Незадовго до початку кривавих подій у Придністров’ї в 1992 році перший голова ОРТК Григоріопольського району Григорій Попов вирішив написати мемуари про свою участь у бурхливих придністровських подіях 1989–1991 року.
Він написав листа своєму колишньому однокурснику, другові й колезі Станіславу Хатунцеву, який на той час працював у редакції газети «Комсомольская правда», з проханням допомогти опублікувати його матеріали в одному з центральних друкованих видань Росії, але військові дії в Дубоссарах і наступна війна в Бендерах змусили його відкласти перо.
«Я все одно про це обов’язково розповім, дай тільки час», – говорив він дружині Наталії. «Не забудь ще написати про те, як ти створював, а потім керував територіально-рятувальним загоном району, був депутатом, співголовою ОРТК, під час війни в Бендерах очолював народне ополчення Григоріополя, нарешті, командував мотострілецьким батальйоном миротворчих сил, а також був комендантом прикордонної комендатури «Григоріополь», –наполегливо нагадувала вона коханому чоловікові.
У далекому 1976 році молода сім’я Попових – випускників філологічного факультету Уральського держуніверситету імені М. Горького – приїхала працювати в молдавське місто Григоріополь. Наталія влаштувалася вчителем російської мови та літератури в одну з місцевих шкіл, а Григорій став кореспондентом районної газети «Дружба», оскільки у Свердловську вже мав практику роботи в пресі, й ця діяльність йому подобалася. Згодом йому запропонували перейти на посаду відповідального секретаря районного видання, а пізніше – головного редактора газети.
Наприкінці 80-х настав бурхливий час параду суверенітетів, який не обійшов стороною і Придністров’я. Почалося все з політичних страйків 1989 року. Григорій Попов, не вагаючись, визначився, з ким він і по який бік барикад повинен бути. З цього моменту у нього почалося нове життя, а з ним виникли й нові турботи, проблеми, хвилювання. Та зупинитися вже було неможливо.
Про нього в Придністров’ї тепер шанобливо говорять: Григорій Попов – один із тих, хто стояв біля джерел створення нашої республіки. Перший голова Григоріопольського ОРТК під час бойових дій з відбиття агресії Молдови став командиром Народного ополчення Григоріополя. По завершенні бойових дій він командував Григоріопольським батальйоном миротворчих сил, а після створення Прикордонних військ ПМР став першим комендантом прикордонної комендатури Григоріополя.
Про це багаторазово повідомляли ЗМІ: газети, телебачення, радіо, згадували на мітингах.
«Він очолював усі збройні формування Григоріополя, не маючи при цьому абсолютно ніякої військової освіти, – підкреслила під час нашої бесіди його «бойова» подруга і супутниця життя Наталія Миколаївна Попова.
Нині хочеться розповісти про відомий усім епізод із біографії Григорія Попова: його арешт і перебування в кишинівських катівнях. У серпні 1991 року після провалу ДКНС (Державного комітету надзвичайного становища) силові структури Республіки Молдова, відчуваючи свою повну й абсолютну безкарність, перейшли до найрадикальніших дій відносно лідерів нашої молодої республіки. Їхній план не відрізнявся особливою оригінальністю: вони хотіли просто відловити й ізолювати у в’язниці всіх «призвідників і баламутів».
У ніч з 22 на 23 серпня 1991 року молдовські спецслужби заарештували багатьох депутатів Верховної та місцевих рад Придністров’я. Зокрема, були захоплені Гімн Пологов та Iлля Мільман у Бендерах, Олександр Порожан – у Дубоссарах, Володимир Боднар і Григорій Попов – у Григоріополі. Тієї ж ночі за ґрати кинули першого Президента Республіки Гагаузія Степана Топала та одного з її лідерів Михайла Кендігеляна. Пізніше в Києві схопили Iгоря Смирнова і депутата з Рибниці Андрія Чебана.
От що згадує про той арешт Наталія Попова:
«Без пред’явлення будь-яких звинувачень і документів у квартиру ввірвалися озброєні люди. Мого чоловіка вдарили прикладом автомата в лоб і по ребрах. Його відвезли в невідомому напрямку. Тільки через кілька днів ми дізналися, що він перебуває в одному з ізоляторів Кишинева».
У в’язниці Григорію Попову було дуже важко. Особливо турбувала черепно-мозкова травма, яку дістав під час арешту. Ніякої медичної допомоги в’язню не надавали. Кинули його в камеру до кримінальників, але з ними Григорій Миколайович знайшов спільну мову. Мало того, він проводив з ними регулярну політпросвітроботу: ким і навіщо була проголошена Придністровська Молдавська Республіка, яких цілей вона повинна досягти та що чекає придністровців у майбутньому.
На захист своїх лідерів стали жінки Придністров’я. Жіночий страйковий комітет перекрив залізницю і тим самим привернув увагу ЗМІ та політиків до факту незаконного затримання придністровських депутатів. Ігор Смирнов у своїй книзі «Жити на нашій землі» пише:
«Під час побачень із дружиною та адвокатом я дізнавався про новини й відчував, що діяльність наших представників у погоджувальній комісії і, перш за все, рішучі дії наших жінок, всіх придністровців, дають свої плоди».
Політичних в’язнів звільнили ввечері 1 жовтня.
Олександр Сайдаков і Андрій Манойлов, які замінили Ігоря Смирнова на ці 40 днів на постах голови Тираспольської міськради та Голови Республіки, зустріли звільнених і відразу ж повезли у Бендери, де, сидячи на рейках, їх чекали жінки, які у важких умовах відстоювали свободу Придністров’я.
Галина Андрєєва у своїй книзі «Жінки Придністров’я» згадує той вечір:
«Смирнова, Боднара, Попова, Топала і Кендігеляна, що вийшли з машини, буквально завалили квітами. Кожна з жінок прагнула обійняти або хоча б помацати тих, заради кого довелося витримати суворі місячні нестатки. Мужики стояли перед нами бліді, втомлені, але щасливі, а дівчата не приховували сліз радості. У наметі був приготований чай на травах, і звільнені в’язні пили його з дуже великим задоволенням».
Цей арешт і в’язниця, звичайно, відбилися на фізичному здоров’ї Григорія Попова, але морально та духовно тільки зміцнили. Він, як і раніше, віддавав усю свою енергію та сили на те, щоб захистити, відстояти нашу молоду республіку. Однак, на превеликий жаль, мемуари Григорій Попов так і не написав – 5 грудня 1993 року раптово зупинилося його неспокійне серце. Він не встиг дізнатися про те, що на його честь названий прикордонний загін, яким Григорій Миколайович командував, а також одна з вулиць міста Григоріополя. На згадку про нього відкрито дві меморіальні дошки. Нарешті, найголовніше – республіка, яку він створював і захищав, живе й розвивається!
Серед відзнак Григорія Попова – ордена і медалі ПМР (зокрема орден Республіки та орден «За особисту мужність»), нагороди Росії й нашого козацтва.
«Мій чоловік не загинув у бою, – каже Наталія Попова. – Але з 1989 року, коли він зробив свій вибір на користь незалежного Придністров’я, Григорій Миколайович працював на знос. Позначилися і постійні погрози на його адресу, і побиття в тюремних катівнях, і кинута в наше вікно граната. Хіба це все так просто пережити? Ні, звичайно».
Павло ОСТАПЕНКО.