Ім´я Павла Тичини в українській поезії ХХ століття слідує безпосередньо за іменами таких велетнів, як Іван Франко і Леся Українка. Зв’язок його творчості з їхньою спадщиною, так само, як і зі спадком Тараса Шевченка та Павла Грабовського, не потребує доказів. Є також глибока логіка в тому, що поета, якому судилося стати одним з основоположників української літератури, благословив на славний творчий шлях Михайло Коцюбинський.
ПРО АВТОРА
Павло Тичина народився в селі Піски на Чернігівщині 23 січня 1891 р., був сьомою дитиною сільського дяка Григорія. Те, що батько був дяком, означало не тільки релігійне виховання в родині, але й – насамперед! – виховання музичне. Поза справами церковними й громадськими, Григорій Тичина знаходив себе в музикуванні. Мати та всі діти також мали хист до пісні. Павло був природженим музикою (мав абсолютний слух) і малярем.
Він у 1901–1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі, а потім наступні шість років – у семінарії. По завершенні навчання в Київському комерційному інституті Тичина працював обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв помічником хормейстера в театрі М. Садовського, завідувачем відділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу «Світло».
З 1912 р. Павло Григорович друкувався в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа». Протягом 1913-1914 рр. публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє».
Восени 1916 року він повернувся до Києва і під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки почав писати драматичну поему «Дзвінко блакитне».
Першу книжку його віршів «Сонячні кларнети», що вийшла друком 1918 року, критика зустріла з ентузіазмом. Збірка принесла авторові заслужену славу та визнання. Вона стала значною подією в українській літературі, ознаменувавши появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. На літературну ниву вийшов поет-лірик, який своєю майстерністю, щирістю та задушевністю, любов’ю до життя і людини примусив згадати великі імена Пушкіна, Шевченка, Лермонтова, Франка. Основу збірки становили вірші, написані в дожовтневі часи. Більшість із них присвячена темі природи, кохання.
У 1920 р. виходять книги поезій П. Тичини «Замість сонетів і октав», «Плуг», а у 1924-му – збірка
«Вітер з України».
Реквієм загиблим у Великій Вітчизняній
Лірика зрілого Тичини вже суттєво відрізнялася від лірики його перших книг. Якщо кажуть, що поети розцвітають раз на віку, то Тичина вперше розцвів у юності. Другий його розквіт відбувся в роки війни з фашистами. Гнів і ненависть, ніжність і ліричність, філософська заглибленість у проблеми життя і смерті, наступальна сила слова – ознаки творчості Павла Григоровича цього періоду.
Велика Вітчизняна… Палають міста і села. Фашист плюндрує нашу священну землю. У цю добу лихоліття і героїчного подвигу народу Тичина проголосив: «Перемагать і жить!».
Поезія тієї пори теж воювала, мстила, ненавиділа, мобілізовувала, окриляла. Назва книги «Перемагать і жить!» (1943) – влучне визначення помислів і дій народу в роки Великої Вітчизняної: подолати ненависного ворога, жити й процвітати нашій Батьківщині.
У вірші «Весна» (1942 р.) контрастно зіставляється краса весняного квітування і страхіття ворожої окупації: «лащиться трава, ще й квіт-ласкавчик», «цвітуть луги» – і ручки дітей, яких «тевтон вдавив у землю». Погойдування березових хрустальців нагадує повішених, живцем прибитих на хрест людей. Жертви фашизму кличуть до помсти ворогам.
Смерті й руїні поет протиставляє життєву активність творця. Завжди треба пам’ятати про свій обов’язок перед Вітчизною, перед історією:
Поет повинен наново родитись.
Не тихо догорять, як та свіча, –
Не тільки мудрістю в піснях світитись,
А й буть свідомим свойого меча.
Як наказ сприймається: «Вдар словом так, щоб аж дзвеніло міддю!». Вершиною творчих досягнень Тичини періоду Великої Вітчизняної війни стали поема «Похорон друга» та вірш «Я утверждаюсь».
«Похорон друга»
Поема написана пізньої осені 1942 року в напружений час битви на Волзі. Це один із найбільш філософських шедеврів поета, який прямо заявляє про безперервне тривання сущого, в океані якого людське життя – всього лиш хвилька стрімкої течії.
Виклад у поемі ведеться від імені ліричного героя, образ якого розкривається через почуту музику, побачені пейзажі, прочитане в газеті повідомлення, прослухану промову. Уже на початку твору автор передає настрій героя, його психічний стан за допомогою кольорового означення звуків:
Все сумно вечір колір свій міняв
з багряного на сизо-фіалковий.
Я синій сніг од хати відкидав
і зупинився… Синій, оркестровий
долинув плач до мене. Плакав він,
аж захлинався на сухім морозі:
то припадав зеленим до ялин,
що зверху червоніли при дорозі,
то глухо десь одлунював в саду.
Кольорові переходи від багряного до сизо-фіалкового, синій оркестровий плач, який припадає зеленою тугою до почервонілих під західним сонцем ялин – усе це передає відчуття неспокою, наближення чогось тяжкого, трагічного.
