ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З СІМ’Ї
Храмове свято в кожному населеному пункті відзначають по-своєму. Згадують історичне минуле і з’їжджаються на ярмарки, організовують фестивалі, що демонструють самобутність міста або села та яскраві народні традиції. На виставках таланти показують умільці, на концертах – музиканти, співаки й танцюристи. Молдавський жок і слов’янський хоровод магічним чином поширюються зі сценічного майданчика на глядачів, даючи старт народним гулянням.
Спільною рисою храмових свят є вшанування жителів: тих, хто зберіг вірність малій батьківщині, сумлінно працює заради її процвітання, пам’ятає добрі справи предків і вписує нові сторінки в історію населеного пункту. У Катеринівці, що відзначила День села у свято Вознесіння, в центрі уваги земляків були сім’ї-ювіляри. Оскільки 2024-й оголошений у республіці Роком родинних цінностей, із деякими героями свята ми вирішили познайомити читацьку аудиторію «Гомону».
Приклад для земляків
Сергій Грудка і Надія Павленко – діти війни. Пам’ятають жахи фашистської окупації та радість звільнення від неї; проводжали на фронт батьків і братів та зустрічали у 1945-му тих, кому пощастило вижити. Самі зростали впроголодь, змалку знали ціну не тільки хлібові – кожній речі. До праці привчені були з ранніх років.
Сергій, один із шістьох дітей у сім’ї, пішов на роботу по закінченні семирічки. Разом із ровесником пас колгоспне стадо – 40 дійних корів. Оскільки років їм було зовсім мало, в колгоспники юнаків не прийняли, тому й відлік офіційного трудового стажу Сергія Степановича почався вже після служби в армії.
Пам’ятний уродженцеві Рашкова 1958-й не тільки тим, що влаштувався на будівництво Кам’янського консервного заводу, а і знайомством із Надійкою. Разом із кількома односельцями пішов якось у сусіднє село на танці й зустрів там найкрасивішу дівчину. Це не авторське перебільшення, а слова самого Сергія Степановича:
«Кавалерів у неї було – не зрахувати. Та й справа не лише в привабливій зовнішності. За характером весела, співала та грала на гітарі, рукодільничала. Надійчин тонкий смак і талант до шиття допомагали їй навіть у той скрутний час виглядати нарядно і відрізнятися від інших дівчат. Вона і швацькі курси закінчила, працювала потім у сільському Будинку побуту».
Нині Надія Кирилівна, звичайно, не така жвава, але і пісні молодості охоче згадує, і вірші декламує. Показуючи фотографії, зроблені на чисельних заходах, зізнається, що статний парубок із сусіднього села зумів-таки підкорити дівоче серце.
У 1959-му зіграли весілля. Згадують, що було воно на два села. Молодий почав святкувати в Рашкові, наречену подружки наряджали в білосніжне плаття і фату до п’ят у Катеринівці. Сюди Сергій приїхав разом із ріднею та дружками, у місцевій сільраді документально оформили шлюб. Потім славно гуляли в обох селах.
Облаштовуватися молоді вирішили в Катеринівці. Ми сидимо на подвір’ї домівки, яку почали будувати батьки Надії для молодшої дочки – інші четверо дітей Кирила та Парасковії Павленків уже були сімейні. Говоримо про те, що було, і про те, як живеться тепер.
Основою родинного благополуччя є добросовісна праця. Сергій Степанович присвятив їй усе життя. Після того, як консервний завод добудували, некваліфікованих працівників, які добре себе зарекомендували, керівництво підприємства направило на навчання професіям, що потрібні на виробництві. Сергій освоїв спеціальність машиніста парових котлів і все життя забезпечував завод енергією. Спочатку котельня працювала на вугіллі, потім – на мазуті. Процес був шкідливим, через 12 років такої роботи можна було оформлятися на пенсію. Сергій Степанович працював більш ніж сорок!
Старався заради дружини та дочок. Дбайливе ставлення до Надії він проніс через усе життя: від того, найпершого погляду, з якого закохався, й донині, коли готовий через півсела ходити на сільський ринок, щоб порадувати дружину найпершими фруктами, ягодами, а деколи й квітами.
