Для звичайної людини чути звуки навколишнього світу цілком природно. Як же почуваються особи з порушенням слуху? Чим відрізняється їхнє освоєння мови від нашого?
У Тирасполі живе неординарна особистість, яка вважає метою свого життя допомогу особливим дітям. Директору ДОЗ «Спеціальна (корекційна) загальноосвітня школа-інтернат I, II та V видів» Валентині Миколаївні Васильєвій виповнюється 75 років. З них 36 вона очолює цей специфічний освітній заклад, головне призначення якого – соціалізація дітей із порушеннями слуху та мови. У ньому навчаються і пізнають навколишній світ 264 дитини, 46 з яких – дошкільнята. 264 особливі долі…
«Раніше у нас навчалися тільки діти з порушенням слуху, але в 1998 році, завдяки зусиллям Валентини Миколаївни, відкрили мовне відділення», – згадує педагог з виховної роботи Світлана Вонжул. – Найпопулярнішими є вузькі фахівці: сурдопедагог, дефектолог, логопед».
Життєве кредо ювіляра – щоденна потреба допомагати дітям з обмеженими можливостями здоров’я, по-материнськи полегшувати їхню долю. Саме так пояснюються мотиви багатьох учинків Валентини Васильєвої. Наприклад, після розформування Чобруцького інтернату вона прихистила сиріт в очолюваній нею установі. Шукала приміщення під навчальні та спальні корпуси, одяг і все необхідне для швидкорослих дітей.
З ким би з колег Валентини Миколаївни я не спілкувалася під час підготовки матеріалу, всі відзначали її вміння об’єднувати навколо себе талановитих фахівців і творчих людей. Не випадково тут працює чимало педагогів вищої кваліфікаційної категорії. Однак труднощів у їхній роботі набагато більше, ніж у звичайній школі. Недарма ж її називають «інклюзивною».
Щоденне подолання труднощів в ім’я особливих дітей – головна складова в діяльності педагогічного колективу. Погодьтеся, щоб «за малі гроші» боротися з численними викликами часу, цю роботу, а головне – своїх підопічних, потрібно безмежно любити. Черпати душевні сили в їхніх маленьких і великих успіхах.
Багато вихованців корекційного закладу перенесли кохлеарну імплантацію – операцію зі встановлення спеціального електронного пристрою (вживлення слухового імпланта). Щастя бачити усміхнених дітей, які слухають шум моря, вітру, гуркіт проїжджої машини. Перед ними вперше відкривається новий світ, відчиняти двері в який допомагають педагоги на чолі з Валентиною Васильєвою.
Сурдопедагоги «ставлять» таким дітям звуки. Це титанічна праця в особливому світі! Тут важливо не прогаяти час – головний життєвий ресурс. Середовище спілкування зводиться до тактильної та жестової мови.
«Кожен із наших працівників віддає дітям серце і душу, нерідко на шкоду собі та власній родині. Ми не вміємо йти у відпустку, хворіти. Педагоги, вихователі, технічний персонал, кухарі, інші працівники живуть школою, дітьми», – зізнається інспектор з кадрів Валентина Судак.
Очолює цю педагогічну піраміду Валентина Васильєва. З чого ж почався професійний шлях цієї чудової жінки, матері не тільки для дітей, а також і для колег?
У 16 років вона влаштувалась у школу піонервожатою, заочно вступила на філологічний факультет Тираспольського педінституту. Три роки по його закінченні вчителювала, ще дев’ять працювала завучем. Потім було навчання на дефектологічному факультеті Кишинівського педагогічного інституту.
За результатами голосування колеги довірили Васильєвій очолити колектив. Так вона стала директором інтернату. Першочергові установки вона тоді позначила без натяків: «Будемо працювати 24 години на добу». На ранок на стіл керівника ліг чималий стіс заяв про звільнення від тих, хто з такими умовами роботи не погоджувався. Доводилося з корінням викорчовувати розслаблений трудовий ритм, пияцтво, свавілля, впроваджувати строгий дрес-код. І в усьому –
приклад директора.
