«Багато чого забувається, але події, пов’язані з аварією на Чорнобильській АЕС, залишилися в моїй пам’яті назавжди. Весняний нетерплячий вітерець був по-особливому легким. Я стояв біля автобуса, який возив на поля робітників радгоспу «Дністер». Душа раділа весні, сонцю, прийдешнім травневим святам, можливості відпочити на природі з дружиною та сином. Тоді я дізнався, що прокинулася страшна сила, яка калічить природу, здоров’я людей, їхні долі. Сила з присмаком гіркоти. Недарма слово «чорнобиль» означає в українській мові траву полин. Аварія на Чорнобильській АЕС стала першою у низці «мирних», пов’язаних з атомом потрясінь, які чекали людство. Чорнобиль залишив чорний слід у серцях українців, білорусів, придністровців… Я не припускав, що зіткнуся з радіацією наяву, стану ліквідатором наслідків аварії на АЕС», – так почав свою розповідь Михайло Коваленко.
Він народився 9 червня 1955 року в Карагаші. У сім’ї колгоспників, Микити Григоровича та Агрипини Трохимівни, уже підростали двоє дітей – син Федір і дочка Валентина. Михайло був третьою дитиною.
1973 року закінчив середню школу і, після навчання на механізатора в українському селі Цебрикове, працював трактористом. Строкову службу проходив у Військово-повітряних силах у Дніпродзержинську. У званні єфрейтора був демобілізований. 1976 року повернувся в рідне село. По закінченні Тираспольської автошколи працював у радгоспі «Дністер» водієм. У Тирасполі познайомився зі скромною дівчиною Любою. 1981 року зіграли весілля, і через рік у дружній сім’ї Коваленків з’явився коханий синочок, якого назвали Костянтином.
7 березня 1988 року Михайло Микитович отримав повістку з’явитися з найнеобхіднішими речами до військкомату. Як і всі, кого призвали тоді, Михайло Микитович не знав, яке завдання їм доведеться виконувати. Його із земляком Миколою Заставським відправили у місто Миколаїв на курси водіїв-санінструкторів. Після закінчення курсів, 20 квітня, вони потягом прибули до Києва, а потім на попутних машинах – у санчастину № 44316 Поліського району Київської області.
Командиром підрозділу був їхній земляк Страйста І. С. Санітарна частина розташовувалась у тридцятикілометровій Чорнобильській зоні в переносних щитових будиночках і наметах, в яких проводилися лікувально-профілактичні процедури для тих, хто ліквідовував наслідки аварії на атомній станції. А в цей час реактор, продовжував викидати в атмосферу радіаційні елементи.
Особовий склад санчастини жив у наметах та будиночках, не маючи нормальних побутових умов. За чотири місяці служби радіаційна доза опромінення санітара Михайла Коваленка складала 3 бери. Не думав наш земляк, вирушаючи у відрядження, що йому доведеться зустріти своє 33-річчя далеко від рідного дому. Ретельно і методично вели вони тоді зачистку Прип’яті.
Ліквідатор згадує, що в закритій зоні міста не мало бути жодної цивільної особи. Працювали тільки військовослужбовці, одягнені в спеціальні засоби захисту, в одноразових респіраторах і масках. Безумовно, було дуже важко. Після 30 належних діб відрядження щодня чекали заміну, прагнули повернутися додому.
«Нині, після всього пережитого, оглядаючись на події тих років, – згадує далі Михайло Микитович, – можу сказати, що всі ми, хто перебував там, виконували свої обов’язки чесно, з усією серйозністю і відповідальністю. Повернувшись додому, я відразу ж повинен був приступити до роботи. Мій автобус простоював, і ні про яку відпустку чи відгули не було навіть і мови, хоча почувався я дуже погано: головний біль, нудота, слабкість. Але треба було повертатися до звичного ритму життя – сім’я, дитина, робота не терпіли зволікань».
У радгоспі Михайла Коваленка завжди вважали незамінним працівником, поважали колеги по роботі. Його доброзичливість, терпіння, тактовність, порядність і відповідальність особливо цінували оточуючі. Товариський, веселий, життєрадісний, він приваблював до себе людей. Після Чорнобиля Михайло трудився в господарстві села, а з 2005 року – у сільгоспфірмі «Рустас». І де б він не працював, скрізь вирізнявся старанністю і працьовитістю, за що неодноразово був заохочений матеріальними та моральними нагородами.
Ветеран Чорнобиля з вдячністю згадує допомогу, надану йому в період серйозної хвороби генеральним директором ТОВ «Рустас» Віктором Петриманом.
Нині М. М. Коваленко перебуває на заслуженому відпочинку. Разом з дружиною, Любов’ю Євдокимівною, радіє успіхам своїх невістки й сина, який служить у силових структурах і закінчує навчання у Тираспольському юридичному інституті. А коли до них приїжджає п’ятирічна внучка Сашенька, бабуся і дідусь разом з нею обходять подвір’я і присадибну ділянку, милуються її допитливістю. Незважаючи на хворобу, Михайло Микитович не втрачає оптимізму – життя триває. Однак страшна трагедія Чорнобиля залишилася в його пам’яті назавжди.
Валентина ЛИПОВАН.