Про засновника і першого головного редактора газети «Гомiн» Михайла Чернегу з упевненістю можна сказати: це герой нашого часу. Такий, на перший погляд, сміливий висновок підтверджує багато фактів його біографії. У цьому нарисі ви знайдете докази, що свідчать про незаперечність заяви, підтвердженої аргументами та фактами.
Випробування часом
Народився він 12 листопада 1931 р. у с. Бєлочі Рибницького району Молдавської РСР. У далекому 41-му, коли німецько-румунські загарбники окупували його батьківщину, місцева молодь створила підпільну організацію, яку очолив старший брат 10-річного Михайла – Дмитро. Штабом молодих підпільників став Бєлочинський ліс. «Мій старший брат Дмитро організував у Бєлочах підпільну групу, – розповідав мені Михайло Іванович. – Одразу після того, як Червона Армія відступила, в окопах залишалося багато зброї. Наші хлопці збирали її та ховали в лісі. Тоді такої широкої дороги ще не було, були стежки. Цими стежками німці та поліцаї вели полонених червоноармійців у Рибницю, до в’язниці. Наші підпільники відбивали полонених та виводили їх на Україну».
Мишко став наймолодшим учасником антифашистської групи. Він виконував дуже відповідальне завдання – був зв’язківцем. Фашисти перевіряли підлітка не дуже прискіпливо. А він, удаючи що йде купувати молоко, носив у глечику записки. «Вночі на горищі електростанції, – згадував Михайло Іванович, – за радіоприймачем друзі-підпільники приймали останні зведення Радінформбюро. Потім писали листівки та розповсюджували їх у нашому і сусідньому селах. Мені доручали переписувати, розмножувати цю інформацію. Та наприкінці кожної листівки я завжди, звертаючись до односельців, обов’язково дописував щось від себе».
Можливо, звідси й бере початок журналістський талант Михайла Чернеги?
Підпільна група успішно розгортала свою діяльність, доки в організації не з’явився зрадник. Він «здав», доніс на Дмитра Чернегу фашистам. Двадцятирічного підпільника жорстоко катували спочатку в Рибниці, потім у Тирасполі. На плитах Меморіалу слави села викарбуване ім’я героя. Вулицю, де жив юнак-підпільник, перейменували на його честь. Пізніше історія цього подвигу стала основою оповідання Валентина Махоніна «Остання дорога Дімки Чернеги», яке ввійшло до збірки про підпільників із символічною назвою «Ми не забудемо вас, хлопці». Михайло Чернега не забув: на честь старшого брата назвав сина.
Журналіст – не професія, а покликання
Сьогодні Михайла Івановича Чернегу вважають одним із найвідоміших і титулованих придністровських журналістів. Однак мало хто знає, що це не перша його професія. Перша спеціальність Михайла Івановича – агроном, фахівець із виноробства та виноградарства. Він освоїв її ще до служби в армії, а його талант журналіста став виявлятися вже під час термінової служби, коли юнак активно співпрацював з газетою Одеського військового округу.
Демобілізувавшись, Михайло працював учителем сільської школи. У червні 1961 р. закінчив історико-філологічний факультет Кишинівського державного університету, здобувши вищу освіту за спеціальністю «вчитель російської мови та літератури». Уже як педагога з вищою освітою, молодого спеціаліста призначили директором спочатку Ленінської восьмирічної школи Рибницького району, а потім Краснянської середньої школи того ж району.
І все-таки покликання брало своє: ще працюючи на ниві освіти, Михайло Чернега регулярно готував кореспонденції до районної газети «Ленинское знамя» та до республіканської – «Советская Молдавия». Головними героями нарисів були вчителі, школярі, їхні батьки-колгоспники.
Повністю перейти на журналістську стезю наш герой вирішив 1965 року: в газеті «Ленинское знамя» працював спочатку завідувачем відділу партійного життя, заступником головного редактора, а потім і головним редактором. У цей час трудової діяльності Михайло Чернега виявив найкращі риси характеру та людські якості: як редактор і управлінець, і як журналіст, і як особистість, що глибоко мислить. Звичайно, республіканські куратори ЗМІ не могли цього не помітити. Йому запропонували місце у штаті головної газети МРСР «Советская Молдавия» – посаду власного кореспондента по Рибниці та району. Він погодився.
У центральній газеті республіки Михайло Іванович відпрацював 13 років. У той же час він з радістю зустрів проголошення ПМР. Коли дізнався про ухвалення парламентом Декларації незалежності Молдови, відразу ж твердо вирішив, що треба повертатися до Рибниці та створювати першу в молодій республіці газету українською мовою – «ЗМІ української громади Придністров’я».
Незабаром Михайло Іванович почав оббивати пороги високих кабінетів у Рибниці та Тирасполі. Він наполегливо, якщо не сказати вперто, доводив керівництву республіки та Рибниці необхідність створення друкованого періодичного видання українською мовою. «Головна мета цієї газети, – пояснював він, – публікація актуальних матеріалів про найважливіші напрямки діяльності керівництва ПМРСР, місцевих Рад та виконкомів, громадських організацій і трудових колективів. Вона інформуватиме населення, насамперед – українське, про політичні, соціальні, економічні та культурні події. І все це друкуватиметься лише українською мовою».
