Кожна людина заслуговує на повагу. Відповідно до цього принципу не можна позбавляти її поваги через нинішню роль у суспільстві чи риси характеру. Якщо ми не поважаємо себе, інші теж не поважатимуть нас. Пам’ятаєте слова: «I так у всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними, бо в цьому закон і пророки».
■ «А чому я маю поступитися місцем цьому дідові? – обурено зреагував гарний, модно одягнений юнак років 18, сидячи біля вікна в маршрутці та граючи в телефоні. – Тільки тому, що він прожив довше, ніж я? Його треба поважати лише за те, що він старший? У чому тут досягнення? Я заплатив такі самі гроші, зайшов сюди першим, то маю право».
І, розлючений, що його зачепили, повернувся до перерваної гри. Дідусеві уступила місце молода жінка, нарікаючи на нинішнє покоління черствих людей. На очах сивочолого пенсіонера виступили тихі мовчазні сльози.
Пасажири трохи погомоніли поміж собою, й один за одним, кожен на своїй зупинці, виходили та йшли у власних справах, забувши про той незначний інцидент. Незначний з першого погляду…
Старий, якому непросто було спуститися на тротуар через хворі ноги, все ще не міг оговтатися. Тож на виході його «підбадьорив» водій: «Давай, діду, воруши «ластами» швидше, у мене графік, а ти возишся як муха!».
Дідусь, зігнувшись під вагою прожитих літ, а ще більше від хамського поводження оточення, мовчки побрів міською вулицею, важко спираючись на палицю. Його наздогнала жінка, що уступила йому місце в маршрутці. Запитала, чи не поспішає, чи можна з ним трохи погомоніти. Той погодився.
Обоє сіли на лавочку, і тієї ж хвилини з вуст чоловіка полилися слова образи, розпачу, безсилля:
■ «Я на пенсії вже давно – був офіцером у Радянській Армії. Де тільки не побував! У нас дотримувалися порядку: куди Батьківщина направляє, туди й їдемо. Увесь Союз об’їздив, служив у Казахстані, на Байкалі, Далекому Сході, за кордоном служив, загалом, майже 30 років віддав рідній країні. Мав міцне здоров’я, був струнким та привабливим, жінки задивлялися, але мене ніхто не цікавив, крім моєї вірної дружини. Кохав я її дуже.
У званні полковника вийшов у відставку, проте байдикувати не хотів, тому пішов шукати щось цікаве за фахом. Мене прийняли інженером до ремонтно-будівельного управління, згодом призначили головним інженером. Я не лише свої безпосередні функції виконував, а й молодь навчав, бо не всьому можуть навчити в інституті чи технікумі. Мене поважали, я добре знав свою справу.
Час плинув, безжально руйнуючи здоров’я, давалися взнаки ті «подорожі» рідним краєм. Моїх однокашників, колишніх товаришів по службі, майже нікого не лишилося. Вже практично немає тих, з ким ми товаришували, рибалили, разом проводили час. А я все ще топчу цю землю, Господь не хоче мене забирати до себе.
Коли не стало моєї коханої дружини, а єдиний син з онуками виїхав за кордон, я залишився сам. Тепер вони мене «люблять» на відстані, іноді телефонують. Під’їзд, де я живу, невблаганно заповнюється новими сусідами. Ні з ким погомоніти. Вийду у двір, посиджу на лавочці, та й знову до себе повертаюся.
І знаєте, що дивує? Як люди, звичайно, не всі, але як вони ставляться до старих. Невже вони не думають про своє майбутнє? Про те, що настане старість, їх самих скрутять час і хвороби, зігнуть і зроблять немічними та безпорадними?
Слухаючи красиву, зв’язну, цілком логічну мову літнього чоловіка, жінка відчула, що тому конче необхідна допомога. Вона провела його до госпіталю, куди прямував пенсіонер, взяла його номер телефону і пообіцяла допомогти.
Згодом над пенсіонером узяли шефство співробітники Союзу ветеранів. Тепер його запрошують на прогулянки до ботанічного саду, на природу, на концерти, що влаштовують спеціально для ветеранів. Чоловік ніби ожив, поринувши в нову для нього атмосферу, він уже не так згинається і крокує вулицями сам, злегка спираючись на свою палицю.
Залишається тільки вплинути на мозок тих «диких» осіб, які так зневажливо ставляться до людей похилого віку, спробувати змінити їхню психологію. Однак, як цього досягти?
А що скажуть наші читачі, прочитавши цю невеличку замальовку?
Юлія ПОНОМАРЕНКО.
Фото автора.