Її ім’я вже знайоме нашим читачам. Уперше рядки віршованих спроб Альони Хлопової-Мукомел були опубліковані на сторінках «Гомону» у 2012 році. З’являлися поезії й у тематичних випусках і поетичних підбірках. У студентські роки вона захоплювалася літературою, особливо творчістю українських авторів Л. Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, М. Стельмаха, Г. Пагутяк, О. Забужко, В. Шкляра, І. Роздобудько та багатьох інших.
– Альоно, як виникають зацікавлення: це певні особи, автори чи тематика?
А. Х.: Насправді, натхнення завжди приходить по-різному: інколи після прочитання якогось цікавого твору, що «зачепив», торкнувся найпотаємніших струн душі, інколи після почутої пісні, що своєю мелодією збудила щирі почуття, але найчастіше найкращим моїм натхненником є саме життя, у вирі якого переплелося і радісне, і сумне.
– Як Ви наважилися причаститися письменницької долі? (що спонукало; були перші вірші чи оповідання; про що і чому саме так. Якими вони були, як сприймалися читачем і автором, основні порушені теми)
А. Х.: Перші вірші почала писати ще в першому класі. Теми були різноманітні, по-дитячому наївні та світлі. У мене був невеличкий зошит із віршами, які я часто доповнювала супровідними малюнками. З роками кількість таких зошитів зростала. В юнацькі роки, мабуть, як і більшість творчих людей, мене надихало кохання, не завжди взаємне, проте емоції, що їх воно дарувало, виливалися на папір нестримним потоком. Я могла прокинутися серед ночі, щоб записати кілька вдалих рядків, що надумалися уві сні. Деякі вірші писалися в якомусь творчому пориві, інші – до кількох днів. Були твори, до яких повертаєшся декілька разів опісля, правиш, вичитуєш, відшліфовуєш. Інколи так і не вдається досягти бажаного ідеалу.
– Як учитель літератури, скажіть, що подобається учням сьогодні, що виводить їх із зони комфорту, що імпонує (автори, теми).
А. Х.: У педагогічній справі я вже не новачок. За плечима 17 років викладання. Література завжди була моєю улюбленицею з-поміж усіх дисциплін, що довелося читати. Сама надзвичайно люблю занурюватися в книгу з головою, проживати з героями їхні пригоди, щиро переймаюся їхнім болем та переживаннями.
Думаю, ні для кого нині не секрет, що сучасні учні не дуже захоплюються читанням. Їм набагато комфортніше переглянути кінострічку, зняту за мотивами твору, чи замість читання книги на 200 сторінок, перечитати її в стислому варіанті. Тому на своїх уроках, перш ніж перейти до безпосереднього вивчення твору, я стараюся зацікавити учнів спочатку постаттю автора, потім коротко анотую події, описані у творі, і звісно, не останню роль тут відіграє емоційне проникливе читання діалогів за ролями. Учителі – свого роду «універсальні фахівці». Ми повинні вміти перевтілюватися, мати акторський хист, харизму, гарний музичний слух, розвинуте креативне мислення, бути гарними психологами та стриманими, терплячими вихователями для школярів.
– Як працюєте на уроках: за підручниками, практикуєте індивідуальні й попередні завдання тощо?
А. Х.: Як учителю української літератури мені часто доводиться маневрувати, щоб урок виявився продуктивним і, що найважливіше, збудив у дітях бажання читати. Звісно, ми користуємося підручниками, проте не обходиться без перегляду презентацій, цікавих коротких буктрейлерів, уривків із театральних постановок чи кінострічок, знятих за мотивами творів. Це може бути різного роду пошукова і творча робота: складання уявного інтерв’ю з письменником, міні-інсценізація за змістом прочитаного твору, розробка кросвордів, ребусів, тестових завдань, літературних диктантів, виконання замальовок ілюстративного характеру, створення лепбуків… І це далеко не весь перелік можливих способів організації цікавого уроку літератури.
– Поточний 2024-й у Придністров’ї проголошений Роком сімейних цінностей. Як Вам вдається реалізувати його завдання природно і ненав’язливо, щоб не вдатися до кампанійщини, не викликати юнацького обурення /гарячковості /відрази/.
