Історія країни складається з безлічі окремих сімейних історій. Особливо гостро це відчувається напередодні історичних дат, таких, наприклад, як чергова, 83-я річниця початку Великої Вітчизняної війни. Кого не запитай, обов’язково почуєш: «У мене дід воював», «У мене рідний дядько – учасник війни», «У мене бабуся була підпільницею». І скільки в нас у Придністров’ї таких сімей, що дбайливо зберігають і передають із покоління до покоління пам’ять про ту війну.
У Тирасполі багато хто знає сім’ю Миколи Юрійовича та Iлони Петрівни Тюряєвих. Їхні дідусі – Микола Олександрович Тюряєв, Костянтин Федорович Буканов і Микола Якович Хантіль, а також бабусі – Олександра Олександрівна Тюряєва і Міліца Костянтинівна Буканова – фронтовики, які пізнали всі тяготи війни. Їх уже немає в живих, а пам’ять про кожного живе і житиме, тому що є ті, хто вміє її шанобливо берегти.
1.01.1942 р.
«Здрастуй, мила Шурочко!
Пробач за те, що так довго не писав. Доїхали ми тоді добре. У полк прибули 27 листопада і з ще більшою силою стали бити німецьких гадів, які зараз тріщать по всіх швах. День остаточної перемоги недалекий. Командую нині батареєю. 19 грудня мені надали чергове звання – старший лейтенант.
Одягли нас дуже добре, тож холод абсолютно не страшний. Ще не було жодного випадку обмороження, а німці замерзають до смерті на кожному кроці. Смішно дивитися на цих ляльок, закутаних у крадені ковдри, на їхніх головах – рушники та жіночі хустки. Полонених дуже багато, а вбитих і замерзлих просто сила-силенна. Настав їм кінець! Тепер вони відступають, кидаючи все…
Новий рік зустрічаємо гарно. Ми завдали ворогам дуже великих збитків.
Вже скучаю за тобою. Хочеться побачитися… Ще будемо разом, ще поживемо, а зараз перечекаємо. Міцно-міцно цілую! Твій Микола».
23.03.1942 р.
«Здрастуйте, дорогі Михайле і Клавдіє!
Сьогодні отримав лист, написаний 5. 03. Для людини на фронті вісточка від рідних – дуже велика справа…
Уже десятий місяць триває кровопролитна війна з німецькими окупантами. Спочатку з гіркотою в серцях ми відступали, залишаючи близькі й рідні нам міста і села. Настав момент, коли ми зупинилися, зібралися з силами й перейшли в рішучий наступ. Іржава фашистська військова машина здригнулася і почала задкувати, залишаючи на нашій зганьбленій ними землі тисячі трупів солдатів і велику кількість техніки. Відступаючи, німці жорстоко розправляються з мирним населенням. Їхній шлях позначений трупами страчених невинних радянських людей. Історія не знає подібних звірств. На нашу долю випало почесне завдання – очистити, звільнити Радянський Донбас від німецького ярма. Тривають жорстокі бої. Німці чіпляються за кожен будинок, кожен населений пункт, створюючи вузли опору. Та їхні спроби марні…
Ворог ще сильний, але ініціатива в наших руках. І недалеко той день, коли ми знову побачимо води могутнього Дніпра. Пишу листа, а за два кілометри звідси йде бій. Хвилин п’ять тому наші літаки бомбили розташування противника. Артилерійська канонада не припиняється. І так щодня.
Що писати про себе? Я, як і мільйони радянських людей, кую перемогу над німецькими окупантами. Справи у мене йдуть добре: особистий рахунок до ворога з кожним днем збільшується…
Про подробиці розповім після війни, коли зустрінемось. Я сподіваюся, що ще зустрінемось… Адже всіх нас ніколи не переб’ють. Можливо, і я буду серед щасливців, які зуміють побачити перемогу Червоної Армії після остаточного розгрому фашистської грабіжницької армії…
Чекаю відповіді! Микола».
А цей лист зі Сталінграда. 25.12.42 р.
«Мила Шурочко! Чекай мене! Я повернуся! Доля, я думаю, не буде такою жорстокою до мене… Крім тебе, у мене немає нікого дорожчого. Життя для мене без тебе немислиме…
До побачення, мила. Якщо я не повернуся, пам’ятай, що я любив тебе нестямно. Я ніколи, ні на хвилину, не забував і не забуду про тебе.
Якщо постане питання про твоє відправлення на фронт, наполягай, щоб тебе направили в 9-й гвардійський розвідувальний артилерійський дивізіон. Повідом мене про це. Міцно-міцно цілую!».
5.09.43 р.
«Здрастуй, мила Шурочко!
Довгоочікувана година настала. Німці відступають. За 30 км від мене Харків. Бої гримлять уже далеко на Заході. Служу я нині начальником оперативного відділення артдивізії. Робота дуже цікава, але вимагає великої напруги сил.
Ну, до побачення, мила! Бажаю тобі й синові всього найкращого!».
