Як і на мільйонах сімей, що живуть на просторах колишнього Радянського Союзу, на нашій Велика Вітчизняна теж залишила важку печатку. Війна несподівано, вихором увірвалася в життя моїх пращурів.
На старій кінохроніці за тисячі кілометрів від СРСР біснуватий фюрер речитативом виголошує промову перед осатанілим натовпом. Він уже націлився на схід, щоб перетворити захоплені території в колоніально-сировинний придаток рейху. Та новоявлений наполеон прорахувався. Гітлер не взяв до уваги непохитний дух радянського народу, який не виміряєш і тисячами тонн снарядів.
Солдатом непохитного духу був і мій прадід Степан Трохимович Мотрюк. Народився він у селі Яришівка Вінницької області. У всій окрузі його знали, як хорошого бондаря. Він виготовляв для односельців дубові бочки, тому і пальці в нього були вузлуваті.
Про те, що Степан Трохимович був людиною честі, свідчить ще довоєнний випадок, який передається в нашій родині з вуст в уста, з покоління в покоління. У роки масової колективізації та розкуркулення прадід здав партквиток і заявив, що не може залишатися комуністом, коли коїться несправедливість. В одній із розкуркулених сімей була лише одна корова, та й ту хотіли забрати. У сім’ї ж – «вісім голодних ротів».
Коли зненацька грянула біда, дідусь разом з мільйонами інших воїнів пішов захищати Батьківщину, очищати рідну землю від фашизму.
Якщо уважно подивитися в очі смуглявого молодого хлопця, що дивиться з фотокартки, то можна побачити в них головне – «невиправний оптимізм». І це в перші роки війни, коли наші відступали все далі й далі на схід. Прадід, подібно Василю Тьоркіну, з самого початку був упевнений у перемозі, вселяв оптимізм зневіреним і крокував з цією вірою всю війну. Ратна професія прадіда Степана – снайпер. Пізніше його фронтові друзі розказували, що в окопах, коли не було їжі, він говорив: «Ще будуть на нашому віку і смачні гарячі обіди, й бенкет на весь світ на честь Перемоги!»
Тричі смерть наздоганяла його. Уперше, коли він утік з румунського концтабору. Повернувся на територію Радянського Союзу без документів. Компетентні органи, які здійснювали «фільтрацію», не могли встановити його особу. Прадідуся чекав неминучий розстріл, як шпигуна, але земляк із рідного села підтвердив слова солдата і впізнав у ньому того, ким він був насправді.
Вдруге вона підстерегла його в лісі, де взвод заготовляв дрова. Робота кипіла, солдати поспішали. Це помітили німці й почали обстріл з мінометів. Лише він один з усього взводу залишився неушкодженим, тому що його накрила крона дерева. Не інакше, як Бог послав прадіду ангела-хранителя, а можливо, молитви дружини, моєї прабабусі, яка чекала і вірила в те, що чоловік залишиться живим, убереже його Богородиця.
Втретє смертельна небезпека наздогнала його, але одразу ж зникла. Коли фашисти вже вели Степана Трохимовича на розстріл, налетіли радянські літаки. От уже точно – удача ходить поруч.
Він повернувся додому з перемогою. Минув деякий час, і фронтовик наважився розповісти про свій бойовий шлях дідусеві, дідусь потім розказав моєму татові, тато – мені. Солдат Великої Вітчизняної, один із мільйонів, Степан Трохимович помер уже після війни, але пам’ять про нього назавжди залишиться в наших серцях. У нього було багато нагород за ратну працю, зокрема орден Червоної Зірки та медаль «За бойові заслуги».
Коли у нас виникав сімейний конфлікт, вже покійний нині дідусь Віктор Степанович вирішував його так, як це зробив би його батько – добра людина, солдат, який урятував світ від нацизму і став для всіх нас моральним орієнтиром та взірцем у нашому повсякденному житті.
Світлана МАТРЮК.