Вони вийшли з перемогою із страшної війни

Смертельним ураганом Велика Вітчизняна війна увірвалася в спокійне життя цілого народу, зламавши мрії тисяч юнаків і дівчат, знищивши нажите роками і працею стабільне і щасливе життя дорослих, вписавшись  страшним спогадом у пам’ять дітей.

Анастасія Тихонівна Лавренко, жителька селища Маяк Григоріопольського району – одна з небагатьох свідків Великої Вітчизняної війни, на долю якої випало пережити підневільне фашистське рабство.

Страшна біда торкнулася тоді кожної радянської родини, не оминула вона і сім’ю Лавренків, які мешкали в селі Ковалі Чернухівського району Полтавської області. На початку війни батька, Тихона Івановича, одразу забрали на фронт, а мати, Софія Власівна, залишилась одна з п’ятьома дітьми. Вона важко працювала в полі, доглядала дітей, разом долали голод, холод і нещастя. У 1943 році, коли німці окупували їхнє село, старшій Галині було 18 років, Анастасії (нашій героїні) – всього 17 років. Таких юнаків та дівчат загарбники сотнями виловлювали в селах і, як дармову робочу силу, відправляли в багнюку рабства. Неважко уявити, через які випробовування довелося пройти цій молодій людині, аби вижити, аби не зламатися.

Анастасії Тихонівні виповнилося 92 роки. Згадувати минуле з кожним разом їй стає все важче, згасає пам’ять, стираються події, і тільки окремі епізоди закарбувалися в пам’яті назавжди. «У брудному товарному вагоні, голодних, у неймовірній духоті нас відправили до Києва. Дорога здавалася такою довгою, гадали, що не буде їй кінця. Потім нас переправили до Німеччини, де ми виконували різну роботу, за будь-яких погодних умов, без відпочинку по 15–16 годин на добу», – розповідає Анастасія Тихонівна.

З фашистського рабства в 1945 році їх звільнили англійські солдати й після тривалих переговорів відправили на Батьківщину. Однак, у рідне село дівчина повернулася тільки в листопаді 45-го, після того, як перенесла страшну хворобу – черевний тиф. Багато хто не вижив, але Анастасії Тихонівні пощастило повернутися додому. Від рідних вона дізналася про долю старшої сестри Галини. Та в дуже тяжких, майже каторжних умовах, працювала на німецькому військовому заводі. Їх звільнили радянські солдати й також повернули додому.

У повоєнний час життя почало налагоджуватися, з фронту повернувся батько, а трохи згодом Анастасія вийшла заміж за односельця, фронтовика Василя Лавренка. На війні він був артилеристом, воював на Східному фронті з Японією. Крім війни, на їхню долю випав ще й важкий період повоєнного голоду та розрухи. Усі, дорослі й діти, працювали в колгоспах, відбудовували країну.

Разом із чоловіком вони виростили й виховали трьох дітей, а коли чоловік помер, Анастасія Лавренко переїхала на постійне місце проживання в селище Маяк, де мешкає її найменша дочка Тетяна.

У нагороду за багатостраждальну молодість Анастасія Тихонівна нині проживає щасливу старість. Вона радіє кожному прожитому дню, бо поряд з нею завжди діти, онуки й правнуки, які її безмірно люблять, поважають і опікають своєю турботою. Попри поважний вік, Анастасія Тихонівна залишається жвавою, ерудованою бабусею, вона дивиться телебачення, цікавиться останніми новинами, любить перегорнути сторінки періодичних видань, серед яких і наша газета «Гомін».

Низький уклін вам, наші герої. Сьогодні ви – особливе покоління, ви – свідки далекої страшної війни. Ви – наша жива історія, наша слава і гордість.

Світлана   МОРОЗ.