Особливу увагу, твердо був переконаний він, треба приділяти висвітленню життя українців Придністров’я, відродженню тут української мови та культури, публікаціям новин з України. Адже українців у республіці – третина. Звичайно ж, Михайло Чернега не був «одним у полі воїном». Створювати українську газету йому допомагала група однодумців, серед яких можна назвати, насамперед, депутата Верховної Ради СРСР, голову товариства української культури «Поділля» м. Рибниці, директора Рибницького племптахорадгоспу Бориса Палагнюка, журналіста і художника Олександра Бобиря та Дмитра Чернегу, сина нашого героя.
Їхні зусилля не були даремними: 5 грудня 1991 р. Комітет з інформації, друку та зв’язку ПМР зареєстрував першу у вільному Придністров’ї газету з незрозумілою для неукраїнців, але гучною назвою – «Гомін». Одного разу Михайло Чернега щиро зізнався: «Назву шукали довго. Навіть згадали поезію Тараса Шевченка «Гомоніла Україна, довго гомоніла». «Гомоніти» – означає говорити, розповідати, висловлювати свою думку. Назва одразу ж усім сподобалася, припала до душі. А згодом ми дізналися, що ця назва до вподоби й нашим численним читачам».
Так «Гомін» став першою газетою молодої республіки, а Михайло Чернега – її головним редактором. Перший номер українськомовного видання прийшов до своїх читачів 1 січня 1992-го. «Було складно починати з нуля, – розповідав Михайло Іванович. – Мало хто знає, що перший номер газети вийшов на обгортковому папері, що призначався для пакування продукції Рибницької птахофабрики. Цей папір передав голова Рибницького міського товариства української культури «Поділля» Борис Палагнюк. Та найголовніше, що газета мала великий тираж, і поширювали ми її спочатку безкоштовно».
Газета «Гомiн» одразу почала набирати популярності серед читачів. Листи від них надходили головному редакторові «пачками». Цьому сприяло й те, що видання нерідко використовували замість підручників української мови та літератури, яких тоді у придністровських дитячих садках, школах, училищах і технікумах катастрофічно не вистачало.
Газетяр – заняття небезпечне
Під час збройного конфлікту 1992 р. Михайло Чернега вирішив опублікувати матеріали про агресію молдавських націоналістів, про страшні злочини диверсійних груп Кишинева. І опублікував. За кілька днів йому зателефонували з Управління преси Молдови. Суворий голос загрозливо пророкотав: «Михайле Івановичу, Ви, пригадую, обіцяли нам не торкатися політики. Чому ж пишете про політику?» «Тож опонівці стріляють по Дубоссарах, є жертви, – відповів Чернега. – Зокрема, нещодавно обстріляли групу керівників підприємств, установ, навчальних закладів. Загинули люди». Владний голос у трубці замовк і після невеликої паузи сказав: «Зрозуміло». Трубку поклали.
«Що ж тепер буде? Чого чекати? – із хвилюванням подумав головний редактор. – Вони ж здатні на все: очорнення його чесного імені, бридкі провокації й навіть убивство». Подумавши та зваживши все, він мужньо вирішив: «Я правий, тому чинитиму так і надалі. Чому бути, того не оминути. З тих пір у «Гомоні» регулярно друкувались матеріали, що висвітлювали боротьбу придністровського народу з націоналістами РМ. А «владні голоси з Кишинева» редактора більше не турбували.
«Коли я підсумовую те, що прожив…»
Важко переоцінити значення, яке вносила газета «Гомін» у відродження української культури в Придністров’ї у роки, коли Михайло Чернега працював головним редактором. У виданні регулярно публікувалися матеріали про суспільно-політичне життя в ПМР, РМ та Україні. На сторінках друкували курси лекцій з історії України, української мови та літератури, розповідали про українські народні звичаї, обряди й традиції. «Гомін» висвітлював діяльність Спілки українців Придністров’я ім. Олександра Бута, міських і районних товариств української культури, навчальних закладів з українською мовою навчання.
На терені журналістики наш герой підкорив усі мислимі й немислимі висоти: його трудова діяльність гідно була оцінена як за радянських часів, так і в ПМР. Він нагороджений медалями СРСР «За доблесну працю» (1970 р.) та «За трудову доблесть» (1971 р.), а також медаллю ПМР «За трудову доблесть» (1997 р.). Журналіст є кавалером ордена СРСР «Знак пошани» (1973 р.) та ордена Пошани ПМР (2001 р.).
Михайло Іванович – єдиний у Придністров’ї володар премії Спілки журналістів Радянського Союзу. Він – лауреат найвищої нагороди Спілки журналістів МРСР (1973 р.). Має дві срібні та дві золоті медалі ВДНГ СРСР (1974, 1975, 1976, 1977 роки). Нарешті, за нього, 2002 року, республіканську газету «Гомін» також було нагороджено орденом Пошани.
Журналіст «старого гарту», патріот, який прославляв рідний край та його працьовитих людей, М. І. Чернега пішов із життя 16 березня 2022 р. Пішов із чистою совістю, завершивши головну справу свого життя. Здається, кожен, хто прочитав статтю, погодиться з висновком: Михайло Іванович Чернега – справжній герой нашого часу.
Олександр ЮШИН.
Фото з архіву редакції.