У шістнадцяти кілометрах від міста металургів, по обидва боки великого яру з пологими зеленими схилами, розташувалося село, в якому працює єдина в Придністров’ї російська середня школа імені українського поета Тараса Григоровича Шевченка.
Залишити поза увагою такий навчальний заклад, та й населений пункт, де однією великою родиною живуть люди різних національностей, які, всі до одного, навчаються в школі імені Великого Кобзаря, ми не могли. Тому й завітали сюди травневого сонячного дня.
На порозі школи нас зустріла вчителька української мови та літератури Світлана Щербачук, з легкої руки якої й почалася нова епоха в житті місцевого осередку освіти.
Про учителя-ініціатора. Світлана Леонтіївна – уродженка Березовського району Одеської області, здобула диплом філолога в Одеському університеті ім. І. І. Мечникова, і вже дипломованим фахівцем, уклавши шлюб, разом із чоловіком прибула на постійне проживання до Красненького.
Вчителька припала до серця дорослим і дітям. Її полюбили, та й як могло бути інакше, коли спокійна, врівноважена, інтелігентна вчителька випромінювала саму доброту та людяність по відношенню до кожного свого учня.
Дирекція школи, маючи в штаті молодого спеціаліста, та зважаючи на те, що переважна кількість мешканців села – українці, запропонувала ввести українську мову та літературу до навчальної програми. Пропозицію визнали цілком природною, і вже у 1988-1989 навчальному році учні офіційно почали вивчати рідну мову на уроках.
У березні 1989 року, з нагоди 175-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, школі урочисто присвоїли ім’я Кобзаря, а згодом на фасаді закріпили відповідну табличку з написом трьома офіційними мовами, що й підтвердила цю подію.
Як і належить, школа жила своїм повсякденним життям, щороку приймаючи одних юних красненьців та випускаючи інших – тих, хто вже подорослішав та обрав свою стежку в доросле майбуття. У спеціально обладнаному класі Світлана Леонтіївна проводила надзвичайно цікаві заняття, беручи за основу не лише підручники з української мови та літератури, а й публікації республіканської газети «Гомін», яку вона почала передплачувати з перших днів виходу цього видання.
Українська газета в школі. Ви б тільки побачили, шановний читачу, які стоси газет, газетних статей, вирізок, публікацій за темами уроків, зібрано у шафі, що стоїть поряд із робочим столом учительки!
«Заохотити учнів читати єдину в Придністров’ї українську газету, де, що не матеріал, то привід для розбору та вивчення, було не складно. Газета завжди йде в ногу з часом, і це приваблює. Подивіться, ось папки, де ми зібрали біографії наших поетів, письменників, відомих у республіці та поза її межами людей. Щодо тематичних уроків у рубриці «Джерело» – це справжня знахідка для учителя, віддушина і значна підтримка. Для будь-якого уроку тут можна знайти готовий матеріал. Лише розгортай сторінки, бери та читай. Велика подяка й авторам публікацій, і газеті за те, що так дбає про нас», – щиро подякувала Світлана Леонтіївна.
Шевченко – на пам’ять нащадкам. У Красненькому, а без перебільшення можна сказати, що й за його межами, добре відомі Микола Бєлий та його син Анатолій. Вони обоє навчалися в цій школі, закінчили її та з роками знайшли своє покликання у виготовленні скульптур із дерева, гіпсу та інших матеріалів, здобувши славу народних майстрів. До речі, молодий архітектор і скульптор Анатолій Бєлий – випускник Придністровського держуніверситету, учасник Сочинського (2017 року) Всесвітнього фестивалю молоді та студентів.
Саме їм спало на думку прикрасити фойє рідного навчального закладу погруддям Великого Кобзаря. Ніби нелогічно, щоб школа імені Шевченка та без пам’ятника. Композицію створювали разом, старалися надати завершеності куточку, в якому гармонійно поєдналися б місцевий пейзаж і фрагменти, що ілюструють лірику поета.
Важлива для кожного мешканця села подія відбулася 16 березня 2018-го. Тепер будь-кого, хто заходить до Красненьської середньої школи, зустрічає зажурлива постать Тараса Шевченка, який, сидячи в задумі, схилив свою сиву голову над чистим аркушем паперу. На стіні слова: «…Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь…»
Декілька фактів з минулого. Час заснування села достеменно невідомий, однак в окремих джерелах йдеться про кінець ХVІІІ – початок ХІХ століття. З історії відомо, що його першими жителями були українці – переселенці з містечка Бершадь Подільської губернії. Вони й відкрили двокласну церковно-приходську школу 1871 року в абияк пристосованому приміщенні, а вже у 1908-му звели трохи більшу дерев’яну будівлю, де навчалося кілька десятків сільських дітей. До речі, фотографії старої будівлі зберігаються у шкільному архіві.
Ніжна, ласкава назва села виникла на цілком правдивому історичному підґрунті. Коли в цьому мальовничому куточку Рибницького району на початку ХІХ століття почали зводити перші хати, їхню передню та бокову частини мастили білою глиною, а тильну – червоною. Саме тильна сторона виднілася з дороги, якою новоприбулі вперше навідувалися сюди. Вони-то здивовано вигукували: «Дивись, яке красненьке село!».
Так і закріпилася назва цього невеличкого поселення.
День нинішній. Красненьке – надзвичайно доглянуте, чистеньке, затишне село. Навіть територія школи площею 2,5 га, виглядає своєрідним зеленим оазисом. Тут комфортно почуваються розкішні старі доглянуті ялини, зарості бузку, високі берези. Багато яскравих квітів надають святковості та урочистості місцині навколо будівлі.
Мешканці села навчаються, працюють, мріють про майбутнє, сподіваються на краще, і, хочеться вірити, що воно обов’язково у них буде.
Михайло ТРЕМБIТА.
Фото автора.