22 червня – День скорботи та вшанування пам’яті жертв найбільш кровопролитної у світовій історії війни, всіх загиблих у боях, закатованих у фашистській неволі, померлих у тилу від голоду та поневірянь.
Нацисти планували фізичне знищення населення Радянського Союзу. Якби ми зазнали поразки, то не існувало б ні російського, ні інших народів. Подібна доля чекала і Європу з «расово неповноцінними» етносами, оскільки в планах завойовників було встановлення світового панування. Неважко уявити, яке майбутнє було уготоване людству.
«Період фашистської окупації Придністров’я – це страшна сторінка в нашій історії. Майже три роки ярмо людиноненависницької ідеології, що втілилася в щоденне насильство, терор, нещадну експлуатацію людей, душило жителів лівобережжя Дністра», – такої думки дотримується керівник республіки В. Красносельський.
Чим нині можна зворушити душі молодих людей, вразити байдужі серця, «загартовані битвами престолів»? Мої ж і серце, і душа мліють, коли в пам’яті яскравими картинками спливають спогади моєї мами, якій на час окупації було 11 років, і батьків чоловіка, що були дещо старшими. Вони розповідали, як окупанти повиганяли жителів сіл і селищ з їхніх хатів, і вони тулилися по сараях і коморах. Якось жандарми під час рейду нишпорили по подвір’ях у пошуках «свіженької смачної їжі» – курячих яєць, кроликів, а знайшли в ямі поросну льоху і розстріляли з автомата… Невгамовні підлітки й тоді розважалися та пустували: забігали в сіни, де задверима стояв мішок з німецькими харчами, щоб поласувати цукерками.
До школи ходило мало дітей, бо навчання велося румунською мовою.
Спілкуючись із ветеранами, ми дякуємо їм за те, що подарували нам життя, врятували світ від «коричневої чуми», адже нацистські завойовники прийшли зі своїми планами. Здійснюючи їх, вони заморили голодом, розстріляли та спалили в печах концтаборів десятки мільйонів людей, щоб «завоювати новий життєвий простір». Чи замислювався хто над тим, що могло б статися, якби оті їхні загарбницькі плани здійснилися?
Що сталося б з нами?
По-перше, добре, що історія не знає умовного способу, тобто маємо те, що маємо. По-друге, кажуть, що нам не цікаво те, чого ми не знаємо. Отже, треба дізнатися: чого вони напали? За чим вони до нас прийшли?
Чому поводилися таким чином?
Чого прагнули досягти?
І що ж чекало нас?
Режим Антонеску
У середині серпня 41 р. окупанти встановили в МРСР новий порядок. Окупаційні війська поділили захоплені райони на губернаторства. Лівобережжя Дністра дістало назву Трансністрія, столицею якої спочатку був Тирасполь. Кондукетор Іон Антонеску в 1941 р. був впевнений, що «…Трансністрія стане румунською провінцією. Ми зробимо її румунською, вигнавши звідти всіх чужинців. Інтереси Румунії вимагають, щоб ми викачали з цих земель якнайбільше для покриття економічних потреб війни, особливо для проведення майбутніх операцій, щоб ми могли прогодуватися за її рахунок».
Військові інструкції румунської армії також твердили: «З місцевих ресурсів необхідно задовольнити потреби армії, брати на місці все, що треба, все, що є. Брати без усяких церемоній, а за приховування продовольства, за найменший опір – розстрілювати на місці, будинки, житло – спалювати».
Бессарабія, Північна Буковина і нове губернаторство перетворилися для румунів, що господарювали на цій території, на джерела сировини. Місцеві промислові та торгові підприємства передали в користування окупантам. Частину економічних ресурсів забрала Німеччина, концерни якої мали монополію на вивіз залізного брухту та насіння олійних культур. Вони встановили своє правління на Дубоссарському тютюновому і Кошницькому консервному заводах.
У 1942 р. замість радянських радгоспів і колгоспів організували «трудові громади», очолювані румунськими колоністами. Вони зухвало і безкарно грабували місцеве населення: на захопленій території встановили майже 40 видів податків. Жителі окупованих територій здавали буквально все: шерсть, шкіру, м’ясо, яйця, мед, валянки та одяг, а також худобу відбирали для потреб та утримання загарбницької румунської армії.