Працювала, скільки дозволяло здоров’я, і Надія. Справна хазяйка, турботлива мати та добра бабуся – такою її знають односельці. Разом із чоловіком подолали багато випробувань: невлаштованість у молоді роки, втрати рідних людей і важкі хвороби… Однак не втратили оптимізму, а лише загартувалися, як і належить до 65-ї річниці спільного життя, знаної в народі як «залізне весілля».
Шлюб міцний, як діамант
Так характеризують у селі сім’ю Олександра і Ганни Апроцьких. Життя їх теж не балувало: злиденним було дитинство, знали голод і холод, важку працю. Сашко після школи вибрав популярну серед сільських хлопців професію механізатора. На «відмінно» закінчив училище і за комсомольською путівкою попрямував піднімати цілину.
У рідну Катеринівку повернувся вже після служби в армії. У місцевому колгоспі трактористів і комбайнерів вистачало, а фахівці з ремонту сучасної потужної техніки були в дефіциті. Довелося Олександру освоювати ще одну професію. Токарем повернувся в колгосп і присвятив цій непростій справі 17 років. Накопичив солідний досвід і був призначений завідувачем ремонтної майстерні. За працездатність колгоспної техніки відповідав до самої пенсії.
У господарстві Олександр Львович став не тільки майстром на всі руки, шанованим фахівцем, а і зустрів свою долю. Ганна працювала в тютюнницькій бригаді. Справа непроста, та до копіткої праці дівчину привчило саме життя. Зростала вона без батьків: спочатку покинув цей світ татусь, покалічений у фашистському полоні, а за ним і матуся. З 10 років ростили Ганну старший брат і сестра. Самі ще зовсім юні, вони твердо знали ціну родинних зв’язків і не віддали дівчинку в дитячий будинок.
Матеріальної підтримки молодій сім’ї Апроцьких чекати не було звідки. Самі будували хату, наживали майно. Старанно працювали на рідний колгосп і на самих себе. Виручало підсобне господарство. Ганна Мартьянівна й Олександр Львович одними з перших у Катеринівці почали вирощувати овочі в теплицях. З капризними томатами доводилося повозитися від зими, коли насіння лягало в захищений ґрунт, до збору врожаю. Зате був певний достаток, щоб піднімати дочок, дати їм професійну освіту, зіграти пишне весілля, про яке мріяли самі, але не могли собі дозволити в далекому 1964-му.
Допомагали Апроцькі й у вихованні внуків. З кожним поділилися секретом, як надати шлюбу діамантову міцність.
«Потрібно мати терпіння і повагу одне до одного, – впевнена Ганна Мартьянівна. – Ми за 60 років, здається, і не лаялися. Сперечалися, як без цього, але конструктивно: вислуховували одне одного, обмірковували все і приймали спільне зважене рішення. Нині ж бувають сім’ї: посваряться – й одразу речі пакують; станься що – до мами, скаржитися… Так не годиться. Вирішили створити сім’ю, тож дорожіть нею, працюйте ради неї, тоді достаток у домівці буде і лад».
Надія на майбутнє
Майбутнє роду, народу, країни, без сумніву, – діти. У Катеринівці сьогодні понад 150 дошкільнят і школярів. Від минулого Дня села до нинішнього на світ з’явилися 8 малят.
Одна сім’я привернула особливу увагу, і доки глава місцевої адміністрації Денис Петров вручав молодим батькам пам’ятні подарунки, удалося поспілкуватися з гарненькою дівчинкою, що возилася з малям. Ангеліна Голодна закінчила 4 клас на «добре» та «відмінно». Для батьків вона – головна помічниця в домашніх справах. Як колись її опікали старші брати – нині вже студенти, так тепер Ліна піклується про маленького Андрійка. Виходить із ним на прогулянки, розповідає казки, щось наспівує, щоб заколисати… Матусі така допомога вельми потрібна, адже Надія вагітна, а глава сім’ї їздить на заробітки, щоб забезпечити достаток у хаті. Народження ще однієї дитини чекають усі, Ангеліна ж – з особливим нетерпінням, тому що ультразвукове дослідження напророкувало сестричку, з якою можна буде розділити дівчачі турботи та радощі.
