Cтудія документальних фільмів «Iнтелектуально-виробничий центр «ТРIО» відзначила 30-ту річницю заснування. З нагоди цієї дати в кіно-концертному комплексі «Тирасполь» відбувся прем’єрний показ нової стрічки «Михаил Ларионов: в лучах восходящего солнца».
Під керівництвом режисера, сценариста, кандидата економічних наук Наталії Голуб знято понад 50 фільмів, 17 із них відзначені різноманітними нагородами: призами та дипломами міжнародних фестивалів Росії, України, Сербії.
«ТРІО» є засновником і організатором двох фестивалів документального кіно Придністров’я – «Зеркало времени 1999» та «Днестровская гроздь 2000».
Авторський колектив за цикл фільмів-мартирологів, присвячений загиблим тираспольчанам-захисникам республіки та воїнам-афганцям (6 фільмів), відзначений Державною премією ПМР у галузі культури й мистецтва (2005 р.).
У фільмографії Центру «ТРІО» є низка кінематографічних творів про видатних діячів респуб-ліки: «След на земле» (2018 р., про життєвий шлях депутата ВР кількох скликань, особистість із плеяди засновників придністровської держави Віталія Глєбова); «Удары судьбы… держать с достоинством» (2019 р., про внесок Фелікса Крейчмана в розвиток машинобудування республіки); «Служить людям» (про почесного громадянина Тирасполя, Героя Соціалістичної Праці Валентину Соловйову, 2020 р.), «Командарм» (про генерала Олександра Лебедя, 2020).
Значна частина робіт кінематографістів присвячена відомим діячам придністровської культури. Наприклад, фільм «Семейный этюд» розкриває глядачеві життя і творчість династії художників Руденко. У фільмі «Маэстро Мосейко: формула счастья» відтворене життя і творчі звершення диригента і художнього керівниа Державного симфонічного оркестру ПМР Григорія Мосейка.
Важливе місце у фільмах кінематографістів посідає Тирасполь. За 30 років їх було знято три: «Днестром омытый град», «Тирасполь праздничный» та «Форпост на Днестре».
«Ветры времени» (2023 р.) історично обґрунтовують факти, що вплинули на формування спільності придністровський народ; розповідається про великих земляків, носіїв культурного коду. Етнічна та конфесійна толерантність, правонаступність радянської держави, виражені в елементах державної символіки, в пам’ятниках та в назвах вулиць Придністров’я, не перейменованих після розвалу СРСР, – усе це можна прослідкувати упродовж фільму.
Особливості придністровців, виражені через народні традиції та звичаї, культуру святкування розкривають керівники національних спілок і громад.
Повернімося ж до прем’єрного показу. За словами Наталії Голуб, ідея зняти стрічку про нашого земляка виникла вже давно. Реалізувати її вдалося завдяки підтримці однодумців – шанувальників творчості художника, зокрема депутата Верховної Ради Iлони Тюряєвої. Зйомки відбулися упродовж семи місяців.
Перед початком фільму до кінематографістів звернувся заступник міністра цифрового розвитку, зв’язку та масових комунікацій Максим Кравець, який оголосив вітальний адрес Президента Вадима Красносельського. Глава держави відзначив внесок авторського колективу у збереження історичної спадщини ПМР.
У зв’язку зі святковою датою Наталію Голуб нагородили медаллю «За отличие в труде».
Особливістю кінострічки є те, що в ній непросте життя нашого земляка висвітлене за участю придністровських експертів: історика Олександра Тихонова, культуролога Миколи Димченка, мистецтвознавців – Анастасії Левшакової, Ольги Рассадникової, Людмили Мирончук та Ілони Тюряєвої. Водночас вони дають і власну оцінку його творчості.
Мистецька спадщина художника нараховує десятки тисяч творів, а його творчий геній проявився в різних, часом досить несподіваних, заняттях.
Коли Ларіонову виповнилося 13 років, він разом із сім’єю переїхав до Москви. У 1898 році майбутній художник вступив до Московського училища живопису, скульптури та архітектури, де познайомився з головною жінкою у своєму житті Наталією Гончаровою, коханою дружиною.
М. Ларіонов досить часто приїжджав у рідний Тирасполь, переважно це було влітку. Відпочиваючи в затишному садку своєї бабусі, він створив більшість своїх картин «тираспольського періоду». До них належать такі шедеври, як «Акации весной», «Рыбы при закате», «Розовый куст после дождя», «Окно. Тирасполь» тощо.
Тоді ж він спробував себе в стилі імпресіонізму, представники якого писали те, що бачать, що їх вражає. Михайло теж почав слідувати подібній практиці.
Переїзд 1915 року у Францію змінив як життя художника, так і його творчий шлях. Треба було пристосовуватися до нових обставин, нових людей, думати про засоби існування. Необхідні кошти могла забезпечити лише робота в театрі, який завжди його приваблював, цікавив і зачаровував. Він і його супутниця життя, творча муза Наталія Гончарова, виступали як театральні художники та декоратори. Близьким другом живописця був Сергій Дягілєв, який і покликав його до Парижа. Вони довгий час працювали разом. Смерть останнього стала великою втратою, ударом для Ларіонова.
Щодо робіт того періоду, то навіть театральні постановки, костюми, декорації відрізнялися від звичайних, тому що диктували нові тенденції, настільки свіжі та незвичні, що багато сучасників не розуміли та не сприймали їх.
Картини М. Ларіонова нині зберігаються в Третьяковській галереї у Москві, в культурному Центрі Жоржа Помпіду в Парижі, у Британській галереї Тейт, у приватних колекціях. На сьогодні вони коштують мільйони доларів.
До кінця своїх днів Михайло Ларіонов жив у Франції, далеко від батьківщини і свого «милого Тирасполя», де створив більшість своїх шедеврів, які набули світової популярності.
Помер він через два місяці після смерті Наталії Гончарової у 1964 році. Найбільшою мрією Ларіонова було повернення його робіт на батьківщину. Сталося це лише 1989 року. У Третьяковській галереї є окреме приміщення для архіву робіт художника. На жаль, у Тирасполі немає жодної з його картин.
Придністровці зберігають пам’ять про свого видатного земляка. Кілька років тому на столичній вулиці Ларіонова встановили пам’ятний знак на честь видатного земляка-художника.
Микола ЮРКЕВИЧ.
Фото автора.