Якими діти народжуються, це ні від кого не залежить.
А щоб вони шляхом правильного виховання стали добрими, – це в нашій владі.
ПЛУТАРХ.
«Діти як квіти.
Доторкнись до кожної з них –
і вона задзвенить, і розсипле аромат, не схожий один на одного»
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ.
Родинне виховання – один із найважливіших і найцінніших чинників виховного процесу, найкращий колективний вихователь, носій найвищих людських ідеалів. В українців завжди панував культ сім’ї, рідної домівки, глибокої пошани до батьків та свого роду. Проте нині дедалі помітнішими стають прояви родинної кризи. Поширення злочинності та правопорушень ще раз свідчать про те, що настала нагальна потреба підвищувати роль сім’ї у вихованні дітей, допомагати молодим людям берегти сім’ю. Час звернутися до неоціненної скарбниці народного педагогічного досвіду, до історичних тенденцій формування та розвитку родини.
Традиційно виховання було першочерговою справою сім’ї, а не школи чи середовища. Глибоке дослідження української родини незмінно свідчить про її значний педагогічний потенціал, що має стати частиною педагогіки сьогодення. Головна цінність і специфіка сімейного виховання в тому, що воно відбувається в контексті життя самої родини, на прикладі батьків і на основі традиційної родинно-побутової культури.
В. Сухомлинський вважав, що найважливіші риси дитини зароджуються в сім’ї, однак великої шкоди завдають любов замилування, любов деспотична, любов підкупу: «Люди з кам’яним серцем частіше виростають у таких сім’ях, де батьки віддають дітям усе й не вимагають від них нічого».
А. Макаренко вдало вирішував проблеми сімейного виховання й усвідомлення батьківства. Він першим в Україні ввів термін «педагогічна технологія» і вийшов на рівень технології організації виховного процесу. Видатний педагог зазначав:
«Виховання дітей – найголовніша галузь нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни світу. Наші діти – це майбутнє батька й матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, наші сльози, наша провина перед іншими людьми, перед усією країною». Додамо – перед власною совістю і Богом.
Проблема сімейного виховання на сучасному етапі
Як же відбувається виховання в більшості сімей? Чи є воно досконалим? Чи завжди дитина розуміє, за що її карають, чому її вчинки не завжди схвалюють? У батьківському домашньому вихованні бракує серйозності, відтак у дітей – поваги й пошани до батьків. Діти поводяться з батьками, як з рівними собі, не соромляться їх ні в чому анітрохи, а без пошани до батьків нема пошани до людей. Тож як досягти успіхів у сімейному вихованні? К. Ушинський зазначав: «Де батьки люблять і поважають одне одного, там і діти любитимуть і поважатимуть їх».
Як виховати дитину слухняною?
К. Ушинський наголошував, що батьки повинні привчити дитину пройматися душевним станом іншої людини, ставити себе на місце скривдженого, отже, дати дитині можливість бути справедливою.
Слушними є слова В. Сухомлинського: «Дитину треба не примушувати, а навчати бути доброю – в цьому головне спрямування виховних дій батьків». Думку продовжує Б. Спок: «У житті дуже мало моральних аксіом, і одна з них така: доброта ніколи не веде до зла». Російський педагог Ю. Азаров говорив про дитячу доброту: «Не та людина добра і щедра, у якої всього багато, і вона якусь частину віддає іншим, а та, що готова віддати останнє. Однак, йдеться не про жертвоприношення. Для дитини стає великим відкриттям випробовування себе справжнім благородством». Отже, чим заповнений «батьківський резервуар», те переллється і в душу дитини.
Проблема родинного виховання в літературі
Українські письменники у своїх творах відображають усі реалії дійсності. Тому сімейні стосунки як джерело моральності, духовності молодого покоління посідають чільне місце. Це скарбниця загальнонаціональних надбань, приклад життєвої мудрості, зв’язок минулого, теперішнього і майбутнього, своєрідна чиста душа народу, цілий світ настроїв, роздумів, сподівань і мрій народу.
Зі сторінок дитячої літератури ми дізнаємося про традиції родинного виховання: сім’я вважалася святинею духу, благородних емоційних переживань, любові й вірності, щоденного живого спілкування, співпереживання, синівської та дочірньої вдячності, родинної солідарності, теплоти людських сердець.
