Про героїв минулих часів…
Точність – ввічливість королів
Трохи менше я був знайомий з іншим нашим співвітчизником, теж героєм Великої Вітчизняної війни, письменником, журналістом, редактором, державним діячем Володимиром Iвановичем Афанасьєвим. Ті, хто знав його краще, стверджують: «Афанасьєв – це ціла планета». Такі ємні слова увібрали все, чим характеризувалося життя і доля корінного тираспольчанина, нащадка козацького роду, незвичайної й справжньої людини. Напевно, з таких людей, як Володимир Іванович, і писав свою історичну повість Борис Польовий, створивши збірний образ солдата, захисника Вітчизни.
Сімнадцятирічним юнаком Володимир Афанасьєв добровольцем пішов на фронт. Він звільняв Донбас, Запорізьку та Дніпропетровську області, був учасником Яссько-Кишинівської операції. На знак поваги до солдатського і людського подвигу жителі придністровської Незавертайлівки та молдавських Пуркар надали йому звання почесного громадянина цих сіл. За військові подвиги, три поранення фронтовий розвідник Володимир Іванович Афанасьєв був відзначений орденом Богдана Хмельницького. Примітно, що такою нагородою за ратну працю зазвичай заохочують великих воєначальників.
Усе своє мирне життя Володимир Іванович присвятив журналістиці, письменницькій праці, поліграфії – роботі зі словом. Творчий шлях починав з кореспондента, пройшов усіма щаб-
лями кар’єрних сходів, став редактором єдиної у світі газети молдавською мовою «Адевэрул Нистрян», був серед ініціаторів створення республіканських спілок журналістів і письменників, поліграфічної галузі Молдавської РСР і ПМР. Завжди й у всьому проявляв невгамовну пристрасть до набуття знань у різних галузях. За плечима Афанасьєва – партійна школа, численні курси підвищення кваліфікації, факультет журналістики МДУ, історичний факультет КДУ.
Для журналіста не було заборонених тем, закритих зон. Він говорив і писав те, що думав, не ховав «камінь за пазухою», завжди відвертий, завжди з відкритим забралом. Водночас добра, чуйна людина, душа будь-якої компанії.
Особливо Володимир Іванович любив опікувати молоді кадри. У нашій нелегкій професії він був педагогом від Бога, своєрідним творчим опікуном для багатьох нині відомих у республіці журналістів, які пішли його стопами й продовжили його справу. Головне, що його відрізняло – це безкорисливість, готовність поділитися досвідом з усіма, хто б не звернувся. Такі риси безцінні в нашому середовищі, де кожен вважає себе індивідуальністю, де кожен з непомірними творчими амбіціями.
Афанасьєв ще й творець. Під його кураторством по всій Радянській Молдавії будувалися сучасні друкарні: в Оргеєві, Суворові (нині Штефан Воде), Кишиневі, Тирасполі («Типар»), Бендерах («Полиграфист»), а також книжкові магазини в усіх районах і селах республіки.
Коли на правому березі підіймав голову румунський шовінізм, виходець з інтернаціональної сім’ї (батько – росіянин, мати – молдаванка) він повернувся додому, і знову з його колосальним життєвим і професійним досвідом згодився Батьківщині. У Придністров’ї він був причетний до створення системи ЗМІ та поліграфії незалежної республіки.
Усі знайомі Володимира Івановича з неприхованим подивом розповідали про його феноменальну пам’ять, точність у деталях. Саме до таких людей, напевно, можна застосувати відомий рекламний слоган «Точність – ввічливість королів». У нього не було блокнотів, але він міг легко згадати телефон якогось друга в Кишиневі, з яким працював років тридцять тому. Молоді журналісти часто «послуговувалися» такою для більшості смертних рідкісною рисою, притаманною йому. Водночас нам залишалося лише «відкривати роти» й дивуватися. У цьому теж одна з характерних рис Афанасьєва – дивувати завжди, дивувати у всьому.
Визволитель придністровського неба
Уроки життя молодим, а згодом подорослішалим журналістам, давав ще один герой нашої публікації – Борис Дмитрович Челишев. Мені ніколи не подобалася заїжджена фраза «зв’язок поколінь», але всі, хто знав цю людину, напевно, можуть підтвердити, що вона якнайкраще характеризує його. Увесь багаж знань він старався передавати студентам-філологам, студентам-журналістам.
Причому не тільки в Тирасполі, а й за всі роки життя в Ярославлі, Москві, Шахтинську, Новокузнецьку, Кишиневі. Тільки зі знайомством з цією «географією» вже стає зрозуміло, що в нього була багата біографія, адже 62 роки педагогічного стажу – це вам не жарти. Чотири десятиліття з них Челишев віддав головному вишу нашої республіки, був серед засновників кафедри журналістики ПДУ.