Звуки духового оркестру дедалі наближаються і нагадують ліричному героєві смерть хороброго воїна Ярослава. Ці спогади переплітаються, і ось ліричний герой починає думати про молодого солдата Степана, про всі жертви страшної війни, про тяжке лихо всього народу. Ці згадки переростають у філософські узагальнення про закономірність процесів життя, однаково об’єктивних і для природи, і для суспільних явищ. «Законів боротьби нікому не зламати», а тому треба підводитися, вставати, боротися з фашизмом як уособленням мракобісся, людиноненависництва, мороку, адже «мертвому тобі – живих нас не убить».
У поемі «Похорон друга» дві теми: тема смерті й тема життя. Наче у симфонії, вони спочатку сплітаються, ідуть поруч. Здається, що неможливо перебороти безмежного горя, та ось настає тема мудрого життя. Серце заспокоюється, наповнюється радістю від того, що життя не можна знищити, воно сильніше за будь-яке зло.
Роздуми героя про трагізм доби супроводжуються суворими картинами природи:
Ой темно як! Ніч.
В старі, в тонкії стіни стукала
хижацька рука сухого сніговія.
Сніг по шибці шарудів.
Та найбільше його хвилює доля людини:
Над ким ті сурми плакали?
Чого тарілки дзвякали?
І барабан, як в груди бив –
хто вік свій одробив?
Ліричний герой впевнений, що фашизм буде знищений, настане весна і після війни мирний труд народу сповнить радістю згорьовані серця:
Весна! Блакить!
У поле трактори ідуть.
І в’ється співучий жайворон.
«Я утверждаюсь»
Патріотизм – одне з найблагородніших людських почуттів, а тому поезія П. Тичини «Я утверждаюсь» завжди привертала до себе увагу, завжди була і буде цікавою читачеві.
Вірш поет написав у 1943 році. Це були роки, коли фашисти надто далеко зайшли в глиб нашої країни. Ось-ось у війні настане переломний етап, і так потрібне віще слово – віра, що так і буде.
Поезія «Я утверждаюсь» має надзвичайно цікаву історію написання. Коли радянські війська вже майже звільнили Україну, Тичина почав рватися додому. Йому відмовляли, але він таки зумів упроситися. Якось під Харковом із чистого неба виринули фашистські літаки, пілоти відразу ж запримітили генеральську машину й почали полювання. Від вибуху машина перекинулася, і Тичина зламав ногу. Відкритий перелом прийшлося оперувати, й під наркозом поет несподівано завіршував. Знаючи, хто в нього на операційному столі, хірург наказав медсестрі записати почуте. Цими словами була перша строфа з вірша «Я утверждаюсь»:
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! –
а сила знову розцвіла.
«Я утверждаюсь» – поезія, в якій могутньо і сильно звучить ненависть до ворога та віра в сили народу й армії, в перемогу:
Фашистська гидь,
Тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
Бо я живу!
Поезія написана від першої особи, тому авторське «я» – це і поет, і його народ. Ліричному герою твору болить доля його народу, над яким жорстоко знущалися фашисти:
Тевтоніє! Мене ти пожирала,
Як вішала дочок моїх, синів
І як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Відображаючи переживання та внутрішній біль ліричного героя за долю Батьківщини, автор говорить твердо і переконливо, що не можна знищити сильний і мужній народ:
Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була…
Патріотичний пафос вірша і в тому, що поет стверджує право свого народу на існування, на незалежність. Тому, мабуть, і стали афоризмом слова з вірша:
Щоб жить – ні в кого права не питаюсь,
Щоб жить – я всі кайдани розірву…
Поет вірить, що перемога обов’язково буде за нашим народом, що він здолає ворога і підніме зранену країну:
Із ран – нове життя заколоситься,
Що з нього світ весь буде подивлять…
Поезію П. Тичини «Я утверждаюсь» по праву називають вершиною досягнень поета періоду Великої Вітчизняної війни, віршем-клятвою про безсмертя радянського народу. Слова «Я єсть народ», які тричі повторюються у вірші, підтверджують єдність ліричного «я» з народом. Це «я» – це кожен із нас, тому так актуально звучить фраза й сьогодні.
Творча спадщина письменника
У роки війни виходять і інші збірки Павла Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Тебе ми знищим – чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943).
Попри роботу на державних посадах (уже від кінця війни Павло Григорович – міністр освіти, а згодом і голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.
У спадщині поета серед великої кількості поетичних збірок є близько 15 великих поем. Найбільші з них залишилися недовершеними.
У доробку талановитого автора, крім оригінальних поезій, є численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М. Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, О. Ованесян, О. Туманян, А. Акопян, I. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та інші письменники).
Помітне місце належить також публіцистиці, літературознавчій есеїстиці (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого – в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») та досить об’ємним матеріалам щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 р. «З щоденникових записів» тощо).
Лариса ПАНАЇДА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.
Фото: coollib.in.