Золотий запас
Відразу чотири катеринівські родини відзначають нині золоте весілля. Петро і Ніна Бурлаки, Анатолій і Марія Грецькі, Віктор і Тамара Дудковські, Олексій і Любов Лопачі – представники того покоління, стараннями якого село має сучасний гарний вигляд. Земляки по заслугах вважають їх та інші такі ж сім’ї золотим фондом Катеринівки. Вони брали участь у спорудженні добротних будівель, в яких розмістилися соціокультурні установи, та затишних домівок, розвивали інфраструктуру, упорядковували довкілля – і тепер умови життя в селі мало чим відрізняються від міських.
«У будинках є вода і газ. Відійшли в минуле чадні печі, від яких тепло тільки доки горить вугілля. Безперебійно надаються послуги зв’язку. Словом, усе як у місті, лише без шуму та метушні. Красива природа, чисте повітря. На городі росте все своє, свіженьке, екологічне», – розповіли про умови життя Грецькі.
Налагоджений побут склався, звичайно, не враз. Півстоліття – це не тільки родинний стаж, а і трудова біографія Анатолія Францовича. Випускник Рашківської школи, закінчивши училище механізації, попрацював екскаваторником і в одній із будівельних організацій Кам’янки, і в радгоспі-заводі, що культивував виноградники в Янтарному. Коли зустрів свою долю та зрозумів, що виїжджати з Катеринівки Марічка не готова у жодному разі, став шукати роботу в селі.
Майстра на всі руки охоче прийняли в школу, де був потрібен завідувач господарством. На цій морочливій посаді А. Грецький працював до пенсійного віку, а потім ще рік, інший, третій… На заслужений відпочинок вийшов усього п’ятирічку тому.
Турбот зі шкільним господарством вистачало. Це за радянських часів усі питання забезпечення навчальних закладів вирішувалися централізовано. Під час розпаду СРСР і в перші роки придністровської державності дефіцитом стало все: від вугілля для котельної до крейди. Та й бюджетне фінансування було мізерним. Щоб утримувати будівлю в нормальному стані, забезпечувати безперебійне функціонування інженерних споруд, доводилося постаратися. Шукали спонсорів, просили про допомогу випускників, залучали до справи батьків школярів. У тому, що Катеринівська СШ завжди залишалася однією з кращих на Кам’янщині, є і внесок Анатолія Францовича.
Марія по закінченні спеціалізованих курсів повернулася в рідне село начальником відділення зв’язку. Проте прийому кореспонденції та періодики, що надходили з різних куточків Союзу, присвятила небагато часу. У 20 років вона перейшла в ощадкасу, і беззмінним упродовж декількох десятиліть контролером-касиром увійшла в історію Катеринівки. Приймала комунальні платежі, оформляла вклади, видавала пенсії та всілякі компенсації. Щодня спілкувалася з людьми – і ніхто не скаржився на неї, навпаки, відзначали уважність, сумлінність і людяність. Отримуючи з Катеринівки лише позитивні відгуки про роботу сільської каси, керівництво Ощадбанку клопотало про нагородження М. Я. Грецької орденом «Трудова слава».
Маючи величезний досвід, Марія Яківна підготувала собі гідну заміну та й зібралася на заслужений відпочинок. Але замість того, щоб чекати вдома доставщика пенсії, сама взялася за цю роботу, що вимагає високої дисциплінованості та матеріальної відповідальності. Працювала до 65-річного ювілею, обходила за будинком будинок (а площа Катеринівки перевищує 220 гектарів), була уважною до кожної копійки та до кожної людини.
Сумлінну працю на благо суспільства сім’я Грецьких поєднувала з плідною роботою на особистому подвір’ї, де поступово піднявся просторий будинок і виріс затишний садочок. Виховали сина і доньку, допомогли їм знайти життєве покликання. На сьогодні Руслан і Людмила – столичні мешканці, але в Катеринівку приїжджають при першій нагоді. Любить село, де укорінився рід Грецьких, і єдина внучка Лілія. На фото вона разом із батьком, бабусею і дідусем.
Ніна ПАНАЇДА.