Про це свідчить великий сімейний архів, який ретельно збирає і дбайливо зберігає для майбутніх поколінь подружжя Тюряєвих. Кожен із них відтворив свій родовід, і в обох генеалогічні древа виявилися з глибоким і розгалуженим корінням. Збережені ними сімейні реліквії неоціненні й гідні будь-якого музею. Це пожовклі фотографії, особисті документи, нагородні листи, вирізки з газет і, звичайно, фронтові листи, сповнені турботи й тривоги за близьких, співчуття і любові, які зворушують і западають в душу своєю щирістю.
Їхній епістолярний діалог здається цілком матеріальним, він досі зберігає людське тепло. З фронтових листів, навіть через десятиліття, попри суворий час випробувань і нелюдські страждання, проростають паростки добра і любові. Вони сповнені віри в перемогу, надій на швидку зустріч…
У 1943 р. у Миколи й Шури народився син Валерій. Згодом, уже дорослим, він став військовим, писав вірші, видав кілька книг, зміст яких органічно перегукується з тональністю фронтових листів батька до матері.
О, как я жду конверт желанный,
Но день за днём письма всё нет.
И почтальон с улыбкой странной
Бросает: «Пишут вам ответ».
Рідна сестра Миколи Олександровича – Олександра Тюряєва – випускниця Куйбишевської військово-медичної академії. З самого початку війни й до її закінчення була польовим хірургом, врятувала тисячі життів. Їй було надано звання підполковник медичної служби. Удостоєна високих державних нагород: двох орденів Червоної Зірки, ордена Вітчизняної війни I ступеня, медалей «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу». Воювала на Західному, Калінінському, Південному, Кавказькому, 1-му Українському фронтах. Вона була учасницею боїв на Малій землі, звільняла Чехословаччину.
Після війни Микола Олександрович закінчив Військову академію ім. М. В. Фрунзе і продовжив службу у Збройних силах. Свого часу він служив у Тирасполі на посаді начальника артилерії 59-ї мотострілецької дивізії.
Уже в мирний час у нього народився ще один син – Юрій. Він став кадровим військовим. Онук, названий на честь діда Миколою, продовжив військову династію Тюряєвих. Проходив службу в легендарній 286-й гвардійській артилерійській Празькій Червонопрапорній орденів Кутузова і Хмельницького бригаді, яка в 1945 році першою відкрила вогонь по фашистському Берліну, в тій самій військовій частині, якою колись командував його дід М. Тюряєв.
Дідусь Iлони Тюряєвої по лінії матері – Костянтин Федорович Буканов – у 1941 р. закінчив медичний інститут у м. Сталіно (нині Донецьк), а вже на початку 1942-го був призваний до Червоної Армії, де прослужив до травня 1947-го. «Сталінград – Варшава – Берлін». Такі опорні географічні точки переможного шляху майора медичної служби Буканова. Він командував санітарною ротою, був старшим лікарем полку і командиром взводу медсанбату. Всю війну рятував життя, здійснюючи подвиги в операційних і перев’язувальних палатах. Був нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, медалями «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За взяття Берліна».
У мирний час Костянтин Федорович працював завідувачем міського відділу охорони здоров’я Тираспольського виконкому.
Його дружина, бабуся Ілони Тюряєвої, Міліца Костянтинівна Буканова в 1941 р. закінчила Молотовський (Пермський) медичний інститут. Наприкінці 1942-го мобілізована до лав Червоної Армії як командир відділення санітарно-хімічного захисту, воювала штатним ординатором госпітального взводу при 88-му окремому медичному санітарному батальйоні 8-ї гвардійської армії 3-го Українського і 1-го Білоруського фронтів. Старший лейтенант медичної служби. Нагороджена орденом Вітчизняної війни II ступеня, а також медаллю маршала Жукова.
Шлюб Костянтина і Міліци був зареєстрований у переможному 1945-му в поваленому радянськими військами Берліні. Чи не тому, укладений у той жорстокий час не тільки на небесах, а й на полі бою, шлюб виявився довгим і міцним, як танкова броня.
Дідусь Ілони Петрівни по батьківській лінії підполковник Микола Якович Хантіль – артилерист, офіцер військово-морського флоту, закінчив Київське артилерійське училище. З першого дня Великої Вітчизняної війни воював на кораблях Пінської, а потім Онезької військових флотилій. За ратну працю нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орденами Бойового Червоного Прапора і Вітчизняної війни II ступеня, медалями «За бойові заслуги» і «За перемогу над Німеччиною».
Упродовж усієї війни, в евакуації, в Куйбишевській (нині Самарській) області чекала судженого його вірна дружина Неоніла Володимирівна Хантіль. Війну Микола Якович завершив у м. Піллау (Східна Пруссія), де і народився батько Ілони – Петро.
Тим, хто пройшов дорогами війни, хто знайшов кохання в окопі, серед вогню і розрухи, вже не страшні були життєві випробування мирного часу. І свідченням тому є їхнє довге спільне життя, вміння довіряти одне одному, дорожити кожним прожитим днем.
Мільйонами радянських людей викувана «одна на всіх» Перемога. Та чи була б вона можливою, якби не всепоглинаюче почуття любові? Розказані в листах історії кохання ще раз підтверджують, що і на війні є місце не тільки подвигу, безприкладному героїзму, а й високим духовним людським почуттям і романтиці. Розбиваючи зло, любов перемагає і біль, і страх, і ненависть.
Олександр ЗАВЕЛЯ.
Фото з сімейного архіву Тюряєвих.