Чи знаєте ви, ким були ваші предки? Як їх звали, яка доля їх спіткала? Якщо прямо зараз попросити вас заповнити родове дерево, скільки поколінь ви згадаєте?
На практиці виходить, що 90 % людей насилу згадують імена своїх прабабусь і прадідусів, мало хто може розповісти про їхнє життя. А в ідеалі людина повинна знати своїх предків до сьомого коліна! Мені здається, що втрачається зв’язок поколінь, і люди перестають глибоко цікавитися своїм корінням. Суджу про це з досвіду спілкування зі своїми ровесниками. З упевненістю і гордістю хочу сказати, що в моїй родині історія нашого роду – це святе.
Розмовляючи з батьками, родичами, розглядаючи старі альбоми, ми, діти, дізналися, що сім’я наша багатонаціональна. Мамині предки – росіяни, родом із Нижньогородської губернії. Там вони жили з XVIII століття, де і досі живе наша прабабуся та інші родичі. Татусеві рідні (українці, молдавани) корінням з потомствених селян.
У 1941 році (77 років тому), коли Молдова входила до складу СРСР, почалася Велика Вітчизняна війна. З кожної сім’ї на фронт пішли захисники. Я з задоволенням розповім відразу про двох моїх прадідів, учасників Великої Вітчизняної війни, переможців. Це Юрко Захарій Степанович (1923 – 2001), дідусь мого тата, Ковальчука Руслана Степановича, і Ковальчук Микола Васильович (1909 – 1969), теж дідусь нашого батька. Дивуєтеся?! А от я вам все поясню.
До війни вони жили в сусідніх селах: Стурзи (Молдова) та Єлизаветівка (Україна). Села були розділені тільки озером. Закликали прадідів на фронт в 1941 році одночасно. Обидва воювали на Білоруському фронті, дуже дружили між собою. І це зрозуміло, бо вони – земляки, ровесники, хороші люди. Там, на фронті, прадіди й дали один одному слово одружити своїх дітей, якщо виживуть і якщо народиться в одного дочка, а в іншого син.
Так воно і сталося. Вижили! Повернулися додому. Почали працювати в колгоспі, кожен у своєму селі. Згодом обидва стали головами колгоспів, шанованими людьми. Потім поодружувалися. У прадіда Захара 25 березня 1949 року народилася дочка Клавдія, а у прадідуся Миколи 3 червня 1948 року – син Степан. Це батьки мого улюбленого тата, мої дорогі дідусь і бабуся. Тепер уже в родині ростемо ми, правнуки ветеранів.
За словами батьків, обидва прадідусі не любили багато розповідати про війну. Вони відразу починали сумувати, погляд ставав суворим. Постарівши, під час спогадів плакали. Я уявляю, скільки їм довелося пережити за роки війни!
Хочу розповісти про те, як Захар Степанович Юрко був нагороджений Орденом Вітчизняної війни 1 ступеня. У складі розвідгрупи він доставляв у штаб секретні документи. Група напоролася на фашистів, зав’язався нерівний бій. Мій прадід дістав важке поранення в голову, змушений був переховуватися в болоті. Коли з’являлися німці, пірнав у болото з головою і дихав через очеретяну соломинку. І так три дні. Дивом зумів дістатися до своїх. За це він був представлений до державної нагороди – ордена Вітчизняної Війни I ступеня. Дід Захар ніколи не хвалився ним, а говорив: «Життя – найкраща нагорода для солдата». А у прадіда Миколи теж є медаль «За відвагу». Може, є й інші нагороди, але вони зберігаються у його сина Петра, в Дубоссарах. Тато нам, дітям, котрі не знали живими своїх дорогих прадідів, часто і з любов’ю розповідає про них. Ми всією сім’єю щоліта виїжджаємо в Єлизаветівку, живемо в будинку прадіда Колі, зустрічаємося зі своєю ріднею і згадуємо прадідів. Зі спогадів рідних знаю, що обидва були весельчаками, оптимістами, товариськими людьми. У День Перемоги 9 травня надягали піджаки з нагородами, збиралися за святковим столом, згадували бойових товаришів, співали пісні воєнних часів, плакали.
Скоро святкуватимемо День Великої Перемоги над фашизмом. Але життя на землі не тече спокійно. Тому 9 травня в Росії та в інших країнах, і в моєму Придністров’ї люди виходять на акцію «Безсмертний полк». Мої батьки теж зробили великі портрети прадідів: Юрко Захарія Степановича і Ковальчука Миколи Васильовича. Торік у цій акції в Бендерах взяли участь усі члени нашої родини: батьки й ми – п’ятеро правнуків. Портрети прадідів несли я і мій брат Захар, названий на честь одного з них. А у тата на плечах сиділа наймолодша сестра, Ангеліна, розмахуючи прапорцем. Ми дуже пишалися, що йдемо в одному строю з захисниками Вітчизни, як з живими.
Ветерани – для нас приклад. Я щаслива, що живу у великий працьовитій справжній сім’ї. Наш прадід по маминій лінії теж ветеран Великої Вітчизняної війни. Він помер саме 9 травня, після війни (не витримав хвилювань і спогадів). Ці рідні люди, які так любили Батьківщину, мужньо захищали її, для мене та моїх братів і сестер – символ гідності та наслідування.
Учениця 7 класу МОЗ «Бендерська гімназія № 3 ім. І. П. Котляревського» Таїсія КОВАЛЬЧУК.