18 років тому придністровці знову висловилися за незалежність республіки
Пряма демократія
В історичній ретроспективі одними з перших референдумів можна вважати новгородські віче, коли городяни збиралися на центральній площі й розв’язували важливі питання свого життя, зокрема обирали правителів. Вільне волевиявлення народу – одне з головних демократичних завоювань людської цивілізації. Звичайно, як говорив найвідоміший в історії Великобританії прем’єр-міністр Уїнстон Черчилль, «…демократія недосконала, але нічого кращого людство ще не придумало». Рекордсменом із проведення референдумів є Швейцарія. Керівництво цієї країни не соромиться постійно радитися з народом, іноді по чотири й більше разів на рік. Можливо, тому всі народи так прагнуть побудувати у себе «маленьку Швейцарію».
Згідно з нормами Конституції ПМР, влада в республіці належить народу. Лише він і ніхто інший має право визначати майбутнє країни. Найдемократичнішим способом керування державою є референдум. Це можливість висловитися з основних питань життєдіяльності республіки кожному її жителю. Придністровське законодавство у цій галузі відповідає міжнародним стандартам і нормам.
На всьому історичному шляху створення й розвитку Придністровської Молдавської Республіки неодноразово ініціювалася «Велика рада з народом». Та й саме наше дітище – ПМР – було створене вільним волевиявленням громадян, а не «змовою білих комірців», як це досі намагаються представити керівники різних поколінь Молдови. Отже, якби сам народ не захотів створити власну державність, її точно не було б.
За 34-річну історію нашої держави було проведено 7 референдумів. Вони стали невіддільною частиною суспільно-політичного життя Придністров’я, публічними актами громадянської відповідальності, яскравим свідченням безпосередньої участі громадян в управлінні державою. Нинішньому поколінню не можна забувати той непорушний факт, що проведення перших референдумів було пов’язане з реальною загрозою для життя їх організаторів.
Плебісцит на тлі блокади
Етапним для придністровців став референдум 1995 року, коли ми приймали Конституцію ПМР і висловилися за російську військову присутність на території республіки. Референдум 17 вересня 2006 року став відправною точкою визначення стратегічного курсу розвитку – незалежність держави й подальше вільне приєднання до РФ. 97 % учасників всенародного опитування висловилися за цей шлях. Навіть через 18 років після його проведення важко переоцінити досягнуті результати, оскільки саме народ висловив непохитну волю до самостійного розвитку, розв’язання політичних, економічних, соціальних питань, до життя на своїй землі за заповітами предків.
Озираючись у недавнє минуле, не можна не звернути увагу читачів на соціально-економічну ситуацію, в якій у 2006-му, в рік проведення референдуму, опинилася наша державність і населення Придністров’я. Третього березня республіка втратила самостійність у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, можливість якої була передбачена ст. 3 Московського Меморандуму про принципи нормалізації відносин між Республікою Молдова та Придністров’ям. Основоположний документ, який і понині визначає принципи переговорного процесу, був підписаний президентами Молдови й Придністров’я Петром Лучинським та Iгорем Смирновим у присутності президентів Росії та України Бориса Єльцина й Леоніда Кучми, а також Чинного Голови ОБСЄ Нільса Хельвега Петерсена 8 травня 1997 року в Москві. Минуло небагато років, як Молдова своїм постійним апелюванням до міжнародних посередників, гарантів і спостерігачів переговорного процесу у форматі «5+2», все-таки домоглася того, що колись легітимні митні печатки Придністров’я, з використанням яких оформлялися експортні вантажі наших суб’єктів господарювання, в одну мить перестали бути такими.
Звичайно, придністровці, які за 16 років незалежного існування зазнали чимало найскладніших випробувань, не впали у відчай і не посипали голову попелом. Зваживши власний потенціал, вони теж звернулися до посередників і гарантів переговорного діалогу. Навіть якщо в кулуарах їхні представники говорили, що стосовно до Придністров’я та його народу вчинили несправедливо, то офіційно, киваючи на те ж саме горезвісне міжнародне право, сказати так не могли, з огляду на дипломатичний статус.
Через певний час підприємства республіки поступово припиняли виробництво. Виходячи з принципів ринку, ніхто не зацікавлений «працювати на склад», якщо продукція, більшість якої відправлялася на захід і на схід, не випускалася за межі митного кордону ПМР. Такої можливості ми були позбавлені. Не отримуючи зарплату, почали розпадатися трудові колективи, від підприємств-експортерів не надходило податкових платежів до бюджету. Ситуація, що називається, ахова. Вона загрожувала гуманітарною катастрофою. На це розраховували наші недруги, але цього не могли допустити ми. У такому становищі керівництву республіки не залишалося нічого іншого, як погодитися на нові, продиктовані міжнародними акторами, умови проведення експортних операцій. Здавалося б, що питання чисто економічне, а виявляється – ні. Господарська проблема відразу стала політичною.
