Цьогоріч ми святкуємо 73-ю річницю Перемоги у Великій Вітчизняній війні. У пам’яті вдячних нащадків зберігаються імена воїнів, які пройшли її пекло і звільнили Європу від фашизму. Вахта гіркої й гордої пам’яті, покликана не дати згаснути світлу їхнього подвигу, триває. «Невмирущий полком» вона знову пройде 9 Травня вулицями Дністровська.
«Спасибі їм за те, що я живу на світі! – каже Ярослав Безносенко, студент Придністровського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (на знімку перший праворуч). – Для мене та моєї родини свято Великої Перемоги – це день пам’яті та гордості за своїх предків, які воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Щороку усі разом ми йдемо в строю «Безсмертного полку». І навіть моя племінниця, семирічна Маша, знає про те, що ми несемо портрети рідних героїв. Два моїх дідусі по лінії тата і мами – світла їм пам’ять і спасибі за те, що я живу на світі! – були учасниками тієї війни.
Дід Михайло Безносенко, уродженець Краснодарського краю, пішов на війну, залишивши трьох дітей. На початку війни він потрапив у полон. Йому вдалося втекти, після чого його повернули в стрій і він воював у штрафному батальйоні. Одного разу в розвідці йому з товаришами вдалося взяти в полон німецького офіцера. Пройшовши всю війну, дід не раз був поранений. Він удостоєний ордена Червоної Зірки, медалі «За Перемогу над Німеччиною» та інших військових нагород. У мирні роки він із сім’єю жив в українському місті Конотопі Сумської області.
Другого мого діда, Володимира Кузнецова, призвали на війну 1944 року. Він брав участь у бойових діях на Тихому океані. Був матросом торпедного катера. Брав участь у війні з Японією. Нагороджений медалями «За Перемогу над Німеччиною» та «За Перемогу над Японією». Дідусь прослужив в армії 7 років. Свій військовий обов’язок перед Батьківщиною він виконав сповна. У мирний час працював журналістом. А коли сім’я із Сибіру переїхала до Молдавії, довгі роки працював редактором багатотиражної газети консервного заводу «Октябрь» у селищі Красне.
Рядовим піхотинцем під Сталінградом почав воювати мій прадід Василь Кузнецов. Він брав участь у звільненні Білорусії, де був тяжко поранений 1944 року і після шпиталю повернувся в рідне село Желане Одеського району Омської області. Туди, на сибірські вільні землі, на початку минулого століття за столипінської реформи переселилось багато українців, звідси і такі назви».
«Пройшовши нелюдські випробування, залишився людиною, – розповідає Леонід Кузнецов, викладач історії (на фото перший зліва). – Важкою була воєнна доля мого дядька, Леоніда Бархатова, на честь якого назвали мене. Закінчивши школу із золотою медаллю, вступив до Рязанського педагогічного інституту. У 40-му році його призвали на строкову службу до автороти прикордонників Білоруського військового округу. На світанку 22 червня 1941 року, почувши залпи артилерії з-за Бугу, водії кинулись до машин. Та було вже пізно. Вночі ворожі диверсанти вбили часових, пробили бензобаки і прокололи шини автомобілів. Ні в кого, крім командира, не було зброї. Він прийняв рішення: автомашини і запаси пального спалити і пробиватися до своїх. Через тиждень беззбройний батальйон був оточений. Полонених бійців довго гнали під дулами автоматів. Тих, хто падав від голоду і втоми, фашисти розстрілювали. До концтабору в Бяла Подляска (Польща) з усього автобату дійшли лише 14 осіб. У концтаборі люди сотнями вмирали від виснаження, але вони трималися. Потім був концтабір під Гамбургом. 9 чоловік, які залишилися живими, віддали в рабство місцевому гросбауеру, землевласнику. Німець зрозумів, що з «напівскелетів» у крайньому ступені дистрофії працівники погані. Почав годувати їх лушпинням від варених буряків. Це врятувало зовсім ще молодих хлопців від загибелі. У квітні 1945 року Східний фронт докотився до їхньої ненависної каторги. Це була величезна радість. Їм довелося пройти довгу й сувору перевірку. Армійський строк Леонід дослужив уже після війни. Довгі роки він працював учителем і пішов з життя на початку 90-х. Нині неможливо збагнути, як, пройшовши нелюдські випробування, він зберіг у собі найкраще, що може бути в людині. Це теж своєрідний героїзм».
