У Придністров’ї триває Рік сімейних цінностей, і наша газета продовжує знайомити читачів з родинами, які є прикладом любові та вірності, згуртованості та взаєморозуміння. Розповімо про кам’янчан, якими небезпідставно гордяться земляки. Ці сім’ї стали героями урочистостей, присвячених Дню міста.
Золотий стандарт
Така характеристика для пар зі стажем у 50 років народилася не водночас. Зустрічаючись із багатьма подружжями, розмовляючи з ними про пережите та секрети родинного щастя, помітила, що є ключові моменти, які ріднять золотих ювілярів. На тій великій дорозі, що довелося здолати їм рука об руку, чоловік і дружина багато та старанно працювали, всього добивалися спільно, тож вельми дбайливо ставляться і до матеріальних цінностей, і до сімейних.
Микола Чернов народився всього через п’ятирічку після Великої Перемоги. Повоєнна розруха ще давала про себе знати, але вся країна була спрямована в майбутнє. Будувалися заводи та фабрики, запускалися електростанції, в сільськогосподарському виробництві широко упроваджувалася механізація. Підлітки мріяли про технічні спеціальності. Микола, закінчивши школу в рідному селі Мокра, поступив у Кишинівське профтехучилище, де готували слюсарів-монтажників. Та не простих, а тих, які розуміються на технологічному устаткуванні для літаків, поїздів, пароплавів… Після навчання дістав направлення на роботу в Миколаївський порт. Здавалося, в цьому приморському місті він і будуватиме своє самостійне життя.
Проте у долі – свої резони. Приїхав Микола відвідати сім’ю, а молодша сестра – вже зовсім доросла, освоює в Рибниці професію швачки. Відправилися всі разом навідати Галину – і серце парубка назавжди полонила її красива подружка. Зачастив він у Рибницю: їздив з будь-якого приводу, щоб ще раз зустрітися, поспілкуватися з Євгенією. Дівчині Микола теж прийшовся до серця. Перші побачення, освідчення в коханні – так пролетіло літо 1974-го, а 1 вересня в Кам’янці, на подвір’ї батьків Жені, широко справляли гучне весілля.
Будувати свою сім’ю молоді почали в Кишиневі. Микола влаштувався на завод лічильних машин. На цьому підприємстві пройшов шлях від робітника до заступника начальника цеху. Євгенія працювала на фабриці «Побут-трикотаж». З вибором професії вона не помилилася, шити любила, тому справа йшла на лад. За ударну працю Євгенія Кирилівна навіть стала лауреатом Державної премії СРСР!
Ростила сім’я дочку і сина, ось тільки розміщуватися в однокімнатній квартирі було все важче. Тому вирішили на родинній раді переїхати в Кам’янку, куди Євгенію все наполегливіше кликало серце, яке хвилювалося за літніх батьків. З тих пір пролетіло майже 40 років – у турботах і радощах.
Сумлінно працювали Чернови до пенсійного віку, а потім іще – скільки сили дозволяли. Легких шляхів і справ не шукали. Микола Григорович був майстром сушильної установки на хлібоприймальному підприємстві. Коли на ХПП модернізували котельну і знадобилися фахівці для роботи на новому устаткуванні, поїхав на спеціалізовані курси. Забезпечував теплоенергією спочатку виробництво, а потім – лікарняний комплекс у Кам’янці.
Батьки Чернови дали гідну путівку в життя своїм дітям. Наталія, на жаль, влаштувалася в далекому зарубіжжі, а Юрій – поряд із батьками, в тій самій хаті, на подвір’ї якої півстоліття тому кружляли вони у весільному вбранні у вальсі наречених. Син застосовує свої професійні навички будівельника в модернізації хати, а батьки допомагають вести господарство та виховувати молодшого внука.
Кирило радує сім’ю успіхами в навчанні: в табелі після закінчення 4 класу – тільки відмінні та хороші оцінки. Є у хлопчика своє коло посильних обов’язків: ходить у магазин за продуктами, допомагає дорослим на городі, збирає фрукти на улюблений компот… «Нас виховували працею, і ми прищепили працьовитість дітям. Метод перевірений», – посміхаються бабуся з дідусем.
Кирило тим часом збирається на річку. Йому наші дорослі розмови не цікаві, а друзі заждалися. Погодився затриматися тільки для того, щоб зробити фотографію з улюбленими бабусею та дідом, з яких – сам ще не усвідомлюючи – бере найважливіший життєвий приклад.
Чверть століття разом
Такий родинний стаж Олега та Віолети Печковських, а знайомі вони на 5 років довше. Ще коли навчалися у школі (вірніше – у двох різних школах Кам’янки), поверталися одним рейсом із Кишинева. Розговорилися в автобусі, а вийшовши на станції, з’ясували, що додому їм по дорозі.
Відтоді по-сусідському зустрічалися, спілкувалися. Цікавих тем ровесникам вистачало: шкільні справи, підготовка до іспитів, вибір професії. Віолета мріяла про медицину. Олега приваб-лювала романтика міліційних буднів: розслідування злочинів і встановлення справедливості. Плани ці здійснилися, хіба що бачитися молодим людям удавалося рідше: він учився в Тирасполі, вона – в Кишиневі. Проте відстань не стала перешкодою для почуттів, що вже зародилися, а лише перевірила їх на міцність. Через три роки юнак і дівчина повернулися в Кам’янку дипломованими фахівцями – і пішли до ЗАГСу реєструвати шлюб.
