Педагог із Дубоссар нагороджена золотою медаллю міжнародної дипломатії. Йдеться про вчительку української мови міської гімназії № 1, фахівця вищої кваліфікаційної категорії Тетяну Юзленко. Вона виборола Гран-прі в конкурсі «Літературна Азія».
Відкриття таланту і творчої особистості
Саме повідомлення придністровських ЗМІ послужили приводом до нашого знайомства з Тетяною Василівною. Що ж за подія прославила нашу співвітчизницю, і яким чином вона залучилася до участі в ній? Учителька охоче розповіла, що «…творчий конкурс проводила Співдружність міжнародної дипломатії Республіки Казахстан, а присвятили його 800-річчю від дня народження легендарного полководця та правителя кількох держав Султана Бейбарса – національного героя Казахстану.
Султан не тільки припиняв ворожнечу між державами, він встановлював дипломатичні зв’язки між різними країнами. У проекті взяли участь представники Європи та Азії, Америки й Африки. Серед конкурсантів була і я: вивчила біографію великого полководця, захопилася колоритним образом, написала про нього вірш українською мовою та послала на конкурс».
Довідково. Особливістю є те, що кожен учасник може подати роботу своєю рідною мовою. У ІІ сезоні «Літературної Азії» (2023) взяли участь понад 400 письменників із 60 країн.
• Тетяно, як Ви поставилися до своєї перемоги?
– Для будь-якої людини перемога у творчому конкурсі – це визнання. Свідчення того, що йдеш правильним шляхом. Значить, твою працю, творчість оцінили. Це яскраві емоції, а про нагороду я особливо нікому не говорила.
• Давно Ви пишете вірші? Придністровські літератори зазвичай творять мінімум двома мовами, а як Ви розв’язуєте цю проблему?
– Перші вірші, написані років у 16, були російською. Звичайно, нікому не показувала. Боялася критики. До того ж вони, як і належить у молодому віці, мали особистий характер, юнацькі переживання. Потім – вступ до університету, велике навантаження… Часу на творчість не було. Та й хто б знав, що це мій шлях?
Істина народної мудрості
Вона ж проголошує: «Де народився, там і знадобився». Народилася Тетяна в листопаді 1981 року на краю цивілізації: в маленькому селі Римарівка Красноокнянського району Одеської області в сім’ї механізатора Василя Iвановича та сільської вчительки Катерини Петрівни. З 1986-го постійним місцем проживання родини стало місто Дубоссари. З теплотою вона пригадує: «Зростала в любові та підтримці батьків, в оточенні бабусі, старшої сестри та брата».
Навчання в міській СШ № 1 з гімназичними класами давалося дівчинці легко, залюбки малювала, відвідувала художню школу, брала участь у шкільному хорі.
«Під впливом казок бабусі Марії, що майже все життя прожила на Вінниччині, а також мамина поетична натура наділили мене любов’ю до віршування, яке багато років дрімало і не знало виходу. З шістнадцяти років почала писати вірші російською мовою», – ділиться спогадами вчителька. Після школи (1999 р.) вона вступила на філологічний факультет ПДУ ім. Т. Г. Шевченка.
«Студентські роки залишили найяскравіші враження і зігрівають тепер своїм теплом у скрутні хвилини. Мені пощастило навіть спробувати «журналістського хліба»: попрацювала позаштатним кореспондентом на Радіо Придністров’я в українській редакції, у справжньому трудовому колективі. Однак, здобувши університетський диплом, повернулася до рідного дому, де з 2004 року працюю в Дубоссарській гімназії № 1. Уже тоді я чітко розуміла, що стала на свій, правильний, провідний для мене шлях», – зазначила Тетяна Василівна.
Виховання і придністровський характер
«Так, я щаслива людина, – поринає у роздуми співрозмовниця. – Однак шлях до цього був нелегким. Думаю, що кожен в житті пройшов через багато випробувань. Це тільки збоку здає-
ться, що у всіх все добре та щастя само йде в руки. Якщо б я не пережила те, що траплялося в житті, то, можливо, і не було б успіхів. Легкого в житті взагалі мало. Все дається трудом, нервами, терпінням, нашим здоров’ям.
Раніше родинні стосунки були значно тіснішими. Нині ж – «ера Інтернету». Пам’ятаю, як у бабусі збиралися, співали пісень. Зараз такого немає. Мені є за що дякувати батькам. Вони дуже багато для мене зробили. Завжди підтримували. Нас у сім’ї троє дітей, а я – найменша.
Час летить. Дуже швидко летить. Усвідомлюю це, дивлячись на сина. Радію, що виріс. То й будемо вважати, що козацькому роду нема переводу! Коли ще була жива батькова тітка (рідна сестра дідуся Івана), ми з нею спробували скласти родинне дерево. Дійшли до мого прадіда-козака. На щастя, у мене є син, який мене радує. Є робота, яку люблю, є учні, які до мене тягнуться.
