Село Слобода-Рашків укрите весняним серпанком квітучих фруктових дерев – білосніжним і запашним. Напевно, саме таким запам’ятали цей крихітний населений пункт і ті 150 його жителів, що у квітні 1944 року, після звільнення від фашистських загарбників, вирушали на фронт.
«Було оголошено загальну мобілізацію. Всі чоловіки пішли в Кам’янський районний військовий комісаріат. Комісію проходили швидко. Нас, мешканців Слободи, крім усього іншого, запитували про національність. Адже у селі відвіку живуть у злагоді українці та поляки. Тому слободянам пропонували вибирати: служити в Червоній Армії чи у Війську Польському. І розділилися ми майже, порівну. А мені – хоч розірвися надвоє: батько – українець, мати – полька», – згадує Мирон Григорович.
Парубок, що до війни тільки-но закінчив семирічку, а потім пізнав усі тяготи довгої німецько-румунської окупації, почувши запитання, зробив крок услід за батьком. Так і прокрокували Саєвські в рядах 382-го стрілецького полку 84-ї Харківської Червонопрапорної дивізії від Кам’янки до угорської землі. Григорій Романович – солдатом-автоматником, а син (після курсу молодого бійця) – у званні сержанта з протитанковою рушницею.
Бойове хрещення отримали в легендарній Яссько-Кишинівській операції, в результаті якої повністю була звільнена Молдавська РСР. З боями пройшли через Румунію та Югославію. Форсували Дунай, брали участь у Будапештській наступальній операції, що відіграла ключову роль у виведенні з війни Угорщини й повному розвалі блоку фашистських держав. На підступах до столиці країни німецько-угорським командуванням була створена глибоко ешелонована оборона. Жорстокі бої велися з жовтня 1944-го до лютого 1945-го. Втрати наших військ перевищили 320 тисяч осіб. Були серед важко поранених і Саєвські: Григорія Романовича посікло осколками 22 грудня, а через два дні фашистський снайпер вцілив у навідника протитанкової рушниці Мирона Саєвського. От як описані ті події у військових документах: «Товариш Саєвський М. Г. – учасник боїв за оволодіння містом Секешвегервар. Двічі ходив в атаку зі своїм розрахунком, підбив бронетранспортер, знищив дві кулеметні точки противника». Завдяки його вмілим діям, атакуюча рота дістала можливість зайняти траншеї противника. За це сержант Саєвський був нагороджений Орденом Слави III ступеня. Але нагорода «знайшла» героя пізніше…
А 24 грудня 1944 року, отримавши снайперську кулю в ліву ногу, Мирон до вечора пролежав на позиції. Лише в сутінках до нього змогли добратися санітари, щоб надати першу допомогу. У госпіталь його з іще трьома важко пораненими товаришами везли на возі. У похідній операційній стояли чотири столи – і до кожного з них була черга. Тоді сержант і зрозумів масштаб битви та кількість втрат. Хірурга, який взявся за його рану, попросив лише про одне –
зберегти ногу. Лікар спробував виконати солдатське прохання – і через це Мирону Саєвському довелося пережити цілу чергу операцій: рана була важкою, куля роздробила кістку, крововтрата – величезна, та й часу було багато втрачено. Незабаром почалося зараження. «Газова гангрена – розвів руками лікар, – ногу доведеться ампутувати. Інакше смерть…»
Так почалися нескінченні дні в госпіталях: лікування після нашвидку проведених операцій; реампутація, необхідна для правильного формування кукси, щоб можна було користуватися протезом; довга реабілітація. І безперервний біль. Здавалося, ним була просочена сама атмосфера палат, у яких довелося лежати Мирону Саєвському. Біль затьмарював навколишній світ і відступав лише після ін’єкції морфію. «Терпи, скільки зможеш!» – застерігав персонал евакогоспіталю від частого вживання знеболювального засобу. Та і сам парубок не раз бачив, на що перетворюються сусіди по палаті, що «підсіли» на морфій. Він терпів, виконував розпорядження лікарів, вчився жити без ноги…
Додому повернувся в 1946 році – останнім з усіх слободян, мобілізованих на фронти Великої Вітчизняної. Батьки, побачивши його на порозі, розплакалися – чи то від радості, що живий, чи то дивлячись на каліцтво єдиного сина, що спирався на милиці.
У Кам’янському відділі соціального забезпечення 22-річного інваліда поставили на облік та призначили пенсію – 26 рублів і 60 копійок. «Професії я не мав, і трудового стажу до окупації не напрацював», – розводить руками Мирон Григорович. Але здаватися – не в його характері. Вистоявши в жорстоких боях, переживши тяжке поранення, безліч операцій і роки в госпіталях, витерпівши біль, що зломив багатьох інших, він не збирався весь вік просидіти утриманцем. Побачивши настрій парубка, фахівці відділу соцзабезпечення направили його на навчання.
«У Липканах існував Будинок інвалідів. Там не просто доживали вік люди, що втратили працездатність, а і навчалися діти та підлітки з обмеженими фізичними можливостями. Для тих, хто закінчив школу, діяли бухгалтерські курси. На них мене і направили, – згадує М. Г. Саєвський. – Півроку жив у Липканах і навчався, потім повернувся додому, влаштувався на роботу в бухгалтерію місцевого колективного господарства».
Півстоліття присвятив М. Г. Саєвський цій копіткій праці. Був уважним до кожної цифри, адже за ними стояли його земляки, що працювали в полях і садах. «У селі багато людей не тільки з однаковим прізвищем, а й повних тезок. І, щоб не заплутатися в трудоднях, у нарахуванні та видачі заробітку, потрібний не лише ретельний облік – важливо знати кожного, – розповідає він. – Бували у моїх колег випадки, коли виконану одним колгоспником роботу записували за його тезкою». У Мирона Григоровича таких казусів не траплялося. Його відрізняла скрупульозна увага до кожної людини й до кожної копійки, до індивідуальних результатів праці колгоспників і трудових показників усього господарства.
З року в рік зростав він разом із рідним колгоспом, дійшовши до посади головного бухгалтера. Був у пошані в колективі та в селі. Коли оженився, будувати хату допомагали не лише родичі та друзі, а й колеги, сусіди, просто знайомі. У ній виховав трьох дітей, діждався онуків і правнуків. У ній пережив найважчі втрати: батьків, улюбленої дружини, одного з синів…
На прогрітому квітневим сонцем подвір’ї цієї хати ми й зустрілися з Мироном Григоровичем, щоб поговорити про життя-буття. І сидячи напроти посивілого ветерана війни та праці, я раптом зрозуміла, що наше життя прекрасне. У ньому немає війни, гніту іноземних загарбників, кривавих боїв і смертельних ран. Немає післявоєнної розрухи, голоду і непосильної праці заради відновлення всього, що розграбували окупанти. Проте є поряд з нами люди, які все це не просто бачили, а змогли пережити. Незламними пройшли через жорна битв, відродили рідний край для мирного життя і залишили його нам як найдорожчий спадок.
Ніна ПАНАЇДА.