Доля людини багато в чому залежить від учителів, які трапляються їй на життєвому шляху. Причому не тільки ті, класичні педагоги та викладачі, що навчають нас упродовж шкільних і студентських років, а і люди, які зуміли передати свій життєвий досвід, стали своєрідним компасом на шляху нашого професійного зростання.
У сьогоднішньому випуску редакція завершує розповідь про журналістів газети «Днестровская правда», які відіграли значну роль у творчому становленні багатьох нинішніх працівників ЗМІ.
Наша перша зустріч була нічим не примітна. Починалося ж усе так… Навчаючись у 9-му класі звичайної радянської школи, надивившись телерепортажів програми «Время», захоплений романтичними мріями, я вирішив стати журналістом. На той час професія ця була рідкісною, майже дивовижною і, що гріха таїти, престижною.
Під час вступу до вишу абітурієнт повинен був надати до приймальної комісії опубліковані в ЗМІ матеріали. Тому мій шлях лежав у міську газету «Днестровская правда». Там одразу направили до завідувача відділу партійного життя. Ним якраз і був Володимир Серафимович Масленников. Я знітився. Та підбадьорливі слова лисого чоловіка повернули мене в реальність. – Викладай, – кинув він коротко.
Тільки-но я почав пояснювати суть прохання, як за кілька секунд мене доброзичливо перервали. Було видно: мій співрозмовник усе зрозумів. Як з’ясувалося, для нього це було не перше звернення про публікацію матеріалів.
Саме тоді я дістав від Масленникова перше в житті редакційне завдання. Забути його неможливо. У той час розгорталася підготовка до чергових виборів. Звичайно, в цій важливій суспільно-політичній акції без тодішньої компартії ніяк не обходилося. От і порадив завідувач відділу партійного життя В. С. Масленников написати невелику замітку про підготовку до голосування виборчої дільниці, розташованої в рідній школі. Натхненний моральною підтримкою, я взявся до виконання завдання. Зібрав інформацію (благо, серед членів виборчої комісії були мої вчителі) й написав, як мені тоді здавалося, «шедевр».
Здав матеріал до редакції й почав чекати. Нарешті, через деякий час, на першій (!) смузі видання з’явилася моя інформація. Та що це? З багатосторінкового тексту мого «опусу» залишилося рядків 30–40. Та головне, що прізвище моє! Пішов «розбиратися» – як так, «наступили на горло пісні».
Він до словесної атаки юного «журналіста» був готовий, очевидно, в такій ролі я був у нього не першим. Довго, терпляче, вдумливо, а головне, аргументовано, як рівному, роз’яснював він мені, чому поправив матеріал саме так, а не інакше. Хоч міг просто відмахнутися від новачка, але тоді Серафимич не був би Серафимичем. У тому, що я став студентом факультету журналістики Кишинівського державного університету, неоціненна заслуга В. С. Масленникова.
Відтоді так і вів мене мій учитель по життю, немов поводир, навчаючи не тільки азам професії, а й даючи уроки у школі життя. Вони були безцінні, їм не можна скласти ціни. Навчаючись в університеті, всі виробничі практики я проходив у нього. Це була справжня лабораторія професійної майстерності.
По закінченні університету мене прийняли на роботу в «Днестровскую правду». На перших порах чудно було чути від Серафимича «колега». Та навіть з дипломом університету ти був практично ніхто, поки до кінця не пройшов «школу Масленникова». Спочатку чимало діставалося від нього за допущені помилки та огріхи. Тут він був безкомпромісний і байдужого, поверхневого ставлення до справи не терпів.
На той час (кінець 80-х – початок 90-х) редакція «ДП» нагадувала розтривожений вулик. Складалося таке враження, що «народна стежка» в кабінет заступника редактора Масленникова ніколи не заросте. До нього йшли з запитаннями, проблемами, побажаннями, пропозиціями, просто поговорити, тому, що у простого хлопця з Кіровського заводу в товаришах і друзях нерозлучних ходило чи не півміста. Як мене це «діставало»! Поясню чому.