Хто, як не колеги, знають керівника краще за інших, адже вони – одна сім’я.
Інна Журавльова, методист з інформаційно-комп’ютерних технологій: «Валентина Миколаївна – справжній професіонал, приклад для нас. Вона працьовита, вимоглива і наполеглива, але і чуйна до потреб кожного члена колективу, завжди готова допомогти. Завдяки її турботі про співробітників, наша повсякденна праця з рутини перетворюється на творчість, стає покликанням. Директора відрізняє вміння побачити в кожному співробітнику потенціал і створити умови для його максимальної реалізації. Здатність керівника об’єднати колектив у єдиний організм, надихнути його на досягнення спільних цілей – це справжній талант педагога і людини».
Валентина Судак, інспектор з кадрів: «У неї варто навчатися всього: ставлення до роботи, дітей, життя, сім’ї, людей… Я намагаюся сприймати все, багато в чому брати з неї приклад. Валентина Миколаївна захоплює вмінням знаходити рішення в будь-яких, часом дуже складних ситуаціях, буквально миттєво. Вона – талановита людина, в моєму розумінні навіть занадто «правильна» у всіх розуміннях цього слова».
Будівля школи-інтернату, розташована в столичному мікрорайоні «Кіровський», зведена в 1950 році, потребувала капітального ремонту. Допомогло керівництво УНО, яке виділило будівельників для ремонту першого корпусу. У двох швейних майстернях шили штори, покривала – все направляли на реконструкцію навчального закладу. Члени колективу на чолі з директором самі робили ремонт. Багато хто дивувався: коли ж черга дійде до кабінету директора, адже всі приміщення вже оновили. Тільки після цього за наполяганням колективу нарешті відремонтували й робочий кабінет керівника. У спальному корпусі з’явилися тюлеві занавіски, телевізор. До речі, завдяки підтримці Президента, на території школи облаштували волейбольний майданчик, бігову доріжку, в класах – проектори, інтерактивні дошки. Допомагали також спонсори та меценати: «Ощадбанк», «Кvint», «Интерцентр Люкс», «Електромаш».
Після вступу на посаду Валентина Миколаївна допомогла «піти в доросле життя» вихованцям, яким виповнилося і 23, і 27 років. Юнаки були вже з вусами й бородою, а все ще залишалися в інтернаті. Тому в 1994-му вона домоглася встановлення іспитів для одержання дорослими учнями атестата зрілості, після чого «діти» вже могли «вийти у вільне плавання».
Васильєва дізналася про новаторські мовні курси у Москві та дитячий театр при них. У Зеленограді відвідала Центр реабілітації глухих дітей і твердо вирішила: не треба їхати аж до Москви! Кращі напрацювання вона одразу впровадила у школі-інтернаті, відкрила мовну групу. Провідні фахівці зі Стокгольма надали школі слухові апарати, аудіометри для перевірки слуху.
Тим часом капітальний ремонт тривав, кабінети ставали придатними для навчання, модернізувалися, були придбані килими, жалюзі. Тепер третій поверх школи нагадує п’ятизірковий готель, де розташований медпункт, міні-ресторан, у дітей є мікрохвильові печі. З Росії привезли спеціальні апарати «Вербатон В-10, В-20». Спонсори зі Швеції, які приїхали на один зі шкільних заходів, подарували апарат для перевірки слуху новонародженої дитини (три дні життя). Шкільна адміністрація поділилася ним із пологовим будинком Тирасполя.
Усі охочі можуть скласти іспити на права у школі водіїв, багато випускників водять автотранспорт.
Як зізнається Валентина Миколаївна, одне з найбільших досягнень педагогічного колективу – це те, що всі глухі діти 11-го класу розмовляють.
«Діти ростуть не споживачами, не утриманцями, вони великі трудівники. У школі 264 дитини, й жодна не курить, не чути матюків», – з гордістю розповідає ювіляр. Валентина Миколаївна знає поіменно всіх учнів, а головне педагогічне кредо формулює кількома словами: «Виховання – понад усе!».
Світлана МАТРЮК.
Фото Світлани АЛЕКСЕЄВОЇ.