статус «Літературно-меморіальний».
У спадок нам залишилися його твори. Книги, в яких він навчає не розгублюватися в жодній ситуації, залишатися чесною людиною, особистістю, вміти усвідомлювати свою значущість тільки через виконання свого обов’язку громадянина та чесної людини.
Галина КРИЖАНIВСЬКА.