• Ви працюєте в гімназії?
– Уже 20 років я викладаю в Дубоссарській гімназії № 1 українську мову. Стараюся виховувати у своїх учнів повагу до мови та культури, почуття дружби між народами. Дуже радію успіхам вихованців – минулий навчальний рік був особливо успішним. Мої учні взяли участь у багатьох заходах Центру української культури ПДУ та вибороли багато перших місць. Наприклад, у конкурсі до 210-річчя Т. Г. Шевченка одна робота посіла перше місце.
У конкурсі «Вишиванка – твій генетичний код» впевнено заявили про себе 6 учасників, усі вони виграли перші місця в різних номінаціях. До речі, я теж брала участь зі своїм віршем і теж маю перше місце. Ще 4 моїх учнів удостоєні призових місць у районній олімпіаді з української мови. Рік був успішним ще й тому, що я перемогла в республіканській педагогічній вікторині.
• Для Вас це принципово – брати участь у всіх цих змаганнях і конкурсах?
– Мені цікаво пробувати щось нове, залучати та готувати учнів, виступати самій. Це досвід: творчий, професійний і життєвий. Перемога в конкурсі у будь-якому випадку окрилює, відкриває нові грані та бажання творити. Сподіваюся, попереду буде ще багато і конкурсів, і перемог. Захоплююся спортивними тренуваннями, веду здоровий спосіб життя і вірю у світле майбутнє.
Знайомтеся, нове ім’я на сторінках нашої газети. Рідний дім – там, де тепло і затишно, де серце відпочиває і співає душа, а родина – найміцніша фортеця з фундаментом із любові, поваги та взаєморозуміння. Про безмежну любов до рідних людей, про важливість доброзичливих сімейних стосунків, про красоти довкілля розповідає Тетяна рядками своїх віршів.
Придністровська земля
Котить хвилі сивий Дністер,
Сотні літ він несе свої води.
Вздовж могутніх його берегів
Постають дивовижні заводи.
Бачив турків і злих яничар,
Бачив роду козацького силу.
І мій пращур, прапрадід Іван,
Боронив рідний край від загину.
Сотня літ пролетіла, як мить.
І змінилися вулиці лиця.
Життєдайна вода Дністрова
Поєднала людей, ніби криця.
Благодатна наша земля:
В ній тепло й аромати саду.
Придністровська земле моя,
Мир і спокій тобі на відраду.
Батьківщина
Моя мила Батьківщино, край тепла і сонця,
Як же можна не любити всі твої віконця?
Стежки, вулиці, сади – все я добре знаю,
Смак весняних ароматів, пишного розмаю.
Придністров’я, рідна земле, ти людьми багата
Щирість душ і працьовитість, і веселі свята.
Краю милий, ти пізнав гіркоту утрати.
Сліз горючих материнських, сивину у тата.
Героїзм людей завзятих в серці закарбуєм,
Поіменно всіх згадаєм і гідно вшануєм!
Миру нашому народу, квітни, сад-країно!
Багатій, зростай в віках, мила Батьківщино.
Бендери
Придністровські маленькі міста…
Їх історія – це скарбниця.
Що ховається в стінах Бендер –
Сулейманова таємниця?
Триста років турецькі паші
Наших пращурів катували,
Пам’ятають стіни оці,
Як від болю люди страждали.
Не забудуть ніколи вони
І фашистські пекельні муки,
Як тягнулись до вбитих батьків
Діточок вже знекровлені руки.
Лихоліття минулих днів
Кане в лету, мабуть, не скоро,
Бо нацизму кривавий слід
Не заріс іще терен-травою.
Пам’ятають вулиці ці,
Як у вирій злетів, мов лелеки,
Наш розстріляний випускний
І юнацьких душ силуети.
Ми не хочемо більше війни!
Придністров’я – це мирна країна.
Хай над містом літають птахи,
І земля збереже свого сина.
Осені чудна краса
Сиві тумани міста огортають,
Осінь крокує по нашій землі.
Птахи у вирій давно відлітають,
Тихо щезають у білій імлі.
Шелестом ніжним нас ліс зустрічає,
Тихо листочки додолу летять.
Сонячний промінь на кронах згасає,
Віти на кленах неначе горять.
Література глобально начебто і не потрібна людству (без хліба, наприклад, людина, не виживе, без книги – так). Коли ж потрібно зрозуміти один одного на глобальному рівні, домовитися, почути, потоваришувати – тут слово відіграє головну роль. Однак звичайним словом часто справа не вирішується. Якщо ж починають говорити поети та письменники – одразу стає зрозуміло, що у всіх людей спільні цінності. Так знаходяться спільні точки дотику. І з такими думками варто брати участь у конкурсах. Література – прекрасна форма дипломатії. Все ж таки світ врятують любов, краса і мистецтво.
Марфа ДМИТРЕНКО.
Фото з особистого архіву Тетяна Юзленко.