Людина-енциклопедія
Щаслива людина, якій на життєвому шляху зустрілися хороші вчителі. Проте ця публікація не про шанованих педагогів, а про людей, які навчають азів професії молодих фахівців після здобуття диплома вишу.
Мені з наставниками пощастило, тому я «щасливий, як ніхто». То були справжні журналісти. Їх повною мірою характеризували словосполучення, які з часом стали штампами: «акули пера», «майстри пера», «зубри (метри) журналістики». Вони давали молодим головні уроки – уроки життя і професійної майстерності.
Для мене людиною, яка присвятила себе найвищій майстерності, ввела мене у «святая святих» журналістики – макетування і верстку газети – став тодішній відповідальний секретар газети «Днестровская правда» Владислав Костянтинович Маринов. Він рано пішов із життя, яке дуже любив.
У неповні 25 (після закінчення факультету журналістики) я влаштувався в міську газету. Керівництво по-армійському відрізало: «Будеш працювати заступником відповідального секретаря». Напевно, найбільшою удачею для мого подальшого професійного зростання стало те, що відповідальним секретарем у «ДП» тоді працював Владислав Костянтинович.
Під час нашої першої зустрічі він не повторив сакраментальну фразу «Забудь усе, чого тебе навчали в університеті». Навпаки, він сказав мені: «Згадуй усе, чого тебе вчили, а я тобі допоможу практично». Так воно і вийшло: тому, що в альма-матер ми проходили цілий семестр, Маринов зумів навчити мене, прищепити навички практичної роботи з макетування, верстки та підготовки газетного номера до друку, за якісь два тижні. Те, що у мене виходило «майже як у Владислава Костянтиновича», радувало, як хлопчиська.
Та це були ази, а вчитель відразу порадив «не задирати носа», а по-ленінськи «вчитися, вчитися, вчитися», причому не тільки на прикладі випуску «Днестровки», а вбирати, як губка, все нове, передове, чого досягла журналістика, в макетуванні, верстці та виданні друкованих засобів масової інформації. «Коли хочеш зацікавити читача, привернути його увагу до того чи іншого матеріалу, його треба красиво подати, правильно оформити», – зі знанням справи та значущістю нерідко говорив мій наставник.
Він завжди обурювався, коли некомпетентні люди, які про журналістику знали тільки з чуток і вважали себе оракулами лиш на тій підставі, що обіймали вищий пост у нашій галузі, менторським тоном повчали відповідальних секретарів, верстальників, коректорів, зараховуючи їх до технічних працівників. Він завжди відстоював їхнє право на творчість.
Секретаріат будь-якої редакції був схожий на штаб військової частини. Саме сюди стікалися річки літературних «опусів», як з легкою часткою іронії називав Владислав Костянтинович матеріали штатних співробітників «ДП» і позаштатних авторів. На ньому лежала велика відповідальність – виконати літературну обробку призначених до публікації матеріалів. Я дивувався, як філігранно, точно він виконував цю роботу, «не підминаючи» авторський стиль під свій. Він завжди дбайливо ставився до «творчих плодів». Звичайно, були незадоволені автори, які частенько «з’ясовували стосунки» з Мариновим, але він майже завжди доводив свою правоту. Автори, а всі творчі люди вразливі, після бурхливих дебатів врешті-решт погоджувалися з правками Владислава Костянтиновича, нерідко кажучи: «Слухай, Владе, а так навіть краще вийшло», на що останній задоволено відповідав: «Дивна людино, а я тобі що говорив».
Маринов був людиною енциклопедичних знань. Чого варте тільки навчання в Московському інституті міжнародних відносин. Якщо хтось чогось не знав і йому було лінь ритися в довідниках, а Інтернету тоді в наших селах не було, найпростішим і логічним рішенням було звернутися по допомогу до Владислава Костянтиновича. Посилання при цьому було таке: «Ну, вже якщо він не знає…». Іноді бувало, розгадує хтось кросворд і за кожним словом біжить до Маринова, відповідь дістає миттєво, а в очах непідробне захоплення і запитання «Звідки ти все знаєш, Владе?»