У таких непростих обставинах важливо було не допустити соціальної апатії населення, яке, зокрема теж не сиділо склавши руки. Провідні громадські організації ПМР організували численні пікети на кордоні. Ще жевріла надія, що голос їх почують. Однак не сталося, не зрослося. Та й як цьому було статися, якщо того року ми зіткнулися з черговим витком економічної війни, блокадних заходів проти Придністров’я. А скільки таких витків, спроб удушення придністровської державності було! І перелічити важко, а вже пережити…
Ми будемо почуті!
От тоді Верховна Рада і прийняла доленосне рішення про проведення 17 вересня 2006 року референдуму. Керівництву республіки та громадському сектору важливо було дістати ствердну відповідь на непросте запитання: чи непохитні, як і раніше, придністровські виборці у прагненні до самостійного, незалежного розвитку? Парадоксально, але навіть у таких складних умовах результат плебісциту перевершив усі очікування. Так у нашій новітній історії було завжди: що активніший тиск, то сильніший опір. У черговий раз стратегія й тактика придушення, використовувана нашими недругами, зазнала фіаско, повного провалу, нищівної поразки. Підбирайте будь-яку характеристику, всіляка відповідатиме.
До того ж, референдум 17 вересня 2006 року став своєрідним локомотивом, який напередодні президентських виборів збільшив політичну активність населення, його інтерес до цієї важливої для майбутнього розвитку придністровської державності суспільно-політичної події. Інтерес цей був підтриманий для того, щоб забезпечити необхідний рівень участі електорату у виборах Глави держави 10 грудня 2006 року, для визнання їх дійсними. Проведений 17 вересня плебісцит таки підвищив явку на виборчі дільниці, активізував процес голосування.
Саме ця історична подія відіграла визначальну роль і під час виборів Президента. Значні результати всенародного опитування населення, які ще раз підтвердили бажання придністровців і надалі будувати самостійну державу, водночас значною мірою вплинули на зростання авторитету та впливу на події чинного тоді Президента республіки Ігоря Смирнова.
Міжнародне право – це така тонка штука, що навіть два його основоположних принципи – право націй на самовизначення і територіальна цілісність – і то суперечать одне одному. Хоча світова спільнота результати референдуму 17 вересня 2006-го формально не визнала, вона все одно повинна була взяти до уваги стратегічний вибір придністровського народу як факт політичного життя. Всім, хто причетний до процесу придністровського врегулювання або має тут геополітичні інтереси, доводиться враховувати цей історичний факт.
Однак навіть не це найголовніше. Важливіше те, що результати референдумів і численних виборів наших представників до органів державної влади визнає народ. А він їх визнає, якщо бере участь у цих найважливіших для будь-якої держави суспільно-політичних акціях. Саме так народ не тільки має право, а й зобов’язаний шляхом установлених чинним законодавством виборчих процедур брати участь в управлінні створеної та захищеної ним республіки. Тим більше, що і в Конституції чітко й недвозначно прописано: вся повнота влади в ПМР належить народу. А як ще можна керувати державою, якщо не участю в референдумах, плебісцитах, опитуваннях і виборах.
З часу проведення плебісциту, що став уже історичним, минуло 18 років. Та наш курс на незалежність і зовнішньополітичний вектор тільки зміцнюються. Це й надає придністровцям сил для того, щоб чинити опір усіляким блокадам і недружнім актам сусідів, яких за минулий з 2006 року час було безліч, впевненості в тому, що рано чи пізно, але наша держава буде визнана міжнародною спільнотою. Назавжди!
Упевненості в цьому нам надають прецеденти, коли в результаті деяких референдумів на карті світу виникають нові держави, які раніше вважалися, як і ми, невизнаними: Східний Тимор, Південний Судан. Спроби проведення референдумів про самостійний розвиток у світі наростають: інтернет-голосування щодо виходу італійського регіону Венето, столицею якого є знаменита Венеція, зі складу Італійської Республіки; іспанська Каталонія прагне до незалежності від Мадрида, а жителі Шотландії – від Лондона.
Олександр ЗАВЕЛЯ.
Фото ИТАР-ТАСС