Різні сім’ї – різне виховання
У творах виховання в сім’ї відображає різні аспекти: батько – глава роду, він займає позицію невтручання або пияцтвом нівечить духовний світ дитини; мати – берегиня сімейних стосунків, і мати – як жорстока, свавільна особистість, або перекладає свою материнську турботу на посередників; дідусь і бабуся – перші помічники у вихованні, у здобутті народної мудрості, або ж люди, що озлобилися на життя і не розуміють вікових особливостей дітей і проклинають їх. Таке порушення постулатів родинного виховання є причиною негативної поведінки дітей.
Різні сім’ї – різне виховання. Наприклад, у тій, де виростав Павлик (оповідання «Маленький горбань» С. Черкасенка), мати та дідусь прищеплювали дитині доброту, милосердя, вміння прощати та любити людей, які своїми вчинками цього й не заслуговують. Про це найкраще свідчить епізод, коли Павлика, що захищав пташині гнізда, набив злостивий Захарко, в якого мати була, очевидно, грубою жінкою.
Материнська молитва з дна моря дістає?
Мати – душевне тепло, безмежна ніжність, всеосяжна любов, молитва, до якої людина звертається в найтяжчі хвилини свого життя. Станіслав Чернілевський порівнює батьківську хату з храмом, а матір – із Великою Господинею, клопотусею, яка зігріває своїми почуттями, ніби теплою ковдрою, вже дорослу дитину:
Ковдрою закутуючи плечі,
Мати не пита, чому не сплю.
Вже однак зникає гіркотина,
Не катує серце печія.
Знову я – маленька дитина,
Мати знає більше, аніж я.
У поезії «Писанки» Ігоря Калинця мати, дотримуючись традицій родинного виховання, розвиває естетичні смаки дитини, розмальовує дивовижні «воскові взори» на пасхальних яйцях. Дитина споглядає це чудо «філігранних сплетінь ліній» і бачить там незрівнянні квіти, які буяють у росі, оленів, що бродять в березневім саду, стилізоване сплетіння садів, мереживо геометричного космацького орнаменту. А звідси – дитячі мрії про прекрасне, прагнення творити красу на Землі. Дитинство – це найщасливіша пора кожної людини. З ним пов’язані різноманітні колискові пісні, розповіді про фантастичних героїв і чудернацькі події, багато вражень від незвичайних подій.
Павлик («Маленький горбань») дуже любить зимові вечори, коли матуся пригорне його до себе і мрійливо розповідатиме казочку. Мамине тепло переливається в серце дитини і робить його безмірно добрим, милосердним до людей.
Мати як берегиня сімейного вогнища прищеплює своїй дитині любов і пошану до праці. Чудово це зобразив В. Близнець у повісті «Звук павутинки». Мати з хлопчиком разом готують обід. Головний герой підкидає сухе бадилля, дає «пару в котлах», щоб дим шугав із труби з вогнем та іскрами. Ненька сидить поруч на стільчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече їй у поділ. «Хороші діти – спокійна старість», – стверджує народна мудрість.
Повагу до релігії матері прищеплювали дітям змалечку. Молитва вранці та ввечері бриніла з вуст малечі. Недарма кажуть батьки, що «повинен вивчити правило, як «Отче наш». Діти боялися слова «гріх», боялися прогнівити Бога. Тому й Сашко («Зачарована Десна)», який вирвав молоду моркву, «нагрішив» багато, не послухав матері. Прибігши додому, підійшов до образів, подивився вгору востаннє на святих, де сидів «увесь їхній комітет», і йому стало жаль, що він вже не «їхній», а десь там навіки-вічні в пеклі. Діти розуміли, що зробивши гріх, треба обов’язково каятися чесно.
А як виховуються діти в сім’ях, де батьки забули про батьківські обов’язки, впали в прірву безбожності, грубі або навпаки занадто люблять своїх дітей.
В оповіданні «Федько-халамидник» В. Винниченка спостерігаємо різне виховання, бо батьки відійшли від традицій сімейного виховного процесу.