Для робітників та їхніх сімей ввели карткову систему купівлі хліба: по 150–200 г хліба на особу в день. Три дні на тиждень замість хліба видавали мамалигу. Часто на картки кілька днів взагалі нічого не давали. Людей змушували працювати по 14–16 годин на добу за оплату, удвічі нижчу за ту, що була в Румунії. Заробітна плата робітника (залежно від його кваліфікації та лояльності владі) варіювалася в межах 20–90 марок на місяць, а кілограм хліба коштував 4,5 марки, кілограм кукурудзяного борошна – 3,5 марки, літр молока – 2 марки. Були скасовані відпустки, за запізнення і невдоволення умовами праці карали карцером і тілесними знущаннями, відвозили на примусові роботи до країн гітлерівської коаліції.
Іще страшніше те, що практично кожен десятий житель Молдавії був підданий тортурам, розстріляний або ув’язнений у 49 таборах і гетто, організованих на цій території. У в’язницях і таборах, у катівнях сигуранці над жителями коїли небачені знущання. Людей тижнями тримали в сирих підвалах, цілими днями без їжі та води, вони зазнавали середньовічних тортур. У селі Синжера жандарми розстріляли чотирьох 20-річних юнаків за те, що в одного знайшли радянську листівку, а в іншого в кишені була червона носова хустка.
Нещадна експлуатація, голод, важкі житлові умови, антисанітарія зумовили стрімке зростання хвороб: часті епідемії висипного тифу, туберкульозу, дизентерії. Рівень смертності зріс у 3-4 рази проти довоєнного. За два роки окупації загинуло близько 200 000 осіб (7 % населення).
Культурна політика
Чи не дивне сполучення «культурні репресії»? Їх теж застосовували проти населення: вилу-
чали всі друковані видання російською мовою. Зокрема з бібліотек Кишинева – приблизно 1 200 000 книг, у тому числі європейськими мовами та книг, виданих до Жовтневої революції. Книги спалювали на місці або вивозили за Прут, до Румунії. У Тирасполі спалили 250 000 томів, у Бельцькому повіті – 15 вагонів. Загарбники звеліли здати грамофонні платівки з піснями з кінофільмів «Цирк», «Весёлые ребята» та «Дети капитана Гранта».
Деякий час у Трансністрії ще виходили друковані видання російською та українською мовами, оскільки переважало російське й українське населення, мало жителів володіло румунською мовою. Проте навчання у школах перевели на румунську. Розмовляти російською строго заборонялося, навіть у побуті, наприклад, вуличним торговцям не дозволяли вигукувати «іноземною мовою» назви товарів. Найбільш одіозним було оголошення: «Остаточно забороняється носіння російських шапок». Порушення каралося ув’язненням до двох років. Свідченням «русизму» вважалося також «носіння російських чобіт». За користування російською жорстоко карали, заборонялися народні російські та українські пісні й танці. Окупанти примушували росіян та українців міняти прізвища на румунські. За новими правилами замість російських, українських та інших імен мали вживатися румунські еквіваленти: Іван – Іон, Дмитро – Думитру, Михайло – Михай.
РумунIзацIя краю
Основне завдання національної політики румунських окупантів полягало в активній румунізації Трансністрії. Вивчення румунської мови було обов’язковим у всіх навчальних закладах: «Уроки румунської мови» друкували в дитячому журналі, в окупаційних установах відмовлялися спілкуватися з відвідувачами російською та українською мовами. Проводилася румунізація дітей у дитячих будинках.
Створений наприкінці 1941 р. у Тирасполі Румунський науковий інститут просував румунську мову. В Одеському університеті відкрили молдавський факультет і кафедру історії Румунії. Ще одним аспектом румунізації було переписування історії. Окупаційна влада прагнула довести румунську історичну приналежність окупованих територій.
Для румун були «звільнені» українські села (переважно в Рибницькому повіті), населення яких переселили в Очаківський повіт у Буджацький степ. Румунська влада розглядала план виселення «не румунського населення» загальною кількістю до 702 тисяч чоловік.
«Операція 1111»
Усього через два дні після капітуляції 6-ї німецької армії в Сталінграді, 4 лютого 1943 р., в Бухаресті затвердили «Операцію 1111» – план тотального пограбування Трансністрії, Бессарабії та Північної Буковини. Румунський уряд наказав губернаторам «…вивезти до Румунії всю промисловість, залишити після себе пустелю, щоб червоноармійці все необхідне для продовження військових операцій змушені були доставляти з тилу».
Армія Антонеску не виграла жодної битви проти Росії, а грабіжницьку «Операцію 1111» провела з повним успіхом і скрупульозною ретельністю: демонтували вісім найбільших підприємств Тирасполя і Бендер. Верстати, двигуни, мотори, сировину – все вивезли товарними вагонами. У містах викопали водопровідні труби, 200 км залізниці відправили на переплавку.
