Дивовижна людина, доля якої оповита пеленою загадок і таємниць, Петро Iванович Багратіон, завжди душею болів за батьківщину і збереження її суверенітету. По суті нащадок горців, він зумів стати справжнім росіянином і настільки відзначився у Вітчизняній війні 1812 року, що надовго залишився в пам’яті народній.
Генерал Петро Іванович Багратіон – мабуть, найвідоміший і найзагадковіший полководець цього історичного періоду. Народився він 10 липня 1765 року. Життя його було нелегким і навіть небезпечним. Розслаблятися не давали жителі гір, які викрадали худобу, нападали на поселення. Тому з малих років Петра навчили стріляти й майстерно володіти шаблею. Вже з юності він налаштував себе на військову кар’єру. Головним університетом для нього стала військова служба. Юнак був зарахований спочатку рядовим мушкетером в Астраханський піхотний полк, брав участь у битві проти повсталих чеченців, у якій, за інформацією з різних джерел, був поранений і потрапив у полон, а після повернення йому надали сержантське звання.
Після переведення в 1786-му в Кавказький мушкетерський полк сержант Багратіон брав участь у російсько-турецькій війні 1787–1791 рр. і показав себе з найкращого боку. Під стінами Очакова в 1788 р. він здобув еполети підпоручика, а вже в 1790-му став капітаном. Багратіон служив у Київському кінно-єгерському та Софійському карабінерному полках. Уже підполковника Багратіона помітив і наблизив до себе командувач армією генерал-аншеф О. В. Суворов.
З червня 1795 р. Багратіон командував батальйоном 6-го єгерського полку, а з травня 1797-го прийняв увесь полк. У 1798 р. він – полковник, а в лютому 1799-му – генерал-майор.
За полководницький талант, особисту мужність і хоробрість, справедливість і турботу про підлеглих його любили у військах. Багратіон не був витонченим та освіченим, не любив офіцер і помпезне вбрання. Йому було легше знайти спільну мову з простими рядовими, ніж з деякими генералами.
Сучасники стверджували, що Багратіон спав на соломі й їв з одного котла з солдатами, носив папаху і бурку. Вони згадували також, що про своїх солдатів він дбав, як батько про дітей. Бійцям офіцер був готовий віддати свою платню і їжу, аби ті ні в чому не мали потреби й продовжували вірно служити. Солдати ж перебували під великим враженням від такого командира, який виявляв щедрість. Його поважав сам О. Суворов. Під час боїв він не відсиджувався в тилу, а рвався на передову.
Прославився Багратіон і в італійському та швейцарському походах під командуванням О. Суворова в 1799 р. Петро Іванович керував авангардом союзної армії, який увірвався в одну з найсильніших фортець Північної Італії. Де б він не воював, всюди діяв «зі спритністю, завзяттям і старанністю», дістаючи поранення і нагороди. Усюди Багратіон був кращим, і Суворов доповів про нього імператору Павлу I. Про хороброго грузинського князя заговорили в Петербурзі: його призначили шефом Лейб-гвардії єгерського полку, приймали при дворі. Кампанія 1799-го стала для Багратіона прекрасною полководницькою школою під керівництвом великого вчителя. Суворовські принципи увійшли в його плоть і кров, стали його власними. Сам же Суворов помітив у молодому офіцерові не тільки гарячу вдачу і безстрашність, а й воєнний талант. Олександр Васильович зробив Багратіона не тільки своїм учнем, а і правою рукою, й подарував йому шпагу, з якою той не розлучався до кінця життя.
Історіографи свідчать, що на Бородінському полі росіяни й французи зійшлися в генеральній битві 26 серпня 1812 року. Багратіон командував лівим крилом російської армії. З раннього ранку добірні французькі частини обрушувалися хвиля за хвилею на укріплення лівого флангу, але росіяни стояли стіною. У розпал битви, близько опів на десяту ранку, Багратіон особисто очолив контратаку 2-ї гренадерської дивізії, але був поранений осколком гарматного ядра в ліве стегно, що стало в результаті фатальним. Залитого кров’ю хороброго російського офіцера винесли з поля бою. «Армія осиротіла», – згадували очевидці. У цей драматичний момент здавалося, що ніщо не зупинить французькі колони, але з небаченою мужністю і холоднокровністю оборону очолив генерал Барклай де Толлі.
«Скажіть генералу Барклаю, що доля армії та її порятунок залежать від нього», – сказав поранений Багратіон.
Слава про П. І. Багратіона поширилася не тільки в Росії, а й у сусідніх державах. Про талановитого полководця заговорили у Франції. Наполеон назвав Петра Івановича «…кращим генералом російської армії». Історики, архівісти, вчені, що вивчають епоху наполеонівських воєн, нащадки учасників Вітчизняної війни 1812 року висвітлили нові цікаві факти про життя і діяльність видатного російського воєначальника. Наприклад, на думку Наполеона, у росіян був «… тільки один справжній, хороший генерал – Багратіон». Він, дійсно, самовіддано керував ввіреними йому військами, складав шалені плани походів і виходив з перемогою, втілюючи їх у життя. Він ризикував. Вступав у змови й іноді помилявся. Він боявся государя і ніжно любив матінку-імператрицю. Хтось його поважав і високо цінував, хтось мав до нього неприязнь. Найбільша ж таємниця генерала зовсім не була таємницею ні для кого: він безмірно любив свою батьківщину.
«Можна невтомно говорити про пам’ять наших предків. Зверніть увагу, чиї імена представлені на пантеоні російської військової слави в місті Бендери. Ці полководці прославили своїми подвигами не тільки Придністров’я, а й Російську імперію, всю військову історію… Сьогодні вони тут, у місті Бендери, знову стоять поруч. Генералісимус Суворов, фельдмаршал Кутузов, фельдмаршал Воронцов, генерали Інзов, Мусін-Пушкін, Раєвський та інші – це великі імена Росії, які представлені на нашій Батьківщині. Завжди Бендери й Придністров’я в цілому стояли на лінії зіткнення Західної та Східної цивілізацій, як кордон геополітичного розлому. За багато століть, по суті, нічого не змінилося. Найголовніше, що ми можемо зробити – пам’ятати минуле, пам’ятати тих, хто захистив Вітчизну, не шкодуючи життя. Це свідчить про спадкоємність поколінь на нашій землі. Цим завжди відрізнялося Придністров’я», – зазначив Президент ПМР Вадим Красносельський.
До цієї когорти талановитих полководців належить і П. І. Багратіон – грузинський князь з російським серцем. Одного з кращих генералів російської імператорської армії за всю її історію ніколи не забували: йому присвячують тематичні круглі столи, наукові конференції.
Петро Іванович Багратіон став кавалером усіх російських і багатьох іноземних орденів. Вітчизняна війна 1812 року не принесла князю орденів, але залишила йому вищу нагороду – вдячну пам’ять нащадків. Більшість своїх військових звань князь Багратіон здобув у боях.
Рішучі й самовіддані дії генерала в численних баталіях і його загибель на полі Бородінської битви завжди були та є прикладом для всіх наступних поколінь російських і радянських офіцерів.
Світлана ЗОЗУЛЯ.
Фото russian.rt.com