З тієї пори все вирішують разом і спільно реалізують задумане. Облаштували будинок, одержаний Віолетою у спадок, у сучасному стилі. Виростили двох дочок – красунь і розумниць. Обидві закінчили школу з відзнакою. Старша – Вікторія – пішла материнськими стопами: навчається в ординатурі, в Російському університеті дружби народів. Ще рік – і буде професійною лікаркою. Ольга – дитя нового тисячоліття в усіх сенсах цього слова. Опановує професію у сфері інформаційних технологій. Нині вже на третьому курсі.
Батьки сподіваються, що з вибором життєвої дороги дівчата не помилилися, і робота приноситиме їм не тільки матеріальне забезпечення, а й даруватиме задоволення і радість. У Віолети з Олегом саме так і вийшло. Вона десять років працювала в центральній районній лікарні. Спочатку медсестрою в реанімації – одному з найскладніших відділень, потім у біохімічній лабораторії. Олег служив у райвідділі внутрішніх справ, зараз стоїть на варті економічних інтересів нашої республіки.
У 2010-му Віолета з сестрою Віорікою вирішили розпочати родинну справу. Постаралися, щоб їхній салон краси був модерновим у всьому: від спектру послуг, що надаються, до оформлення будівлі й території. Віолета освоїла суміжну з медициною професію косметолога. Знову вчилася в Кишиневі та на спеціалізованих курсах у Тирасполі. Осягала нюанси правильного догляду за різними типами шкіри, сучасні оздоровчі процедури тощо. П’ятнадцятий рік Віолета працює в цій галузі, має коло постійних клієнток, які високо оцінюють професіоналізм свого досвідченого майстра.
Вдома вона – дбайлива хазяйка і мати, що створює затишну атмосферу для чоловіка та синочка. Так, поставивши на ноги дочок, зважилися Печковські на третю дитину. Сьогодні Славко вже ходить у дитячий садочок і мріє про те, як стане президентом, коли виросте. Будинок знову повниться безтурботним сміхом, а батьківське виховання на цьому етапі зводиться до того, щоб поєднати безмежну любов, яка допомагає дітям реалізуватися повною мірою, з дисципліною, без якої не буде толку ні в чому і ніколи.
Дочкам Віолета давно розкрила свій секрет родинного щастя:
«У шлюб треба вступати не за розрахунком, а по любові. Не все буде гладко на життєвій дорозі, але треба вміти почути одне одного, радитися з важливих питань і спільно приймати компромісні рішення. А ще – підтримувати в усіх починаннях і справах. Тоді дорогу до срібного весілля пройдете – і не помітите».
Багатство – в дітях
Микола Продан цю життєву аксіому засвоїв з ранніх років, у батьківській сім’ї. Зростав він в оточенні сестри та п’ятьох братів. Старші діти возилися з меншими, піклувалися про них. Кожен допомагав батькам, і разом будь-яку справу доводили до ладу. Вистачало часу і на розваги, які в такій великій компанії – стократ цікавіші, ніж тоді, коли ти – єдина дитина.
Дівчину своєї мрії Коля зустрів під час навчання в Кам’янському політехнічному технікумі. Іра опановувала кулінарну майстерність, він пізнавав, як влаштовані автомобілі, щоб ремонтувати техніку. Заходи, яких у КПТ проводиться чимало, зближували парубків – майбутніх механіків і дівчат-кондитерів. Склалася весела компанія, в якій Iра з Колею і не помітили, як із міцної дружби виросло кохання.
Вони ще не знали: швидкоплинне це почуття чи ні, коли хлопець приголомшив дівчину, поділившись планами на майбутнє – дітей у сім’ї повинно бути не менше трьох. Ірина, яка ділила батьківську увагу з одним лише братом, не відразу погодилася з такою постановкою питання. Проте життя не стояло на місці: студентство закінчилося, почуття витримали перевірку відстанями та розставаннями й перетворили-таки закохану пару на сімейну.
Нині Продани мешкають у власному будинку. Купили його завдяки кредиту для молодих фахівців. Його отримав Микола, який уже 7 років присвятив службі в пожежній частині.
«Самі ми на такий будинок коли б ще заробили?! Добре, що держава підтримує молодь. Кредит безпроцентний, погашати його реально. Нам залишився ще один рік», – поділилося роздумами подружжя.
Будинок у затишному районі Кам’янки. Доглянутий город – турбота Ірини. Огірки, помідори, солодкий перець, інші овочі виростила в такій кількості, що і до столу вистачає, і законсервувати залишається. За тим, як матуся готує, зацікавлено стежить Даринка. Вона помічниця в усіх справах: підлогу підмести або посуд помити. Батьки прищепили донечці почуття відповідальності. З першого класу – сама виконує домашні завдання, і навчається на «відмінно». Подобається Даринці і з молодшим братиком няньчитися. Втім, різниця у віці не критична, дозволяє їм дружно гратися, придумувати спільні забави та розваги.
Підростає на подвір’ї молодий сад. Його Микола посадив із Данилком. Тепер чекають: який урожай буде. Будинок сімейство ще не до кінця облаштувало за своїми потребами та побажаннями, та головне – мають уяву, до чого прагнути, мріють створити комфортні умови для кожного члена сім’ї. Вона ж цього року стала-таки багатодітною. У колисці агукає, посміхаючись усьому світові, Юленька. Їй усього чотири місяці, а вона інтуїтивно відчуває, що в хаті панують лад і любов, отже – немає причин плакати.
«У нас тепер є одна турбота: виростити дітей, дати їм добротну освіту і навчити всьому, що знаємо й уміємо самі. Поступово передати ті цінності, які прищепили нам батьки. Вони, до речі, завжди допомагають: і справою, і порадою, і грошима, якщо буде потрібно, – розповідають Ірина з Миколою. – Ця підтримка безцінна. Вона – один із тих чинників, які об’єднують наші сім’ї у великий і дружний рід, багатий любов’ю, щастям і дітьми».
Ніна ПАНАЇДА.