Якщо мене запитають, яким одним словом я, багато років знайомий з Челишевим, можу охарактеризувати його, то без роздумів відповім: «багатогранність», тому що він – воїн, журналіст, письменник, педагог, дослідник, краєзнавець, людина енциклопедичних знань, визнаний моральний авторитет, якого цілком можна назвати придністровським Дмитром Лихачовим. Недарма за життя на лацкані його піджака красувалася вища придністровська нагорода – орден Республіки.
За 21 рік своєї роботи в газеті «Днестровская правда» (Борис Дмитрович був найвідданішим, найпліднішим позаштатним автором за всю історію існування газети) мені частенько разом з різними фотокореспондентами доводилося висвітлювати одне з головних свят Тирасполя – День визволення від німецько-фашистських загарбників. У перших рядах учасників визволення міста завжди був Борис Челишев.
З кожним роком лави найстійкіших солдатів, на жаль, рідшали. Востаннє я висвітлював цей церемоніал для «Днестровки» у 2010-му.
Поміж п’ятьох визволителів Тирасполя незмінно стояв Борис Дмитрович.
Під час служби в авіаційному полку картографом, він звільняв придністровське небо. Від його точності та скрупульозності під час виконання своєї роботи в процесі розвідувальних польотів залежав успіх наступу на землі, тисячі й тисячі життів солдатів і офіцерів. На знак подяки за самопожертву одного зі своїх солдатів Батьківщина нагородила медалями: «За отвагу», «За боевые заслуги», «За взятие Будапешта», «За взятие Вены», «За победу над Германией».
У 1992-му, через 47 років після Великої Перемоги, Б. Челишев знову стояв на бойових позиціях, в окопах, тепер уже, правда, як співається в «Песенке военных корреспондентов» з «лійкою» та блокнотом». Та це теж була зброя, зброя правди. Так солдат Великої Вітчизняної знову потрапив на війну, цього разу на придністровську.
Пожовклі, вицвілі, стерті фотосвідчення героїчної боротьби придністровців проти націоналістів Молдови досі зберігаються в архівах газет «Днестровская правда» і «Приднестровье». Гідному вчинку Челишева – гідна нагорода, медаль «Защитнику Приднестровья».
Старався, та все ніяк не міг збагнути, як у цьому, чесно сказати, зовсім не кремезному тілі (ті, хто бачив і знав Бориса Челишева, засвідчать, що він був невеликий на зріст, худорлявий), уміщався міцний, воістину билинний дух? Досі не знайшов відповіді, пояснити це неможливо, потрібно сприймати апріорі, як даність. У цьому, напевно, і полягав «феномен Челишева».
А як він любив рідний край! Таке враження, що обійшов усі околиці Тирасполя, усе спостерігав, усе фіксував на свій старенький ФЕД. І ось чергова «замітка про корчі» надрукована на сторінках видання «Днестровская правда». Так розповісти, «живописати» звичайні речі, які оточують нас, міг тільки він – Борис Челишев.
Яке ж треба мати терпіння та в’їдливість, щоб годинами просиджувати в архівах, бібліотеках заради дослідження біографій російських письменників – класиків і не класиків. Нерідко предметом зацікавленого вивчення ставали рідкісні книги.
Б. Челишев – член спілок журналістів і письменників СРСР, Придністров’я і Росії, автор 12 книг історико-літературознавчого характеру. Їхні назви – «В поисках редких книг», «Находки в Молдавии», «Заманчивые поиски», «Поиски, встречи, находки» – якнайкраще характеризують самого автора. Його публікації друкували такі престижні видання: «Молодая гвардия», «Огонек», «Смена», «Литературная Россия».
Спадщину журналіста нинішнім і майбутнім поколінням ще тільки належить оцінити. Очевидно те, що «маленький чоловік» залишив великий слід в історії Придністров’я, яке стало йому рідним.
Їх уже немає поруч із нами, кожен свого часу пішов в інший світ. Написавши про воїнів-журналістів, я мимоволі немов доторкнувся до їхньої ратної та трудової слави, немов піднісся над суєтною повсякденністю. Спогади про них – лише мала частина подяки їм за мир на землі.
Напередодні всенародного свята – Дня Перемоги – згадаймо про мільйони й мільйони солдатів Великої Вітчизняної війни. Загиблих на ній і тих, що вижили в ній, але пішли від нас пізніше. Згадаймо і пом’янімо… Поки ми пам’ятаємо – вони будуть поруч з нами.
Сергій МЕЛЬНИЧЕНКО.
Фото з архiву редакції.