Пам’ять про захисників Придністров’я жива і житиме вічно. Саме тому ми згадуємо їх у день народження і в пам’ятний сумний день, розказуємо про них на сторінках газет, у радіо- і телепередачах. Молоде покоління повинно знати своїх героїв. Це все, чим ми можемо їм віддячити.
Ніколи не забудуть придністровці постріли й вибухи 1992 року, коли війна увірвалася в їхнє мирне життя. В автомобілях з білими прапорами, пішки, хто як міг, тікали люди від війни. Перед очима постає картина не для слабких нервів.
Першого серпня 1992-го завершилася гаряча фаза війни. Головну роль у цьому відіграв воїнський контингент Росії під командуванням генерала Олександра Лебедя. Тільки коли воєнне протистояння закінчилося дипломатичними переговорами, придністровці змогли з легкістю видихнути. Однак залишилися незагоєні рани на тілі республіки й у душах людей, які все пам’ятають і ніколи не забудуть своїх захисників. Не можна нехтувати уроками минулого, тому і звертаємося до пам’яті, відновлюємо деякі історичні моменти, поки ще живуть поруч із нами свідки тих подій.
На Алеї Слави в Тирасполі поміж багатьох є один пам’ятник, повз який пройти неможливо: з чорного граніту сумно дивиться зовсім молодий хлопець. Це Юра Бойцов, який у грізному 1992-му зробив свій вибір: вирішив податися туди, де війна вже йшла щосили. «Мамо, я повинен бути там», – сказав він матері, Вірі Михайлівні, й поїхав добровольцем у Дубоссари. Там йому видали зброю, і відтоді він з карабіном не розлучався ніколи (як, втім, і всі гвардійці). Очевидці згадують, що його жартома називали Рембо і любили за сміливість і веселий характер. Між тим, війна тривала, треба було захищати Батьківщину і допомагати товаришам. Незбагненним чином Юра завжди опинявся там, де чекали його допомоги. Після смерті товариша, Жені Ткаченка, Юра ліз у саме пекло. Його застерігали, щоб був обережнішим, але він віджартовувався словами: «Для мене ще куля не відлита і не скоро віділлють». А тим часом зростала кількість жертв серед гвардійців і мирних жителів. Опонівці Молдови обстрілювали заводи, фабрики, навіть лікарні. Мати Юрія згадує, що іноді йому вдавалося ненадовго вирватися в Тирасполь у службових справах, а заодно побачитися з рідними. Звичайно ж, він розповідав їм про товаришів, про життя на фронті. Про себе говорив мало.
Місцем його останнього бою стала та сама Дубоссарська гребля. Коли опонівці почали жорстоко обстрілювати позиції наших захисників, Юра з друзями помчав до місця бою. Пробираючись ближче до греблі, вони побачили, що там уже горів наш БТР. Бійців треба було виручати. Тим часом друзі Юрія один за одним діставали поранення, й от він залишився один, сподіватися треба було тільки на себе. Поступово вогонь з боку гвардійця все слабшав, і товариші зрозуміли, що він тяжко поранений. Після трьох-чотирьох коротких черг автомат замовк зовсім. «Юро, що з тобою?» – товариші запитували, кричали, кликали його, але Юра не відповідав. Це був кінець. Він загинув, рятуючи товаришів. Удома на нього чекала вся родина, щоб відсвяткувати його день народження. Проте не судилося…
У Віри Бойцової-Осадчої серед небагатьох свідчень придністровської воєнної доби збереглася чорно-біла фотографія, зроблена в березні 1992 року. На ній п’ятеро молодих людей. Втомлені, але з усмішкою на обличчях, стоять вони на греблі Дубоссарської ГЕС. Юра Бойцов (крайній праворуч) у домашньому одязі, він (якби не автомат і бронежилет) ніби зібрався на природу. Бойова зброя в руках кожного юнака і бронежилети свідчать про те, що все не просто так, що вони – на бойовому посту і готові захищати рідне Придністров’я і свої сім’ї.
На жаль, немає сьогодні поруч із нами й матері Юри – Віри Михайлівни. Не витримало материнське серце. Вона стійко трималася, знаходила в собі сили для зустрічей із молоддю, розповідала про свого чуйного і доброзичливого сина, який народився в Тирасполі, закінчив столичну середню школу № 14. Коли на берегах Дністра почався збройний конфлікт, йому було всього 22 роки. Віра Бойцова згадувала:
«Довго не віддавали вже розстріляних хлопців, кати до них підходили й ще по кілька разів у них стріляли. У мого Юри чотири кульових поранення і в голову, і в серце».
Захисник Придністров’я загинув 20 травня 1992 року.
До річниці цієї трагічної події в його рідній школі відкрили меморіальну дошку. Поруч із Вірою Михайлівною був і вже дорослий син Юрія – Володимир. Коли батько загинув, він був іще немовлям. Нині це дорослий чоловік і справжній сім’янин. У пам’ятний день на його очах були сльози, бо звідусіль невпинно лунали слова подяки.
Минуло вже 32 роки, як миротворчі сили Російської Федерації зупинили кровопролиття і встановили мир на берегах Дністра.
Низький уклін і вічна пам’ять Юрію Бойцову і всім, хто ціною власного життя повернув мир нашому Придністров’ю.
Любов ФЕТIСОВА.
Фото з сімейного архіву.