ПЕРЕМОЖНЕ КРІЗЬ ПРИЗМУ ОСОБИСТОГО
Якщо ти вистрілиш у минуле з пістолета,
майбутнє вистрілить у тебе з гармати.
Расул ГАМЗАТОВ «Мій Дагестан»
У нашій свідомості травень незмінно асоціюється з перемогою радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Це наша гордість, наша слава, символ єднання, спільних цілей і прагнень. Довгих чотири роки йшов наш багатостраждальний народ верстами війни. На вівтар перемоги Радянський Союз поклав, за різними оцінками, від
20 до 27 млн осіб.
Однак і після взяття Рейхстагу смерть «наздоганяла» солдатів-переможців. Так було і з моїм дідом Семеном. Я народився через 18 років після його смерті. Тільки-но став себе усвідомлювати, почав запитувати:
«Чому бабуся в мене є, а дідуся, як в інших, – нема?». І мама з татом, і бабуся на це відповідали: «Підростеш трохи, розповімо…».
Діда Семена мобілізували в перші дні війни. Південь Одеської області всього лиш рік, як звільнений від румунської окупації. Люди тільки підбадьорилися, повірили в кращу долю, як знову окупація, знову війна. Таких, як мій дід, у відомому фільмі «В бій ідуть тільки «старики» називали «рядовий піхотний Ваня». Він був одним із сотень тисяч, мільйонів простих солдатів, «робітників війни», які за наказом командира йшли в атаку, в штикову і в рукопашну, кидалися на амбразуру. Він із тих, хто годував в окопах вошей і мокнув під дощем, хто скибку хліба розтягував на кілька днів, тому що обозна польова кухня десь затрималася, хто виходив з оточення і ходив за наказом у розвідку, хто писав коханій у тил, незмінно приписуючи «бережи дітей». Вони не вважали це подвигом, бо виконували головне призначення чоловіка – захищати рідний край. Уже під кінець війни в «цивілізованих Європах» він був тяжко поранений – Бог не вберіг.
Діда Семена відправили додому лікуватися, а фактично доживати, тому що він не прожив і року після перемоги. Вже вдома, в мирний час, війна все-таки «дістала» його смертельною клюкою. У 1946-му в Україні та Молдавії через неврожай лютував голод. Коли мій дідусь помер, бабуся вирушила до голови колгоспу з благанням виділити хоч трохи зерна на поминки. Та комори були порожні, тоді керівник села кинув клич односельцям. Сусіди допомогли солдатській вдові. З борошна, в якому було більше висівок, бабуся, на плечах якої були малолітні син і дочка (моя мама), спекла звичайні коржі. Це все, що було на поминальному столі. Так в останню путь провели одного з мільйонів солдатів Великої Вітчизняної, визволителя Європи, переможця Семена Гуцана. Вона розповідала про це в моєму безтурботному дитинстві, і завжди плакала.
Саме йому, конкретно йому і тоді, й тепер я з повним правом можу сказати: «Спасибі, діду, за Перемогу!». Для мене це не просто слоган, що став останнім часом популярним, для мене це данина пам’яті та щирої подяки за те, що є мир, є мій син.
Дід моєї дружини повернувся з війни інвалідом, після травневих переможних салютів прожив ще 31 рік. Таких солдатів на всьому пострадянському просторі мільйони. Вони назавжди зараховані в «Безсмертний полк».
Пам’ять про загиблих, данина поваги ветеранам, які живуть поруч із нами, трудівникам тилу – це якісь моральні скріпи, що об’єднують нас, а завойована Перемога – незмінна підстава пишатися славним минулим і сподіватися на таке ж майбутнє.
Тому мені, онукові переможця, спадкоємцю Перемоги дивно дізнаватися про посягання на нашу спільну пам’ять. Бачити, як на догоду політичній кон’юнктурі переписується історія. Спостерігаючи за всім, що відбувається тепер, так і хочеться вигукнути: «O tempora, о mores!» («О, часи, о, звичаї!»). У мене складається таке враження, що радянські солдати, які лежать у могилах на просторах усієї нашої колись неосяжної Батьківщини, усієї Європи, перевертаються нині у трунах.
Саме тому в останні роки на повний голос заговорили про гостру потребу захисту історичної об’єктивності. Ми, представники покоління дітей, онуків і правнуків переможців, в ім’я світлої пам’яті про мільйони загиблих, повинні поставити заслон спотворенню головних історичних подій XX століття. Ми зобов’язані передати цю естафету пам’яті й гордості за своє минуле дітям, онукам і правнукам. Без цього нам не жити, без цього нам не вижити.
Сергій ХОХЛОВ.