Відомо, що такі поняття, як самоповага громадян країни та їхнє благополуччя тісно взаємозалежні. Самоповаги не може бути без пошани історії своєї батьківщини, збереження пам’яті своїх предків. Тим, що зробили наші батьки, діди й прадіди у ВВВ треба пишатися. Наші діти повинні жити в сильній, процвітаючій країні, спроможній відстояти й поважати себе. Так воно неодмінно буде, оскільки правнуки добре знають, кому зобов’язані мирним життям, сонячним сьогоденням. Вони не тільки знають, а ще з гордістю про це розповідають, а в День Великої Перемоги з портретами своїх героїв крокують у лавах Безсмертного полку.
Про свого прадіда з гордістю розповідає і рибничанин Віктор Демлінг, учень 10 класу: «Мій прадід по батьківській лінії, Костянтин Куликовський, народився 21 червня 1921 року в селі Івашків Одеської області Української РСР. Його дочка, моя бабуся, завжди розповідала, що прадід був хороброю людиною, вона передала дещо з його спогадів про Велику Вітчизняну війну.
У середині червня 1941 року прадід закінчив військове училище й у свій день народження мав приїхати додому. Так сталося, що в його житті збіглися всі події – і радісні, й сумні. Двадцятирічний ювілей, заручини з коханою і початок війни – усе це сталося в червні 1941 року. Отже, не доїхав додому молодий офіцер, бо його відразу відправили на фронт.
За розповідями прадіда Костянтина, важко було воювати в перші дні війни, хоча не легше було і далі. Бракувало зброї, обмундирування та харчів, а пити часом доводилося з калюж. Несподіваний та інтенсивний напад підступного агресора буквально розривав Радянські війська на частини, які потрапляли в оточення. Прадід брав участь у багатьох відомих битвах. Він був командиром, який опановував стратегію ведення бою не на лекціях, а в реальному житті.
Неохоче, але все-таки згадував прадід, як одного разу він потрапив у полон. Після поранення його підібрали румунські солдати та відправили до концтабору військовополонених. «Комуністи, офіцери – вперед!» Хто виходив, того перед усім строєм розстрілювали. Прадід устиг зірвати погони і залишився живим. І правильно зробив. Він не здавався, його хоробрість і бажання жити відіграли величезну роль у подальшому. Полонений офіцер задумав і організував втечу, яка несподівано вдалася. Але втікачі недовго були на свободі: їх зловили неподалік від табору. Загарбники подумали, що то солдати, які загубилися, і направили їх вже до іншого табору.
Знову доля розпорядилася так, що наш герой вижив, їх не розстріляли.
Через деякий час, проаналізувавши свої помилки, Костянтин зі своїми спільниками зважився на другу втечу. Цього разу вони прорили підземний хід, і все пройшло гладенько. Після полону, Костянтин Куликовський повернувся до лав Радянської Армії і самовіддано бив ворогів, рятував Батьківщину.
З боями прадід дійшов до Угорщини, був нагороджений орденами та медалями. Наприклад, в одній із битв він відзначився подвигом і отримав медаль «За відвагу». Та битва йому особливо запам’яталася, оскільки він міг того дня загинути. Під час ворожого бомбардування снарядом перебило телефонний дріт, яким здійснювався зв’язок між військами, і цей зв’язок потрібно було відновити. Прадід розповідав, що він погодився виконати складне завдання.
Місце, де був обрив, постійно обстрілювалося. Проповзаючи на лінії вогню, солдат чув, як кулі свистіли над його головою, він бачив, як вони втикалися в землю поряд з ним, але шукав обрив і все-таки знайшов його. Скотившись у воронку від вибуху снаряда, він з’єднав кабель, і зв’язок відновився. Уже в окопі товариші-однополчани сказали Костянтинові, що скатка (туго скручена шинель) за його спиною, була вся як решето – посічена кулями.
Звичайно, прадід згадував і про те, як втрачав друзів. І знову перед очима поставали ті, хто воював з ним поруч. Він пройшов усю війну – від початку і до кінця. Зустрів Перемогу в Угорщині, в Будапешті.
А його наречена, моя прабабуся Анастасія Яківна, чекала його. Не знали вони, що готуватиме їм доля, але приберегла одне – людську вірність. Через бої, горе, страждання пронесли вони свої кращі почуття, хоч були у віддалених куточках, у різних країнах. Він – у доті зі станковими кулеметами, а вона – в Івашкові, де хазяйнували румуни. Потім солдат потрапив до Румунії, а вона – знову таки в Івашкові, звідки її хотіли забрати до Німеччини.
Жодного листа не отримали вдома від нього, нічого не знала прабабуся про свого судженого. А він і не мав змоги писати. Звідти, де був, листи не йшли. Уже після війни він дав про себе знати, бо залишали його ще служити в Болгарії. Тоді прабабуся переїхала до нього. До Івашкова вони повернулися 1947 року. Позаду залишилися жахи воєнних доріг. А попереду – щасливе життя. Разом виховали п’ятьох дітей і раділи дев’ятьом онукам (мого батька, до речі, назвали на честь прадіда Костянтином, і він пишається своїм ім’ям). Після війни прадід понад 30 років працював учителем у школі у своєму рідному селі Івашків.
Дедалі все менше ветеранів залишається, вони йдуть у небуття, та ми горді тим, що честь свою, як і обов’язок захищати Батьківщину та свій народ, вони ставили вище за своє життя. І для мене велика гордість пройти з портретом свого прадіда у «Невмирущому полку» вулицями рідної Рибниці. Я пишаюся подвигом наших героїв, збережу пам’ять про свого прадіда і передам її своїм дітям».
Максим ГАЛЬЧУК.