Травень – це місяць, коли замовкли останні постріли гармат, настала тиша і настав довгожданий, вистражданий, оплачений дорогою ціною мир у далекому 1945 році. Події тих буремних років живуть у старих фронтових фотографіях, дорогих серцю листах-трикутниках та цінних спогадах фронтовиків.
Федір Платонович Філоненко – ветеран, інвалід Великої Вітчизняної війни, людина, яка про війну знає не з чуток, не з архівів, а є живим свідком тих далеких вогненних літ. Нині він проживає в селищі Красна Гірка Григоріопольського району, а народився 1926 року, в селі Трушевці Чигиринського району Черкаської області. На його долю випало коротке дитинство та обпалена війною юність. Тільки-но закінчив 8-річну школу, як почалася війна, а в 17 років його разом зі старшим братом та батьком мобілізували на фронт. Саме цього дня, як згадує Федір Платонович, у 1943 році радянські солдати звільнили їхнє село від фашистських окупантів. Спочатку його призначили в підготовчий батальйон міста Барнаул, а в серпні 1944-го вже відправили на фронт. Як розповідає сам ветеран, його батько після демобілізації прожив дуже мало (далися взнаки важкі поранення). Брат теж був важко поранений і помер у військовому шпиталі. А Федір Філоненко пройшов свій бойовий шлях у складі піхотного полку 3-го Українського фронту. Він брав участь у боях за визволення Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії. Двічі був важко поранений. Найтрагічнішим епізодом у своїй військовій біографії колишній воїн вважає жорстокий бій (своє бойове хрещення) біля озера Балатон в Угорщині.
Звістку про капітуляцію фашистської Німеччини та про славну Перемогу Федір Платонович зустрів в Угорщині, у військовому шпиталі міста Кечкемет. За проявлений героїзм він був нагороджений орденом «Вітчизняна війна», медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною», «За вірність Батьківщині», ювілейними медалями, – всього 17 нагород.
До 1950 року Федір Філоненко продовжував військову службу в Болгарії, потім у місті Балта Одеської області. Після демобілізації продовжив навчання в сільськогосподарському училищі в українському місті Златопіль. З часом паралельно навчався на заочному відділенні в Інституті харчової промисловості в Ростові-на-Дону. Один рік працював спеціалістом-консультантом під час запуску консервного заводу в африканському місті Маму (Гвінея), побудованому спеціалістами Радянського Союзу. У 1963 році Федора Філоненка направили працювати на консервний завод у місто Григоріополь. До виходу на пенсію він обіймав посаду завідувача відділу з перероблення овочів.
У Григоріополі Федір Платонович познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вірою Тимофіївною, яка працювала бібліотекарем у Будинку культури консервного заводу. Народили й виховали двох синів.
Довгий час Федір Філоненко був активним членом Ради ветеранів війни та праці. Він – частий гість районних та міських заходів. Торік Федір Платонович взяв участь в акції «Мою сім’ю війна не оминула». В оргкомітет ветеран надіслав вірші, через які передав усі свої почуття, що пережив у боях за визволення рідної Батьківщини.
Нелегкою була перемога, нелегкою була боротьба людей, які її здобули. І не могла фашистська Німеччина збороти таку країну, де її вірні сини піднялися на боротьбу за свою свободу і незалежність. Пам’ятати героїв – наш святий обов’язок. Саме їм ми зобов’язані тим, що живемо сьогодні під мирним небом. Цих людей залишилося вже не так і багато, проте ми маємо дякувати долі, що нам пощастило поспілкуватися з ними. Ветерани війни – це люди, якими пишається країна, про яких з гордістю говорить народ. І доля кожного з них – ціла історія.
Світлана МОРОЗ.