Відколи був винайдений автомобіль, світ поділяється на пішоходів і водіїв. Перші, безумовно, переважають, однак з огляду на світові темпи автомобілізації, других стає все більше і більше.
За кермом сімнадцятий рік і я, раніше був «завзятим» пішоходом, нерідко буваю ним і тепер. Отже, виступаю в різних ролях і перебуваю по різні боки барикад. Коли веду машину, не люблю пішоходів, коли йду вулицями – водіїв. У різних іпостасях у мене і претензії до основних учасників дорожнього руху різні. Буває так, що машину в мене раз у раз забирає син. У таких випадках принципово не користуюся громадським транспортом, йду на роботу пішки. Дорога займає 45 хвилин, і яких тільки жахів я не переживаю за цю «академічну годину» на дорогах нашого міста, перебуваючи у статусі пішохода.
Хронологія всього одного ранкового шляху на роботу. Не пощастило вже на Чапаєва. Пішохідний перехід біля магазину нерегульований, але є спеціальний знак і «зебра», щоправда, вона ледве проглядається. Машини, що повернули з вул. Одеської направо, тут якраз набирають обертів. Я ступаю на смугу переходу і … чую скрегіт гальм. Передні колеса за півметра від мене, довелося навіть відскочити (з боку це, напевно, виглядало комічно). Та мені було не до сміху. Красномовний обмін поглядами з водієм: жодного сумніву чи жалю на обличчі лихача. Навпаки, якась досада, типу «розходилися тут по переходах, не даєте їздити», хоча за правилами дорожнього руху перед пішохідним переходом водій зобов’язаний знизити швидкість і посилити увагу.
Трохи заспокоївся, пройшов через парк «Победа». На пішохідному переході біля кафе «Чудо-остров», що на перехресті вул. Миру, черговий шок. Тільки почав рухатися пішохідним переходом, на мене мало не наїхав велосипедист, який повертав направо на «зелений» сигнал світлофора. За ПДР транспортні засоби, що повертають направо/наліво, зобов’язані поступитися перехожим на пішохідному переході. Без вини винуватий, я ще був вилаяний, що «пру і не бачу червоного світлофору». Намагаюся пояснити вже криком, що «червоний» – для авто, які їдуть по вул. Миру, ти ж… (приховувати не буду, далі послідувала «неперекладна гра слів з використанням місцевих ідіоматичних виразів») навіть якщо горить зелений, на повороті направо повинен поступитися на перехресті пішоходу. Ну, думаю, дійду я сьогодні до роботи чи ні? Колишньої впевненості вже немає.
Це я сказав про велосипедистів як пішохід, тепер – як водій. Шанувальники двоколісного апарату для тих, хто керує «залізним конем» із чотирма колесами, ну просто якась мана. Ніколи не знаєш, чого від велосипедистів очікувати, їхні дії непередбачувані: рідко хто з них підніме відповідну руку, що вказує, в який бік вони мають намір повертати. Багато таких транспортних засобів у темний час доби не обладнані катафотами. Про те, щоб самі вони були в одязі зі світловідбивальними елементами, іншим учасникам дорожнього руху залишається тільки мріяти. Більшість власників велосипеда і поняття не має про Правила дорожнього руху, але ж вони його повноцінні учасники. І якщо вже виїхав на дорогу, то потрудися вивчити хоча бази ПДР.
Продовжую ранковий шлях. Уже на підході до роботи спостерігаю, як водії акуратно зупиняються перед пішохідним переходом на центральній площі, пропускаючи пішоходів. Протер очі, що за мара, а потім розгадав ребус – попереду стоїть машина ДПС. У ці ж хвилини на великому екрані йшла соціальна реклама з приголомшливими кадрами – автомобілі збивають пішоходів, зокрема на переході. Суцільне дежавю.
Нерадісні ранкові пригоди навели мене на такі ж думки. Водії так залякали пішоходів, що ті досить боязко спускають ногу з бордюру на «зебру», всі якогось підступу чекають, побоюються. Та чого приховувати, я ж теж, перебуваючи за кермом авто, буває, різко гальмую прямо перед пішохідним переходом. Тут я в іншій ролі, й деякі пішоходи мене особливо дратують. Особливо ті, в кого у вухах навушники, а якщо ще й у капюшоні, то це все – максимальний ступінь відчуження від навколишнього світу. Як поводитися з такими пішоходами, розуму не докладу. Просигналити, значить, налякати «неляканого і….а», він чогось недоброго під колеса кинеться, і доказуй після цього, що ти не винуватець ДТП.
Кому це потрібно? От і доводиться плентатися за таким відчуженим позаду, поки він не надумає або зійти з проїжджої частини, або кудись повернути. І таких «навушникових» екземплярів стає все більше. Напевно, це для них на пішохідних переходах почали писати «зніми навушники». Для безтурботних мам і тат інший напис – «Візьми малюка за руку!».