Кінець 80-х – початок 90-х років – час відкриття істин, тож газети з сенсаційними, раніше недоступними даними, розходилися мільйонними тиражами, як пиріжки. Народ читав і вбирав колись недоступну інформацію. Бувало, прочитаєш у якій-небудь московській газеті цікаву публікацію, скажеш про це Маринову, він охопить її швидким поглядом, який упреться в прізвище автора, і скаже: «А, Льошка, так, він завжди розумним був». Буквально всі тодішні московські «зубри» журналістики для нього були виключно Ваньки й Таньки, з якими під час навчання в Москві він не один пуд солі з’їв. І нині, за все зростаючого засилля англійської мови в усіх галузях життєдіяльності рідко знайдуться люди, які читають всесвітньо відомих авторів мовою оригіналу, а Маринов читав, причому запоєм, що англійською, що російською. Прийде часом вранці на роботу, і з порога: «А я (називає твір та автора) за ніч здолав, не міг відірватися – силища». Енергії, життєлюбству, мобільності Маринова міг би позаздрити кожен. Він ніколи не ходив повільно, за ним було не встигнути.
Це тепер у розпорядженні сучасних верстальників-дизайнерів комп’ютери, принтери, видавничі програми – зроби «клік» мишкою, верстай газету. Наприкінці вісімдесятих «Днестровка» випускалася дідівським способом. Свинцеві рядки відливалися за допомогою рядковідливної машини, їх формували у гранки, вручну з залізних літер різного розміру набирали заголовки, робили металеве кліше фотографій. За всім цим процесом, а головне, щоб макет газетної шпальти повністю збігався зі зробленим, ревно стежила людина-енциклопедія, людина-блискавка – Владислав Костянтинович Маринов. День випуску газети перетворювався в ніч, а іноді й у ранок випуску – нерідко сигнальний екземпляр виходив із друкарської машини після опівночі. Усі прагнули до оперативності, от і доводилося нерідко порушувати всі мислимі й немислимі терміни здавання номера до друку.
Дещо пізніше настав час разом із Владиславом Костянтиновичем переходити до більш прогресивних методів випуску газети – з’явилися композери (своєрідні електронні друкарські машинки), комп’ютери. Можливо для когось це і стало полегшенням, але не для редактора випуску. Тепер уже паперові гранки доводилося акуратно ділити, розрізати та клеїти. З заголовками взагалі було важко – вирізати та виклеювати доводилося кожну літеру і знак, тож виходили якісь «очманілі ручки», а не відповідальні секретарі.
Йому часто дорікали: «Владе, чого ти такий допитливий?». На це він відповідав відомою фразою: «Чорт криється в деталях». Зате йому ніколи, за рідкісним винятком, не було соромно за свою, нашу роботу. Так, були недоліки (фото і текст не збігалися), ще якісь огріхи та помилки, були й великі помилки, з яких потім складалися журналістські байки, які не раз розповідали новим поколінням газетярів. Та, як відомо, не помиляється той, хто нічого не робить. А він робив, і робив багато. Крім газети, колектив редакції «ДП» випускав тоді, ставши піонерами в цій нелегкій справі, інформаційно-рекламний додаток «Эврика». Завжди з задоволенням розгортаючи свіжий, із запахом друкарської фарби, номер газети «Днестровская правда», Маринов любив жартома підсумувати: «От і спекли ми черговий пиріжок». Помилується кілька хвилин нашою спільною роботою і начебто сам собі скомандує – пора братися за черговий! Так день за днем, тиждень за тижнем наш невеликий колектив створював літопис міста, а незабаром і утвореної республіки. З таких малих цеглинок і зводився дім нашої державності.
Кожен із нас складається з позитиву і негативу, в нас намішано, в різних пропорціях, у комусь менше, в комусь більше, доброго й поганого, ми виткані з суперечностей, зі світлого і темного. Нікого не треба ідеалізувати, адже не дарма кажуть «Не сотвори собі кумира». Цю сентенцію повною мірою можна застосувати до В. К. Маринова. Звичайно, в нього були недоліки, але вони лише підкреслювали, відтіняли його численні переваги, які назавжди залишаться в пам’яті тих, хто знав Владислава Костянтиновича, кому пощастило жити й працювати з ним рука об руку. Що більше років минає, то гостріше відчуваєш цю істину. Зі смертю Владислава Костянтиновича всі ми трохи осиротіли й, можливо, поставили під сумнів відомий вислів про те, що незамінних людей не буває. Його немає в цьому світі, але він назавжди в нашій пам’яті.
Просто Флорич
Саме так колеги по цеху завжди називали Дмитра Флоровича Яворського. У цьому було все: і повага, і любов, і довіра. Наприкінці 80-х – початку 90-х років для мене, молодого журналіста, який починав працювати в міській газеті «Днестровская правда», він був маститим, така брила, титан. Не тому, що був огрядної статури, а тому, що міг без запинки відповісти на будь-яке запитання, дати пораду, проконсультувати, направити правильним курсом.