А. Х.: Вважаю, що збереження традиційних сімейних цінностей, підтримки молодих сімей з боку держави, виховання поваги до інституту шлюбу загалом – це, дійсно, пріоритетні завдання нашої сучасності. Я перебуваю в шлюбі вже 13 років, виховую двох чудових дітей, яким, звичайно, бажаю світлого майбуття. Потрібно пам’ятати, що найперше розуміння того, якою повинна бути сім’я, діти черпають зі свого життєвого досвіду, тому мама і тато та їхні взаємини – це для них своєрідний взірець, що ляже в основу вже їхньої майбутньої сім’ї, а життя внесе згодом потрібні корективи.
Під час вивчення творів української літератури перед учнями постають проблеми, що мають місце в абсолютно різних родинах. Діти, в силу свого віку, по-різному реагують на прочитане. Втішає те, що моральні орієнтири в дітей правильні. Часом їх обурює поведінка матері Федька в однойменному творі В. Винниченка «Федько», і до щему захоплює сила материнської любові в оповіданні «Морозенко» П. Мирного, вражає єдність родини Миколки з оповідання «Ялинка»
М. Коцюбинського.
– Які твори використовуєте, крім програмних?
А. Х.: Окрім програмних, досить часто звертаюся до нашої місцевої періодики, зокрема, використовую унікальні матеріали, подані в газеті «Гомін», у літературних альманахах і журналах ПМР. Саме такі періодичні видання є чи не найкращою платформою для розвитку молодої, зате багатообіцяючої літератури Придністров’я. Вони дають можливість молодим літераторам заявляти про себе, а читачам – знайомитися з новинками літературного простору, дізнаватися більше про перипетії життя придністровських митців, про їхню творчу методу, сприяють формуванню свідомої особистості, виховують молодь духовно багатою, в найкращих морально-культурних традиціях нашого багатонаціонального придністровського суспільства.
Пропонуємо читачам «Гомону» оповідання Альони ХЛОПОВОЇ «ЩАСТЯ У ДРІБНИЦЯХ»
Це був звичайний вечір п’ятниці. За вікном лопотів весняний рвучкий дощ, а у квартирі Бондаренків було затишно та спокійно. Мама, Оксана Семенівна, поралася на кухні, тато, Михайло Іванович, сидів перед телевізором, захоплено слухаючи останні гарячі новини. Їхні діти, школярі Василько та Галинка, занурилися у свої «нагальні» справи в дитячій кімнаті.
От і вечеря готова. Вся родина хутенько зібралася за столом, та своїх справ при цьому ніхто не полишив. Тато тепер уп’явся очима в газету, Василько захоплено продовжував гру в телефоні, Галинка слухала музику в навушниках. Усі, й кожен окремо, були «на своїй хвилі», не звертаючи особливої уваги одне на одного.
Стомлена мати деякий час уважно спостерігала за своїми рідними, а потім рішуче звернулася до них:
– Рідненькі мої, будь ласка, відкладіть усі свої справи. Зараз час вечері, родинного спілкування. Розкажіть, як ваші справи, що цікавого сталося за довгий цей день?
Михайло Іванович суворо підтакнув матері, але продовжив читати газету, вважаючи, що зауваження стосується лише малечі. Василько та Галинка з неохотою відірвали очі від своїх гаджетів і навперебій заходилися розповідати про своє шкільне життя.
– Сьогодні не мій день, – сказав Васько. – На уроці математики я знову трійку схопив, а на перерві з Сашком посварився. Потім дівчатка сховали мій ранець у сусідньому кабінеті. Ледве знайшов його аж після уроків. Уже дорогою додому я примудрився загубити шапку…
– А мене Сергійко знову за косички смикав! На літературі вчителька так і не запитала мене, хоча я наполегливо тягнула руку… Софійка (теж мені краща подружка!) не поділилася зі мною бубликом… – жалілася Галя.
