До 100-річчя Олени Михайлівни Нісіченко
Понад 60 років жила і працювала в Кіцканах Олена Михайлівна Нісіченко (Мараховська). Мої батьки, педагоги, дружили з нею та її чоловіком Петром Павловичем. Кілька разів довелося бувати в домівці цих гостинних господарів. Однак у молоді роки я ще не усвідомлював, з якими чудовими людьми звела мене доля. Пізніше дізнався, що, як і мій батько, Олена Михайлівна вчилася в Балтському педагогічному технікумі. Їх об’єднували грізні військові дороги та студентська молодість.
Олена встигла закінчити технікум до початку війни й у перші ж дні вирушила з Тирасполя на фронт добровольцем. Служила при штабі 9-ї армії Одеського військового округу, який базувався в с. Красногірка. Після прориву фашистами «Лінії Сталіна», що пролягала вздовж лівого берега Дністра, настали сумні дні та місяці відступу. Дівчина була контужена, дивом урятувалася від полону й через деякий час опинилася в авіаційній частині. Спочатку була майстром авіаустаткування. У 18 років, як чергова по аеродрому, вона підвішувала до літаків бомби вагою 25 і більше кілограмів. Льотчики дивізії, в якій служила дівчина, билися в небі над Кубанню, звільняли Київ, Бердичів, Житомир. У складі 2-го Українського фронту Олена Мараховська брала участь у боях зі звільнення Львова, а далі вже визволяла Польщу, дійшла до Німеччини.
Після перемоги продовжила бити фашистів у Чехословаччині, Австрії, на півдні Угорщини. Про славний бойовий шлях Олени Мараховської краще за всякі слова свідчать медалі: «За отвагу», «За боевые заслуги», «За взятие Берлина», «За освобождение Праги»» і 18 подяк від Верховного Головнокомандувача.
По закінченні війни сержант Мараховська вступила на історико-філологічний факультет Тираспольського учительського інституту, одночасно працюючи в його навчальній частині. В інституті Олена зустріла судженого – Петра Нісіченка. У них народився син, через роки сім’я поповнилася ще двома дочками. Тоді ж, у 1947-му, щойно закінчивши інститут, молоде подружжя виїхало в с. Белявинці Липканського району Молдавії.
Доводилося працювати вдень і вночі: не тільки навчати, а й годувати дітей, проводити передплату на державні позики, доглядати за хворими, організовувати колгоспи тощо. Людям, загартованим війною, до труднощів було не звикати. У селі подружжя створило партійно-комсомольську групу, секретарем якої обрали Олену Михайлівну. Так, крім школи та сім’ї, на її тендітні плечі лягла відповідальна громадська робота. Разом із соратниками вона організувала харчування дітей та голодуючих дорослих, боролася з черевним і висипним тифом, антисанітарією, педикульозом. Для того, щоб тобі повірили змучені, зневірені у всьому люди, потрібно було бути кристально чесною й чистою людиною. Сім’я Нісіченків у 1954 році переїхала в Кіцкани. Олена Михайлівна навчала сільських дітлахів російської мови, прищеплювала любов до літератури, поєднуючи викладання з роботою заступника директора, потім – директора однієї зі шкіл. Вона брала активну участь у громадському житті села і району, її часто можна було побачити й почути на різних заходах патріотичної спрямованості.
Виступаючи перед молоддю, вона з гордістю говорила: «Довгою була дорога до перемоги. Важкою й героїчною. Ми зуміли зламати фашистам хребет під Сталінградом, захистити Москву, Ленінград, Кавказ. Радянський солдат у сірій шинелі та кирзових чоботях дійшов до Берліна. Це він підняв Прапор Перемоги над Рейхстагом».
Поміж тих, хто переміг фашизм у його лігві, звільнив Європу від коричневої чуми, була й Олена Мараховська.
Вона – «Заслужений учитель МРСР», кавалер ордена Пошани ПМР. У 2010-му Олена Нісіченко була визнана лауреатом республіканського конкурсу «Людина року» в номінації «Ветеран Великої Вітчизняної війни». Та немає такої одиниці виміру, яка повною мірою оцінила б життєвий подвиг цієї жінки – воїна, педагога, матері.
Олена Михайлівна прожила довге життя, показуючи приклад людинолюбства і патріотизму. Нинішнього року 7 червня їй виповнилося б 100 років. Героїні немає поруч з нами з 26 січня 2016 року, але жителі Кіцкан, усього Слободзейського району свято зберігають пам’ять про цю чудову людину.
Олег ГАВРИЛЕНКО.
Фото з архіву редакції.