Маститим його вважали не тільки молоді, початківці журналістської справи, так до нього ставилися і колеги одного з ним віку, навіть начальники, що у «ДП», що згодом у «Приднестровье». Працювати у щойно створену республіканську газету він перейшов на запрошення першого її редактора Володимира Масленникова.
Флорич був незаперечним авторитетом, до думки якого прислухалися всі. Так, він був гострий на язик, міг пожартувати, «підкузьмити» когось, але робив це так добродушно, що ніхто і не думав ображатися.
І в одній, і в другій газеті йому, очевидно, найбільш досвідченому журналістові, давали найскладніші й відповідальні завдання. Не прохідні публікації, вони були або аналітичні, або критичні. Робота над деякими матеріалами тривала в нього тижнями, часом і цілий місяць. Він то їхав кудись на зустрічі, то когось довго приймав у робочому кабінеті, на столі завжди височіла купа якихось паперів, папок із документами. Він (як Шерлок Холмс) прискіпливо заглиблювався в усі нюанси, довго і ретельно вивчав ці документи, порівнював, щось підкреслював у паперах. Нерідко його обличчя видавало задоволення. Це означало, що Флорич щось «розкопав». У нього було природне чуття на несправедливість, що коїться навколо. Сказати, що він був небайдужою людиною – це нічого не сказати. Він був супер-, гіпертрофовано небайдужою людиною. Своїми публікаціями він завжди захищав «принижених і ображених», і не давав спуску чванливим чиновникам або, як він любив висловлюватися, «чинушам».
Критичні матеріали Дмитра Яворського особливо ретельно, «під лупою» вичитували редактор і його заступники, щоб не потрапити в халепу. І якщо (від гріха якнайдалі) керівники газет хотіли щось пом’якшити, скорегувати, скоротити, Флорич не піддавався – в цих ситуаціях був непохитним. На такі випадки у нього завжди була заготовлена коронна фраза «Тоді я знімаю цей матеріал». І тут починалися довгі суперечки в пошуку компромісу. Домогтися його від Флорича було надзвичайно складно – він був ще й безкомпромісною людиною.
Мені на все життя запам’ятався його матеріал «Алея виживання». Це був гімн маленькій людині, який ятрив душу. Нинішня молодь і не знає, що в середині 90-х, коли заводи та фабрики скорочували виробництво й закривалися, позбавлені роботи, а отже і доходів, люди, щоб якось вижити, взути-одягнути-нагодувати дітей, змушені були продавати з дому різні речі. У мікрорайоні «Октябрський» торговці мимоволі шикувалися у два ряди на вул. Юності – від торгового комплексу «Тернопіль» до пам’ятника воїнам-авіаторам. Сотні знедолених людей: одні продають, інші купують, так один одного і рятують. Флорич жив поруч, усе це бачив, усе це чув, усе це відчував. У його публікації – історія багатьох сімей періоду лихоліття 90-х. Це були справжні «маленькі трагедії», які журналіст пропустив крізь серце і душу.
Дмитро Флорович запам’ятався як справжній ерудит. Він багато читав і дуже любив розгадувати кросворди. Робив це майстерно, швидко і точно, без виправлень. Пригадую, як допитливий коректор «Днестровки» Людмила Орєшкіна всього лиш засумнівалася у правомірності застосування одного слова у статті Флорича. Треба було бачити, скільки тлумачних словників і книг притягнув він із домівки, скільки переконливих слів знайшов, скільки доводів і аргументів навів, щоб тільки довести свою правоту.
…У наших журналістських лавах Флорича вже немає, але він залишився у спогадах кожного, хто його знав. Його «Я», його непохитна громадянська позиція живе в численних газетних пуб-
лікаціях. У них він залишив свій слід на землі.
До 30-річчя Спілки журналістів видано книгу «Слово о журналистах Приднестровья». Її герої – журналісти, які внесли особливу лепту, додали свого таланту у становлення і розвиток придністровських засобів масової інформації. Є на її сторінках і спогади про Влада Маринова, і про Дмитра Яворського. Щоб пам’ятали…
Сергій МЕЛЬНИЧЕНКО.
На фото Лілії Карасьової ліворуч – Олександр Карасьов, праворуч – Влад Маринов.