Щоб зірвати весняні роботи на полях, у селян відібрали лопати, граблі, плуги та борони. Худобу викрадали й використовували для постачання німецьких і румунських військ. Політика «випаленої землі», передбачена «Операцією 1111», обернулася для народу найважчими повоєнними роками: бідністю, холодом і голодом.
Опір ворогу
На окупованих землях загарбники встановили нелюдський фашистський режим. Місцеве населення підлягало або повному знищенню (євреї, цигани), або частковому винищенню і повному вигнанню (росіяни, українці, болгари, гагаузи), або перетворенню на холопів, рабів і поденників (молдавани). Навіть цього загарбникам було мало: вони сподівалися на повне винищення російських людей.
Наприклад, в Одесі вже наступного дня після заняття румунами, 17 жовтня, розстріляли близько 4 тисяч чоловіків. 22 жовтня було підірвано румунську комендатуру – 79 убитих, 43 поранених і 13 зниклих безвісти (128 румунів та 7 німців). Вранці за наказом маршала Йона Антонеску було розстріляно та повішено за кожного вбитого офіцера – 200, за кожного солдата – 100 заручників. Загалом за цим наказом знищили 25 тисяч жителів Одеси.
За містом були розстріляні полонені червоноармійці, комуністи, комсомольці та радянські керівники, зокрема близько 19 тисяч євреїв, а їхні тіла спалені. Ще 5 тисяч євреїв 24 жовтня зігнали до в’язниці на заставі Дальник, помістили в бараки та спалили. Німецьке гестапо знищило ще 1 тисячу євреїв, а 15 листопада – в останній розстріл в Одесі – було вбито ще 1 тисячу євреїв. Таким чином, менш ніж за місяць було знищено близько 35 тисяч євреїв.
У гетто Трансністрії загинуло 200 тисяч радянських і румунських євреїв. З початку 1942 року в’язні, депортовані з Бессарабії та Буковини, отримували регулярну фінансову та продовольчу допомогу з Румунії та міжнародних єврейських організацій, що багатьом допомогло врятуватися. У них були добре розвинені соціальні служби та кустарне виробництво. Саме в Трансністрії вціліло близько 70 % радянських євреїв, що вижили в окупації. Щодо слов’янського населення румунська влада встановила жорстокий режим, де основним покаранням була страта.
Ліквідація Трансністрії
Під час Умансько-Ботошанської операції радянські війська 11 березня перейшли через річку Південний Буг, і вже за двадцять днів «Трансністрія» зникла. До кінця березня 1944 року на схід від Дністра вже не було військ Осі, крім Одеси. Тим часом відбулася зміна губернатора (замість Олексяну військовим губернатором став генерал-лейтенант Потопяну, колишній міністр економіки Румунії). Трансністрія була перейменована на «територію між Дністром і Бугом», цивільна адміністрація була замінена військовою, а територія поділена на Північний регіон (м. Рибниця) та Південний (м. Одеса).
Отже, маємо досить підстав, щоб стверджувати: це була брутальна, груба, жорстока й цинічна політика. А в галузі національної вона була спрямована ще й на зачищення краю шляхом депортації або винищення єврейського населення і румунізації інших етнічних спільнот; українці та росіяни, як православні й корінні жителі, посідали в цих планах провідне місце. Це стосувалося і молдаван, які за радянської доби «забули свої корені та мову».
Відтак політика румунізації в 1941–1944 рр. на Північній Буковині, в Трансністрії та на Придунайських землях втілювалася всіма інституціями окупаційної влади й була спрямована на перетворення цих теренів на колоніальну вотчину, по суті румунську за духом і культурою. Особливо від цієї політики постраждала єврейська община. Наслідуючи приклад Берліна, румуни послідовно винищували євреїв і діяли в цьому напрямку не менш зухвало, аніж німецькі окупанти.
Інші спільноти цих територій теж зазнали серйозних утисків від курсу на румунізацію – безумовно антигуманної політики окупаційної влади в епоху воєнного лихоліття 1941–1945 років.
Президент Вадим Красносельський вважає застосування в англомовному мовленні назви «Transnistria» образливим для Придністров’я. За його словами, це асоціюється з окупацією та Голокостом на території Придністров’я в період Великої Вітчизняної війни. Це таке ж окупаційне поняття, яке прозирає фашизмом і нацизмом. Він закликав просувати назву «Pridnestrovie».
У патріотичному вихованні молоді тема Великої Вітчизняної війни, безперечно, відіграє ключову роль. Необхідно й надалі дбайливо зберігати історичну правду, передавати її від покоління до покоління у всій повноті, без приховування та прикрашання. Тому що подвиг народу настільки великий і святий, що не потребує створення міфів.
Олена СТЕФАНЮК.
Фото: google.comurl tato-dan-nomor.