Толя виховується в сім’ї. Він чистенький, ніжний, зі щічками, як проскура. Мати не працює. Сварок у них немає, бо пожильці їм плату за квартиру знесуть, мужики за землю грошей привезуть, їх ніхто не вижене з квартири. Батьки Толю маніжили та бавили, довіряли в усьому, працювати не привчали, звинувачували в непорозуміннях чужих дітей. Тому він став боягузом і брехуном. А Федька били за найменшу провину, ніколи не з’ясовували причин його неслухняності.
«Мати Федькова теж схопила Федька й так торсонула, що з того аж бризки посипалися… Такою блідою й лютою Федько ніколи не бачив свою матір».
Так і хочеться сказати: «Шановні батьки! Виховуйте спочатку себе, а потім беріться за виховання дітей».
Який батько – такий син
Можна позаздрити О. Довженкові («Зачарована Десна»), що він мав такого чудового наставника, як батько. Хлопчик милується своїм татусем, його зовнішністю, людяністю, рухами: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні очі… Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!». У сім’ї Довженків, за традицією родинного виховання, главою роду був батько, тому й останнє слово залишалося за ним.
Слухняними були діти у слухняних батьків, які дотримувалися етнопедагогіки.
Невтручання батьків, намагання виховувати своїх чад на відстані ще більш негативно впливає на моральний і духовний світ молоді. У повісті «Женя і Синько» В. Близнець засуджує метод виховання на відстані. Мати Бена, струнка синьоока красуня, більше перебувала за кордоном. Чоловік її, інженер-конструктор із великого заводу, не хотів відставати від жінки й теж надовго виїжджав то до Польщі, то до Бельгії, то до Італії. Вдома батьки зустрічалися рідко, на великі свята, цілували й пестили сина, залишали йому наймодніші речі, іграшки. Результат порушення традицій родинного виховання – крадіжка з підвалу професора Гай-Бичковського.
Батько, який прилетів за викликом діда Андрона, говорив із сином паличним методом: «Кущолоб уперше в житті затопив з усього розмаху в рідну синову пику. Хлопець умить зблід і заплив на щоках прозеленню – від страху й несподіванки. Гупнувся головою об стіну і заревів на всю квартиру». Після цього батьки відлетіли в Карпати, а Бен знову залишився з дідом.
Дідусь і бабуся.
Яка старість у них?
Якщо матуся – це домашній оберіг, то бабуся – дітям порада, онукам – надійний захист, безмірна любов і тепло. Раніше бабусю та дідуся називали тільки на «Ви», не заперечували їхньої думки. Старенькі надзвичайно любили онучат і чекали їхнього приїзду. Так, у поезії «Забула внучка в баби черевички» С. Чернілевського бабуся проводжає своє онуча і дивиться, як ті маленькі рученята махали їй «до побачення». Бабуся втирає слізки, бо знає, що довго чекати наступного літа. Та ось зосталися маленькі черевички! Можливо, внучка їх навмисне лишила, щоб не так сумувала бабуся. Традиції родинного виховання в цій сім’ї мають глибоке міцне коріння.
Наслідки порушень традицій родинного виховання
Толя («Федько-халамидник») через велику довіру до нього батьків, «сліпу любов» стає злочинцем власної совісті й оббріхує Федька, росте безжалісним до бідних людей. Федько через невихованих і жорстоких батьків стає розбишакою – халамидником: перевертає все догори ногами.
Бен (повість «Женя і Синько») через виховання на відстані скоїв крадіжку, став палити, жорстоко поводиться з дідусем, ненавидить життя, не розуміє світ.
Отже, непорозуміння в сім’ї – трагедія для дітей, а звідси їхня неуважність на уроках, паління, вживання спиртних напоїв, наркотиків, скоєння злочинів, жорстокість один до одного, до вчителів, батьків і всього світу.
Українська література – могутній каталізатор, який допомагає учням якнайшвидше усвідомити роль батьківського авторитету та поважного ставлення до родинного вогнища, замислитися над вихованням у своїх майбутніх сім’ях, зрозуміти життєву мудрість: дитина вчиться тому, що бачить у себе вдома.
Галина КРИЖАНІВСЬКА.
Фото: gas-kvas.com.