Понад 30 років минуло з початку збройної агресії з боку Республіки Молдова проти мирного народу Придністров’я. Однак біль від скоєного назавжди залишиться в сім’ях, які втратили батьків та синів.
Для молодого тоді Тараса Пшінки захист Придністров’я став сенсом його, на жаль, недовгого життя. Народився він 12 лютого 1971 року в Кишиневі. По закінченні місцевої школи вступив на факультет автоматичного електрозв’язку політехнічного інституту. І тут розпочалося непередбачуване.
Наприкінці 80-х років минулого століття в Радянській Молдавії розгорнув свою діяльність націоналістичний рух, який не мав одностайної підтримки поміж громадян республіки, а жителі Лівобережжя взагалі не сприймали й засуджували його.
За словами Петра Iвановича, сина не приваблювали політичні акції, до яких залучали студентів.
«З цього приводу ставлення з боку викладачів до нього кардинально змінилося. У 1990 році наша сім’я переїхала в Тирасполь, де Тарас продовжив навчання. Настав зловісний 1992 рік. Біля військкоматів вишикувалися черги чоловіків, які добровільно йшли захищати республіку і свої сім’ї від румунських агресорів. Тоді відчувалося надзвичайне загострення патріотичних почуттів, адже вони стали на захист своїх батьків і рідної мови, якою влада Молдови забороняла навіть спілкуватися. Син воював у складі Республіканської гвардії», – розповів батько захисника.
Трагічною датою в історії Придністров’я є 19 травня 1992 року. Цього дня силовики Молдови протягом кількох годин обстрілювали позиції придністровських гвардійців на ділянці Погребя – Дороцьке, а згодом під прикриттям бронетехніки намагалися захопити висоту біля села Погребя. Це дало б їм можливість установити контроль над шосе Тирасполь – Кам’янка.
Анатолій Артюхов (рота № 2 першого батальйону Республіканської гвардії) теж захищав республіку на цій важливій ділянці. Він з гордістю згадує Тараса і з болем говорить про ті події:
«Вночі націоналісти підповзли до сопки, а вранці почали «крити» нас мінометами, потім направили на наші позиції дві бронемашини. Тарас Пшінка не розгубився, взяв гранатомет і підбив броньований тягач. Незабаром він спалив ще одну ворожу машину».
Справжнім бойовим товаришем для Тараса став гвардієць Геннадій Буряк. За його словами, вони були особисто знайомі ще до початку бойових дій. Юнаків багато що поєднувало, зокрема одне хобі – любов до мотоциклів. Кровопролитні події 1992 року не дали їм розвинутися.
На висоті біля села Погребя друзі допомагали один одному. Г. Буряк згадує:
«Наше військове керівництво призначило Тараса гранатометником, а мене – кулеметником. Понад 100 снарядів випустили бойовики Молдови на наші позиції. Було страшно і невідомо, як уберегтися. Я залишився живим саме завдяки Тарасу: він встиг із гранатомета підбити дві одиниці техніки, що грізно рухалися на нас. Потім шквал залпового вогню мінометної батареї противника вирвав із наших рядів одразу чотирьох захисників-придністровців, зокрема й Тараса. Мене, на щастя, тільки поранило. Гвардійцям удалося зупинити румунських нападників. Жаль хлопців, наших бойових друзів, пам’ятатимемо їх завжди, скільки будемо жити. Світла їм пам’ять».
Тарас Пшінка посмертно нагороджений орденом «За личное мужество» і медаллю «Защитнику Приднестровья».
На місці описаного бою встановлений пам’ятний знак, до якого щороку 19 травня ветерани тих подій покладають живі квіти. За традицією вони відвідують цвинтар у Дубоссарах, де разом з іншими захисниками похований і Тарас.
Усім нам, придністровцям, необхідно зробити все можливе для збереження правдивої історії 1992 року, щоб молоде покоління не забувало про героїв-земляків, які віддали життя за мир на нашій землі.
Влітку 2021-го в Тирасполі відкрили пам’ятник військовослужбовцям першого батальйону Республіканської гвардії, які загинули під час захисту Придністров’я у 1992 році. На пам’ятнику викарбувані імена полеглих захисників республіки. Там є й ім’я Тараса Пшінки.
Володимир ДАНИЛОВ.
Фото з сімейного архіву.