Тоді я працював спочатку заступником відповідального секретаря, а потім і відповідальним секретарем газети «Днестровская правда». Секретаріат був схожий на штаб військової частини. Це місце, куди стікалися всі газетні матеріали, де вони вичитувалися, макетувалися і готувалися до здачі в друкарню для подальшої верстки та друку. За тодішнього щоденного випуску кожна хвилина була дорога, а левову частку матеріалів, як власних, так і підготовлених, повинен був здавати завідувач найважливішого відділу редакції.
Бувало, що на першу сторінку чергового номера щоранку Володимир Серафимович повинен був терміново здати від двох до чотирьох матеріалів різного обсягу. До нього ж у кабінет № 238 як не один відвідувач заходить, то інший. Я вже і «красномовні» погляди в нього метав, нерідко й слова, адже графік здачі матеріалів у друкарню ніхто не скасовував.
Тоді спритний журналіст знайшов вихід із такого непростого становища. «Ось тобі ключ, – сказав він мені, – відімкнеш мене через 40 хвилин». І «стрекотав» на своїй портативній югославській машинці, як кулеметник. Тільки-но хтось ішов коридором (а паркет був старий, скрипучий), стукіт затихав. Звук кроків віддалявся, й Серафимич за друкарською машинкою починав працювати з подвійним завзяттям. Як професіонал до мозку кісток, завжди все робив на чистовик, без чернеток. У його вичитаних матеріалах – мінімум правок. Якщо він справлявся з завданням достроково, відразу телефонував мені: відкривай, мовляв, самітника, «дністровського бранця», як він іноді жартівливо себе називав.
На наших новорічних вечорах-«вогниках» ці випадки завжди викликали гомеричний регіт колег і запрошених гостей. Проте чергові номери газети ми майже завжди здавали в друкарню вчасно. Тому що Масленников працював якісно і швидко. Він був не з тих, хто чекав, коли на нього надійде натхнення. Воно в нього було завжди.
Водночас старший колега по цеху постійно підтримував мене в бажанні не тільки макетувати й верстати газету, а й самому писати, готувати до публікації матеріали позаштатних авторів, завжди це заохочував. Він говорив, що відповідальний секретар, який ще і сам пише, – це відповідальний секретар подвійно.
Згодом я почав просуватися кар’єрними сходами, набирався досвіду, у мене з’явилися власні практиканти, яким тепер уже я передавав те, що свого часу дістав від В. Масленникова.
Звичайно, було шкода, що Володимир Серафимович пішов з «ДП» створювати на порожньому місці нове видання. Зате тепер ми маємо республіканську газету «Приднестровье», яку всі, та це й по праву, називають «дітищем Масленникова».
Володимир Серафимович, крім рідних, був єдиною людиною, з якою я радився, коли мені робили привабливі службові пропозиції. Життя завжди підтверджувало, що його порада була правильною, в саму точку.
Щоб визначити, «яким він хлопцем був», то, напевно, найбільш правильним і визначальним буде слово «совість». «Люди з чистою совістю» – це про Масленникова. Від нього ніхто не чекав якогось підступу, а вже тим більше – підлості. Однак, якщо він вважав себе правим, за право і справедливість вступав у бій з відкритим забралом. У правді була його сила. Незважаючи на ранги та звання, він завжди був на боці скривджених і пригноблених. Його численні публікації – яскраве тому підтвердження.
Він пішов із життя, але залишив помітний слід на цій землі, в наших душах, у нашій пам’яті. Нам бракує і бракуватиме Серафимича…
До 30-річчя Спілки журналістів видано книгу «Слово о журналистах Приднестровья». Її герої – журналісти, які внесли особливу лепту, додали свого таланту у становлення і розвиток придністровських засобів масової інформації. Є на її сторінках і спогади про Володимира Масленникова. Щоб пам’ятали…
Сергій МЕЛЬНИЧЕНКО.
Фото з архіву редакції.