«Вони подарували нам цілий світ! – каже Людмила Соколовська, ветеран праці. – Вісімнадцятирічним юнаком мій батько, механік літаків Володимир Шершньов, почав війну під Сталінградом. Був поранений, контужений і чудом вижив. Закінчив бойові дії в місті Борзе (Японський фронт). Після війни ще 15 років він віддав військовій авіації, обслуговуючи винищувачі.
Ми – діти першого повоєнного покоління – хоч і жили в мирі, проте жахливий дух війни витав над нами. У дитинстві мені часто снилося величезне дерево, під яким я рятувалася від страшних бомбардувань. Якось ми поїхали на мамину батьківщину – у Великомихайлівський район на Україні, побували в будинку, де вона виросла. У городі я побачила величезний розлогий горіх і раптом пізнала те саме дерево з моїх снів. Коли я сказала про це мамі, вона заплакала: «Доню, такого не може бути! Адже це було зі мною! Одного разу, коли почалося страшне бомбардування, я ховалася під цим горіхом…»
З Великою Вітчизняною війною нас зв’язують не тільки сторінки книг, кадри кінофільмів, але й невидимі нитки духовної єдності. Ми пишаємося радянськими воїнами і зберігаємо гірку пам’ять про тих, хто віддав життя на полях битв з фашизмом. Не випадково, як символ зв’язку поколінь, з’явився «Невмирущий полк». У його строю з портретами рідних 9 Травня йдуть діти, онуки і правнуки. І кожен відчуває гордість за свою причетність до їхнього Великого подвигу. Адже ветерани залишили по собі не тільки піджаки з орденами. Ні, не тільки… Вони подарували нам цілий світ! Про це треба пам’ятати».
«Він чесно, до кінця служив своїй країні… – ділиться спогадами про свого батька Клавдія Драгой, перша вчителька міста Дністровська. – Цьогоріч моєму батькові, ветерану Великої Вітчизняної війни, Іванові Коваленку виповнився б 101 рік. Його призвали на армійську службу 1938 року. На піклування рідні, яка проживала в селі Слободзеї, він залишив молоду дружину і мене, восьмимісячну доньку. Через три роки служби тато так і не повернувся додому, тому що почалася Велика Вітчизняна війна. Ми знали, що він воює на Ленінградському фронті в танкових військах. А живий чи ні – не відали. У відчаї мама неодноразово навідувалася до ворожки, поки та одного разу не сказала: «Повернеться твій Ваня! Не ходи до мене даремно».
З розповідей мами знаю, як важко було виживати під час окупації. Придністров’я, яке до війни було Молдавською Автономною Республікою у складі Радянської України, окупували румуни. Вони були гірші за фашистів. Розорили колгосп і безсовісно вигрібали все, що було вирощено в селянських господарствах. Знущалися над людьми, били й позбавляли життя за найменшу провину, а нерідко і просто так.
Батько повернувся наприкінці 1944-го, переживши разом з героїчним містом блокаду, діставши контузію і 7 поранень. У результаті останнього він ледь не втратив ногу й у 28 років став інвалідом.
Я добре пам’ятаю цей дощовий грудневий день. Одягнена в старе лахміття і важкі, не за розміром чоботи, я прибігла у двір і вперше побачила свого батька. Він узяв мене на руки і, вражений моїм жалюгідним виглядом, прошепотів: «Доню, ти у мене в шовках ходити будеш!»
Тільки довго ще не довелося мені шовку одягати. Батька направили на північ Молдавії організовувати колгоспи. У повоєнні роки там панувала безпросвітна убогість, лютували хвороби, люди мешкали у глинобитних хатинах. Тато був затятим комуністом, розумів, як важко живеться колгоспникам, і не дозволяв собі принести додому щось із колгоспного поля. За цю чесність люди його дуже поважали. Батько, мабуть, був непоганим організатором колгоспів. Тільки-но він в одному налагодить роботу, як його посилають інше господарство піднімати. Так до початку 60-х років наша сім’я і переїжджала.
Батько чесно і до кінця служив своїй країні там, куди вона його посилала, і не любив розповідати про війну. Занадто важкими, очевидно, були ці спогади. Про його подвиги свідчить орден Червоної Зірки, бойові медалі Великої Вітчизняної війни і єдине фото воєнних років, яке зберігається у мого брата, нині жителя Києва».
Лариса СТОЙЛОВА.