Мудрі люди твердять: корінь усіх проблем людських взаємин криється у вихованні та культурі. Спочатку про виховання. І тут без прикладу не обійтися. Незліченну кількість разів ставав мимовільним свідком такої сцени: малюк упирається, не хоче йти по пішохідному переходу на «червоного чоловічка», а мама його тягне, примовляючи: «Та нема ж машин, ходімо!». От вам і особистий батьківський приклад. Украй важливий суспільний осуд такої поведінки, а хто ж у нас наважиться зробити зауваження такому горе-батькові, адже це його чадо. Виходить, що всі уроки з безпеки дорожнього руху, які періодично проводять співробітники МВС у дитячих садках, початкових класах шкіл, ідуть нанівець, адже авторитет батьків у дітей такого віку величезний. Це пізніше, у 12–14, вони все знають, усе вміють, і батьки для них не авторитет, а поки ж… А поки що ось такий приклад, як не можна поводитися на дорозі. Зусилля суспільства у вихованні молодого покоління будуть марними, якщо вони не підтримуватимуться головними людьми в житті дітей – батьками.
Яке виховання і культура у тих водіїв і пішоходів, які прямо на дорозі з’ясовують свої неприязні стосунки за допомогою кулаків. Цими сценами рясніє Інтернет. На виправдання хтось, як один із героїв культового на початку 2000-х фільму «Бумер», скаже: «Це не ми такі, це життя таке». І, напевно, буде неправий, адже життя завжди важке, та це не привід перетворюватися на варварів, неандертальців якихось, якими рухають лише ниці інстинкти, а не християнська заповідь «Люби ближнього свого, як самого себе». Дуже багато людей далекі від слідування цій заповіді, ой як далекі.
За великим рахунком, особливий пієтет автомобілісти-любителі повинні відчувати до водіїв-професіоналів, які перевозять пасажирів. Як же, у них робота відповідальна. Та чи є водії громадського транспорту зразком дисциплінованості на дорогах? Запитання риторичне. Про водіїв маршруток і говорити не доводиться. Тому і не випадкові ДТП з їхньою участю.
І все ж, як би важко не було, як би нелегко досягалися позитивні результати, а виховну роботу щодо того, як поводитися на дорогах, необхідно продовжувати. У дитячому садку, у школах і в середніх спеціальних навчальних закладах у вигляді факультативів культуру поведінки на дорогах необхідно прищеплювати з дитинства. Робота ця повинна бути комплексною й повсюдною, оскільки ми хочемо знизити аварійність на дорогах, хочемо зберегти життя наших співвітчизників. Вона не повинна обмежуватися декадами та місячниками безпеки руху, не повинна нагадувати кампанійщину, вона має бути постійною, бо недарма кажуть, що вода камінь точить.
Навіть якщо не досягнемо результатів відразу, потрібно твердо і послідовно йти (в нашому випадку й їхати) цим шляхом. Це як оголошена в 1985 році боротьба з пияцтвом. Так, вона не принесла перемогу над цим соціальним злом, так, у ній було багато перегинів. Погодьтеся, навіть якщо ми й не стали пити менше, то хоч робимо це культурніше. Тепер ви не побачите черг біля павільйонів «Пиво – води» та всіляких «рюмочних», які пішли в історію, пиво вже не продають на вулиці (у пріснопам’ятні часи, йдучи з роботи, практично ніхто з мужиків не пропускав цей мобільно-стаціонарний об’єкт торгівлі), витверезники вже не переповнені двічі на місяць – у день авансу і зарплати. Шанувати Бахуса заборонено в громадських місцях, і це дає певні результати. Так і з поведінкою на дорогах.
В останні роки в багатьох країнах шириться добровольчий рух. У тій же Росії, наприклад, великий ажіотаж і неоднозначне ставлення свого часу викликала у громадськості діяльність учасників руху «Стоп, хам!». Так, часом методи їхні радикальні. Можливо, тільки такі й потрібні стосовно до тих, хто не дотримується норм громадської поведінки, зокрема на дорогах, і плює на правила, які виробило суспільство, і більшість якого намагається їх дотримуватися. Спробуємо ж усе-таки поважати одне одного, адже ми ж усі люди, вінець Божого промислу.
Я не великий шанувальник мультяшного кота Леопольда, це не мій улюблений герой з далекого дитинства, але його муркотіння «Ребя-А-А-та, давайте жить дружно» актуальне для вищеописаних ситуацій. Від себе особисто хочу закликати й водіїв, і пішоходів банальним «Будьте взаємно ввічливі».
P. S. Спонукальним мотивом до написання цієї статті став недавній трагічний випадок, що стався в російському Благовєщенську. Там теж усе починалося зі вседозволеності та повної відсутності бажання слідувати встановленим суспільством і державою правилам. Сумний підсумок – вознеслися на небо п’ять душ.
Микола КОЛЕСНИК.
Фото: kolesa.ru.