«Я говорю всем открыто, что беру взятки, но чем взятки?
Борзыми щенками. Это совсем иное дело».
(Суддя Ляпкін-Тяпкін, герой безсмертної
комедії М. Гоголя «Ревізор»).
Яке гарне та звучне слово – корупція. I при цьому таке огидне соціальне явище. Принаймні так вважає більшість.
Скільки пам’ятає себе рід людський, стільки, напевно, і бореться з хабарництвом, казнокрадством, корупцією. Таке враження, що це вічне явище, і вічна боротьба. Як у відомій комуністичній пісні «И вновь продолжается бой».
Всевіда Вікіпедія класифікує корупцію (від лат. Corrumpere – розтлівати, лат. Corruptio – підкуп, псування) так: термін, що позначає зазвичай використання посадовою особою владних повноважень і довірених йому прав з метою особистої вигоди, що суперечить законодавству і моральним установкам. Корупцією називають також підкуп посадових осіб, їхню продажність.
Начебто все гранично ясно – явище негативне, з ним необхідно боротися всіма доступними способами. Це аксіома, яка не потребує доказів. Однак і виправдань цьому ганебному явищу існує теж велика кількість. Яких тільки «аргументів» при цьому не наводиться: «у нас така традиція, ментальність», «та не хабар це, а подяка хорошій людині за прискорення процесу», «всі дають, і я даю», як варіант «усі беруть, і я беру».
Варіацій багато, а суть одна – потурання, провокування хабарництва, живоглотства. І вже кіношний Верещагін з його «Я мзду не беру, мені за державу прикро» в суспільній свідомості навіть і не герой зовсім, а, вибачте за це слово, «придурок». Як же? Йому пропонують: «Ми заплатимо золотом», а він не бере, у нього що, не все гаразд з головою? Наскільки ж може бути спотвореною, збоченою наша свідомість, якщо ми людину обов’язку і честі сприймаємо, як білу ворону, що в природі зустрічається вкрай рідко. Якщо держоргани сусідньої держави нагороджують митника за те, що він відмовився взяти хабар у 300 «зелених», а потім ще й віщають про це з усіх інформаційних рупорів. Та ж це повинна бути звичайна річ!
І якщо вже корупція перекочувала в анекдоти та усний фольклор, то безумовно зрозуміло, що таке соціальне явище не є чимось незвичайним. Що б ми не підносили, якого б розміру не була наша «безмірна подяка», різниці немає – ми все одно здійснюємо аморальний вчинок, ми здійснюємо злочин! Та тільки десь у глибині душі зріє слабкий протест цьому. А так ми махнемо рукою – «подумаєш 20 баксів, зате я час не втрачав, у чергах не вистоював». Публічно ми всі проти корупції, з важливим пихатим виглядом віщаємо про її шкоду. А що на ділі? Ось тому у цій важливій боротьбі повинен діяти принцип «почни з себе».
Вражає наша інертність, наше поблажливе, а в деяких випадках і захоплене ставлення до тих, хто «бере». При цьому ми чомусь випускаємо з виду один важливий фактор – корупціонери обкрадають кожного з нас. Ми повинні цьому противитися. Невже нам не шкода самих себе? Наш громадянський обов’язок створити нетерпиму обстановку навколо хабарників і тих, хто використовує інструменти й переваги свого службового становища. Ми чомусь засуджуємо не хабарника, а того, хто заявляє про нього у правоохоронні органи. При цьому крутимо біля скроні, коли нам у компанії розповідають, що якийсь бюргер з Німеччини заявив куди слід про те, що «на його погляд», новий сусід «живе не за коштами». Корінь проблеми лежить у нас самих. Ми ще не вбили Дракона в собі.
У більшості населення поступово виробляється переконання в марності цього наміру – «все одно нічого не вийде, не варто і братися, час витрачати». Проте не всі опустили руки у щоденній боротьбі з корупцією, у якій незрозуміло – чи вона нас, чи ми її? Свідчення цьому є –
вони в повідомленнях правоохоронних органів.
Ми часто чуємо: «Соціальну хворобу під назвою «корупція» необхідно лікувати комплексно». Та ось тільки діагноз є, а з алгоритмом лікування щось не зростається. Напевно, той, хто запропонує універсальний рецепт лікування цієї суспільної хвороби, відразу отримає Нобелівську премію.
Неможливо уявити собі корупцію без використання адміністративного ресурсу у власних інтересах на шкоду закону, а отже, на шкоду суспільству. На сьогодні ніде не знають, як здолати це соціальне зло. При цьому скрізь виробляються заходи щодо часткової локалізації цієї суспільної хвороби. Цей шлях довгий і важкий, це справа не одного дня і навіть не одного року. Немає єдиного рецепта знищення такого небезпечного, антигромадського явища. Багато громадян ратоборствують за посилення заходів кримінальної відповідальності, й повторюють розхожу фразу «при Сталіні такого не було». Та було! Не в таких масштабах, але точно було. При Хрущові та Брежнєві корупція розцвіла буйним цвітом, згадайте хоча б «бавовняну справу» часів застою. Це була, як тепер кажуть, система.
За родом роботи довелося брати участь у громадських слуханнях на цю тему у Верховній Раді ще наприкінці 90-х років. І саме тоді лунали слушні пропозиції, які й тепер не втратили актуальності. Є два визначальних моменти. Вони є хоч і важливими, але лише окремими фрагментами комплексної системи протидії корупції.
Перше. Чиновника треба поставити в жорсткі законодавчі рамки, коли, образно кажучи, «крок вліво, крок вправо вважається втечею». Над сановником, як дамоклів меч, повинна висіти відповідальність у разі, якщо громадянин звернувся до нього за захистом і допомогою, але не дістав їх. Люди повинні повірити в державу. Адже загалом державний апарат і створений для того, щоб полегшити життя людини. Громадянин повинен дістати захист держави в разі, якщо його права зневажаються.
Самі громадяни повинні бути обізнані у своїх правах і вміти їх відстоювати, тоді чиновникам буде важче ними маніпулювати. Для цього важливо проводити серед населення те, що називається «правовим лікнепом». Відрадно, що останнім часом правова свідомість населення підвищилася.
Звичайно, підвищення зарплат тим, хто від імені держави реалізує її функції, не врятує від корупції, але певною мірою може зменшити спокусу залізти в бюджетний гаманець чи в кишеню громадянина.
Друге. Необхідність створення в суспільстві нетерпимого ставлення не тільки до тих, хто бере, а й до тих, хто дає. Неприйняття корупції необхідно виховувати з дитинства, щоб воно ввібралося у свідомість людини на генному рівні. Багато що в боротьбі зі зловживанням службовим становищем, наживою, хабарництвом залежить від позиції всього суспільства.
Для боротьби з корупцією є чимало способів, методів, заходів. Та головне, що потрібно – це бажання.
Микола КОЛЕСНИК.
Фото news.un.org