Оксана Семенівна уважно слухала дітей, і з кожним їхнім словом все більша досада огортала її серце. Їй було прикро, що ніхто з рідних не запитав, а що було в неї, не поцікавився, як її справи, ніхто не запропонував їй допомоги, ніхто не оцінив усі її щоденні старання, як господині… Виявляється, близькі їй люди глибоко нещасні й незадоволені своїм життям!
– Невже нічого доброго, приємного чи радісного не трапилося з вами за весь день?! – з розпукою в голосі промовила мама.
– Ні, нічого, – байдуже відрізав Василь.
– Мамо, хіба ж ти не чула, що я розповідала тобі? Що тут доброго чи приємного? – відказала Галя.
– Бути такого не може. Життя – це не тільки чорне, але й біле. Багато гарного, світлого. Поруч із чимось неприємним завжди є щось світле, тепле, приємне, треба лиш уміти розгледіти це у вирі щоденної метушні. Давайте домовимося, що віднині щовечора, зібравшись за столом, ми будемо ділитися своїми враженнями від прожитого дня, адже в будь-якому дні, навіть у найгіршому, можна знайти щось хороше.
Наступного вечора родина Бондаренків, як звичайно, зібралася за вечерею. Певний час усі їли та мовчали. Першою порушила тишу матір:
– Яка сьогодні чудова погода!
Усі продовжували байдуже жувати. Та Оксана Семенівна наполегливо вела далі:
– Погодьтеся ж бо, що сонечко вже лагідне, усміхнене. Яскрава зелень тішить погляд своєю свіжістю, а щасливі птахи стрілами прорізають блакить.
– Так, погода, дійсно, прекрасна, – погодилася донечка. – Наче літо поступово, але вперто прокладає собі шлях.
Оксана Семенівна ніжно посміхнулася Галинці. Її щиро порадували слова донечки й те, що вона підтримала таку буденну розмову.
– До речі, мамо, вечеря дуже смачна, – сором’язливо промовила дівчинка. І потім стиха додала:
– Ніби весна в тарілці, – і посміхнулася матері у відповідь, втішена своєю власною дотепністю.
Так з дня у день, від вечері до вечері, поволі донечка і мама все більше зближувалися. Галочці було все легше знаходити гарні моменти в повсякденному житті. Все частіше усмішка осявала її обличчя.
Поступово відтанув і Василько.
– Я знову потоваришував із Сашком. У нього був день народження, і він влаштував справжнє свято у школі. Кожному дісталися солодкі смаколики, а мені він подарував ще й повітряну кульку.
Мама і Галинка радісно і схвально дивилися на Васю. Вони зрозуміли, що він щойно зробив крок назустріч їхньому родинному єднанню.
Тато завжди залишався осторонь маминих експериментів. У нього ж стільки справ, стільки турбот, що ввечері йому хочеться одного – побути на самоті. Деякий час він байдуже спостерігав за тим, що відбувалося, а згодом помітив, як звичайні бесіди за вечерею змінюють його дітей. Він бачив, як їхні очі сповнюються щастям, як вони відкриваються з нових несподіваних сторін, як навчаються бачити гарне в дрібному. Михайло Іванович вирішив, що час і йому наблизитися до родини. Одного вечора він рішуче відклав газету і дещо несміливо промовив:
– У нас нова скатертина? Вона надає святковості не тільки столу, всій кімнаті.
Оксана Семенівна здивовано-радісно посміхнулася:
– Ти помітив?! Я й не сподівалася. У нас іще багато чого нового та цікавого відбувається. Раді вітати тебе в колі справжніх шанувальників маленьких чудес і радощів!
Відтоді сім’я Бондаренків стала ще міцнішою, дружнішою та більш згуртованою, аніж була. У їхньому домі більше не бувало мовчазних вечорів, байдужих облич і поглядів, адже вони обрали активне життя, виходячи з розуміння, що справжнє щастя криється в дрібницях, дім зігріває родинна любов і злагода, а час, проведений із рідними, – безцінний. Отож, бути щасливим, виявляється, досить просто, варто лише навчитися радіти кожному дню та дорожити тим, що ви маєте.
Марфа ДМИТРЕНКО.