День Перемоги – всенародне свято. Наочним тому підтвердженням є урочистості в містах і селах до 9 Травня, що об’єднують мешканців різного віку. У парадах беруть участь захисники Вітчизни всіх поколінь, трудові колективи та громадськість. Щоб покласти квіти й вінки на згадку про полеглих у воєнні роки та померлих у мирні десятиліття, на меморіали та до пам’ятників приходять сім’ями.
Головними ж героями Дня Перемоги були й залишаються фронтовики та трудівники тилу, партизани й підпільники, в’язні фашистських таборів і діти війни – усі, на чиїх долях Велика Вітчизняна залишила свій глибокий слід, немов важкий танк. Вони вистояли під натиском ворожої армії, дали відсіч загарбникам. Вони перемогли, і 9 травня ми йдемо до них із квітами та словами вдячності за мир.
Останніми роками кожного учасника Великої Вітчизняної відвідують удома представники державної влади та громадськості, а також молодь і діти, які, завдяки спілкуванню з ветеранами, пізнають, яка вона – справжня любов до рідної землі. Невіддільною складовою цих зустрічей є пісні – ті, що співали на фронті, та створені вже після Перемоги. У виконанні кам’янських артистів вони пролунали у святковий день на подвір’ї Мирона Григоровича Саєвського.
Коли розпочалася війна, йому не було ще й 17 років. Тільки-но закінчив школу, мріяв, складав плани на майбутнє. Мрії його були прості: хотів створити сім’ю, таку ж міцну, як батьківська; збудувати свою хату, орати землю, на якій працювали діди-прадіди.
Проте знайшлися на цю землю інші претенденти, щоправда, обробляти її не рвалися, а от володіти нею бажали. Німці, а за ними й румуни, прийшли на Кам’янщину зі своїми порядками в липні 1941-го.
У Слобода-Рашкові, як і в інших населених пунктах, загарбники зігнали всіх працездатних жителів у трудові общини, під страхом смерті примушували працювати від зорі до зорі. Майже все, що вирощували на полях і виробляли, віднімали для потреб окупаційної влади. За будь-яке порушення своїх порядків фашисти карали безжалісно. Під цим гнітом мешканці Кам’янщини перебували до березня 1944-го.
Та визвольна весна запам’яталася М. Саєвському назавжди. Услід за визволителями з села пішли на фронт майже всі чоловіки. Мирона призвали разом із батьком, і попали вони в один полк. Григорій Романович – солдатом-автоматником, а син після курсу молодого бійця – сержантом, навідником протитанкової рушниці. Саєвські брали участь у звільненні від фашизму Молдавії, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини. У кровопролитних боях за місто Секешфехервар обидва були важко поранені. Григорія Романовича посікло осколками 22 грудня, а через два дні фашистський снайпер вцілив і в Мирона Саєвського. Полював саме за розрахунком ПТР, який перед цим підбив бронетранспортер і подавив дві кулеметні точки противника, завдяки чому атакуюча рота захопила ворожі траншеї.
Поранений у ліву ногу сержант до вечора пролежав на позиції. Лише в сутінках до нього змогли підібратися санітари, надали першу допомогу. Потім був фронтовий госпіталь. Лежачи на одному з чотирьох операційних столів, Саєвський попросив хірурга лише про те, щоб зберіг ногу. Лікар прислухався, та через це Мирону Григоровичу довелося пережити цілу низку операцій: рана була важкою, крововтрата – велика, куля роздробила кістку, час також був упущений. Незабаром почалося зараження, тож ногу довелося ампутувати.
Довгий час Мирон Григорович провів у госпіталях: лікувався, переніс реампутацію, необхідну для правильного формування кукси, щоб можна було користуватися протезом. Він терпів біль, що здавався нестерпним, проходив курс за курсом реабілітацію, виконував розпорядження лікарів, учився жити без ноги…
«Головне, що живий», – заспокоював себе молодий інвалід війни. Так пощастило не всім. Більше ніж 50 слободян загинуло на фронті. Про це Мирон Саєвський дізнався в 1946 році, повернувшись у рідне село. Щоб знайти своє місце в мирному житті, закінчив курси бухгалтерів. Молодий фахівець влаштувався на роботу в колгосп, в якому обробляли поля та сади.
Півстоліття присвятив кавалер орденів Слави III ступеня та Вітчизняної війни I ступеня копіткій бухгалтерській праці. Господарство розвивалося, і Мирон Григорович разом із ним. Обіймав посаду головного бухгалтера. Був уважний до кожної цифри, адже за ними стояла важка щоденна праця його земляків.
За відповідальне ставлення до справи його цінували в колгоспі та в селі. Коли створив сім’ю, будувати власну хату допомагали не тільки родичі та друзі, а й колеги, сусіди, просто знайомі. Мирон Григорович виховав трьох дітей, радів успіхам онуків, діждав п’ятьох правнуків.
Нині більшість із них розлетілася по світу, але засновника роду не забувають. У державні та сімейні свята, хто може, збираються в дідуся-ветерана. Лариса, єдина донька, яка щодня піклується про нього, привітно зустрічає не лише рідних – усіх, хто приходить у гості. Розуміє, що для кожного з нас Мирон Григорович – неперевершений приклад, життєвий орієнтир. У спілкуванні з ним здобуваємо головні уроки мужності та сили духу, які допомагають протистояти ударам долі, й оптимізму, з яким слід зустрічати кожен новий день.
Ніна ПАНАЇДА.